Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій (читать книги онлайн полностью без сокращений txt) 📗
— Пан поручик може йти, — раптом промовив він.
Гак не зрушив з місця.
Старший сержант закинув ППШ на плече і повторив різкіше:
— Йди!
Аж тепер Гак обернувся й, не підводячи голови, рушив бруківкою.
Підійшовши до козлів з колючого дроту, Гак виявився сам на порожній Ринковій вулиці.
— Гей, друга рото!
Зачувши цей окрик, він зупинивсь і озирнувся.
— До референдуму лишилося кілька днів. Потім — амністія.
Гак не відповів. Незабаром він дійшов до ринку й щоразу менше дроту відділяло його від Органіста, який виглядав з-за наріжного будинку.
— Пане капітан, маю честь доповісти, що ескадрон уже прибув. — Бородань махнув рукою позад себе, на кіннотників, що тупцювали по той бік ринку. То був, звичайно, не ескадрон, але добрий десяток вершників. Гак ступив крок уперед і поклав руку на кобуру бороданя.
— Позичте, поки свій дістану.
— Слухаю.
Органіст козирнув, обернувся кругом, як на плацу, але, не зробивши й двох кроків, дістав кулю. Він рвучко ступив уперед, ніби його штовхнули в спину, вклякнув на коліна й упав долілиць. Йому ще вистачило сили зіп’ястись на руках і спитати сповненим болю голосом:
— Пане капітан! За віщо?..
Тиша розшарувалася, мов сир і сироватка в молоці, що звурдилось. Окремо мовчали вулиці, що чекали світанку за віконницями, наперекір їм гомоніла ксьондзова хата, сяючи на всі боки вікнами, й окрема тиша стояла довкола кам’яного муру, що оточував костьол і цвинтар.
Шеф поволі йшов уздовж своєї бойової лінії. Праворуч могилки, зарослі молодою травою, доглянуті, як на селі, бо ж місто було невелике, кожне недбальство сусіди помічали, а ліворуч огорожа, поставлена років сто тому, але, за старою воєнною традицією, здатна захистити від куль, шкода тільки, що не мала бійниць.
У музику, що долинала з будинку, в ритмічне гупання бубона й контрабаса впліталося неголосне постукування — то зовсім близько Суворий, поставивши кулемет на триногу біля хижки гробаря, мостив камінці, вибудовуючи бійницю.
— Ну й що, гратиме? — спитав Шеф.
— З гикавкою. Бракований інструмент. Сам знаєш: не військові, а цивільні стріляли з нього п’ять років тому.
— Може, не повернуться, — мрійно сказав Шеф. — Відпустив я того Гака. Соромно свого колишнього підхорунжого тримати під дулом, як заложника.
— Ти ж казав мені сьогодні, щоб я в люстро подивився й згадав, як мені свої рота розірвали.
— Ну, це тебе поліція за політику, — відповів Шеф у задумі.
— Гадаєш, Гак більше любить ППР, ніж довоєнна дефензива — комуну?
Шеф не відповів, лише згорбився, втяг голову в плечі.
Десь поблизу Граф бренькав на російській гітарі, позиченій у ксьондза.
Весільний гомін нагадував гудіння вулика, а на тім тлі то виринала, то стихала мелодія пісні про піхоту й дзвін. Хлопець грав та ще й підсвистував. Мабуть, був не сам, бо для себе так не старався б.
Під білим березовим стовбуром Соб і Цабе прилаштовували широку дошку, вийняли з мішка гранати й викладали їх рядочком. Займалися вони тими приготуваннями без особливого ентузіазму, бо гранати були вже не армійські, а їