Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Сорока Микола (книги бесплатно .txt) 📗
— Їсть траву.
— Як страшно.
— А потім вона збудує навколо себе кокон і в ньому перетвориться на метелика. Ти знаєш, які метелики.
— Знаю, вони красиві, різнокольорові, з великими крилами, їх випускає для прикрас Інканський комбінат біокібернетики.
— Але тут, на Землі, у метеликів перетворюються ось такі створіння. Цікаво? Без конвейєрних ліній, реторт і камер біосублімації.
— Це як у казці, — прошепотів Чебрик.
— Так. Мене це теж інколи дивує.
— Тебе дивує, Фоліано?
— Чому б і ні? — усміхнулася. — Вас, людей, дивує, а ми лиш поділяємо ваш подив.
Чебрик сидів у траві, заплющивши очі.
— В моїй голові ніби тече мільйон струмків. І водночас я ніби чую музику, скрипучу, але гарну.
— Це цвіркуни, Чебрику.
— Що?
— Цвіркуни. Трав’яні коники. Це вони сюрчать.
— А я подумав, що це в мене в голові, — розсміявся дзвінко. — А які вони?
— Ось такі, — Фоліана кумедно підібгала під себе ноги. — І зелені, як трава.
— Я хочу їх побачити.
— А ти сиди спокійно. Коник сам до тебе прийде.
Чебрик не знав, скільки часу минуло. Він завмер у траві. І коник справді з’явився. Він його впізнав — кумедного, довгоногого і з крилами, про які не говорила Фоліана. Подивився на хлопця величезними опуклими очима і сказав:
— Сю-ю-р-р-р-р-р, сю-ю-ю-ю-р-р-р…
Відштовхнувся довгими зеленими ногами і скочив високо. Чебрик не побачив, де він подівся.
— Він з крилами. Ти не казала.
— Я забула. Але ж ти впізнав?
— Впізнав.
— Ходімо до лісу.
І вони рушили далі. Трава була така висока, що Чебрик навіть не помітив, коли вони вийшли до першого дерева… На Інкані таких дерев він ніколи не бачив. Брунатні стовбури, а на верхівці — гілля без листя, але з зеленими голками, а під деревами також голки, зелені та жовті.
— Розпалимо вогнище?
— А можна?
Фоліана згребла на купу жовті голки і піднесла вогника з запальнички. Голки розгорілися. Чебрик дивився на вогонь, і він теж видавався йому живим.
— Не боляче їм?
— Цим жовтим голкам?
— Так. Адже вони живі?
— Вони вже сухі. Ти скоро вивчатимеш закони Вакса. Вогонь допомагає їм перейти в іншу форму, щоб колись стати деревом, чи землею, чи трав’яним коником.
— А вогонь живий?
— Вогонь об’єднує всесвіт, все живить і все пожирає, все виповнює і у все перетворюється. Закон всього сущого — вічний генезис. Всесвіт один для всіх, його ніхто не створював, ні люди, ні боги, він був і завжди буде — вічно існуюче полум’я. Так сказав три тисячоліття тому один землянин. Його звали Геракліт. І з того часу, як на мене, ніхто не сказав розумніше й простіше.
— Вогонь, — тихо сказав Чебрик, простягнувши до нього долоні.
Суха глиця потріскувала, часом сичала.
— Він щось говорить?
— Щось говорить, — повторила за ним Фоліана. Прозорий сизий димок від вогню огортав гіркуватою
пеленою, мовби хотів розчинити, перетворити у когось іншого, чи не в трав’яного коника, сюрчання котрого ще й досі дзвеніло спогадом.
Сиділи біля трепетних язичків вогню, що все виповнював і у все перетворювався, сиділи притишені і упокорені — кібер і маленька людина.
І раптом пішов дощ. Спершу вони почули, як залопотіло над їхніми головами по кронах дерев. А потім перші краплі впали Фоліані на чоло, а Чебрику на носа. Зненацька, земля і небо немов луснули навпіл. Чебрик заплющив очі. Він злякався. Не встиг нічого запитати, але встиг подумати, що все закінчилось, мов казковий фільм, — і степ, і коники, і вогонь, і, можливо, навіть його з Фоліаною існування.
— Це грім, — сказала Фоліана.
— А що це — грім?
— Електричний розряд між землею і хмарою. Коли на Землі йде дощ, часто чути грім.
Краплі падали з неба прямовисно, просотуючись крізь сито високих крон. Фоліана була така кумедна, її довге оранжеве волосся прилипло до чола, по ньому стікали струмочки води. А вогонь не загасав, лише сичав голосніше.
І раптом Фоліана сказала:
— Пора.
Чебрик зрозумів, що зараз вони підуть назад і полетять на Інкану. Йому стало сумно.
— Тобі було цікаво сьогодні?
— Фоліано, я ще не хочу повертатися.
— Тепер ти вже дещо знаєш про Землю?
— Це казкова планета. На ній все живе, і ця планета…
— Батьківщина твоїх батьків, — продовжила Фоліана.
— Я так багато побачив сьогодні.
— Ти дуже мало бачив, Чебрику.
— Ну, що ти! Я бачив живу траву і живі дерева, я бачив гусінь і трав’яних коників, я чув грім.
По їхніх усміхнених обличчях стікали дощові краплі.
Коли Фоліана з Чебриком повернулися на Інкану, батьки були вже вдома. Вони подарували Чебрику глобус — маленьку Землю. Хлопчик довго роздивлявся подарунок, потім раптом спитав:
— А ти гусінь бачив, тату? Ото жах!
— Бачив, синку.
— На Землі?
— На Землі, синку, я там народився…
— В степу чи в лісі? Батько голосно сміявся.
— Давно хотів сам показати тобі Землю… і той будинок, в якому жили мої батьки… Але так багато справ.
— Ми з Чебриком скоро знову відвідаємо Землю, — сказала Фоліана. — Я обов’язково покажу містечко, де ви жили.
— Дякую, Фоліано.
Батько раптом спохмурнів, щось його засмутило, чи просто поринув у спогади.
— Тату, про що ти думаєш? Ти думаєш про гусінь?
— Так, синку, — чомусь сумно посміхнувся. — І про гусінь теж.
Наталя Конотопець
ДОДОМУ
Фантастичне оповідання
Вогняний відчув, що чужа думка намагається проникнути в його центр. Вона могла бути від когось з ао чи навіть від самого Покровителя. Вогняний ввімкнув зовнішнє око, приймаючи чужу думку. Поряд летів Брат. Це було несподіванкою, бо Вогняний вважав, що в цьому районі всесвіту він один. Але запитувати про будь-що серед ао не було заведено. Прибулий мав сам пояснити, чому він іде на контакт.
— Ти знаєш, Вогняний, під нами Мати, — передав Брат своє повідомлення.
Ні, Вогняний не знав цього, бо народився значно пізніше, коли ао вже залишили Матір. Тільки десь у лабіринтах багатовікових знань, які нашарувалися в його пам’яті, в найглухішому закапелку центру таїлася згадка про далеку планету — Матір.
Все те діялось дуже давно. Тоді вони ще не вміли літати в просторі, мали сталу форму і не живилися енергією прямо від всесвіту-покровителя. Вони боялися страшного чорного провалля неба, не відаючи, що там їхнє майбутнє, тулилися трепетними тілами до теплих грудей Матері-планети, бо ще не відчули в собі тієї сили, яку дав їм всесвіт, не думали й не гадали, що пізнаватимуть його безконечно.
Вогняний припинив доступ зовнішніх хвиль і, перейшовши на систему дальнього огляду, з цікавістю розглядав планету типу Алоя-2. Вона була оповита сферою первинного життя другого циклу, в який вступила недавно,’ ї мала інше життя, зовсім не схоже на їхнє, та й сама планета змінилась відтоді, як вони залишили її.
Знову запульсувала чужа думка. Вогняний впустив її, перевівшії зір на Брата, що летів поряд.
— Ти щось хотів, Брате… Зоряний?!. Як дивно! Ти щойно був тільки Шукачем! І раптом став Блакитною Зіркою! У тебе має бути якась грандіозна мета, бо лише лічені ао мають таке щастя — спалахувати зірками! Ти поділишся зі мною своїми задумами, Зоряний?
— Почекай трохи, і ти все взнаєш! А зараз давай спустимося нижче. Я хочу показати тобі покинуту нами планету.
Вони опустились до густої блакитної пелени — сяючий Вогняний Смерч і мерехтлива Блакитна Зірка. І застигли. Дивились на планету, яка вже не лила гірких сліз за ними, своїми зарозумілими первістками, а плекала нове життя. Воно було на диво гарне і ясне. Простягайсь, переплелись молоді хащі, мінячись гамою зелених кольорів, — усе ще тільки зароджувалося на цій планеті. Над хащами ширяв якийсь птах — то вже крок у напрямку появи розумного життя.
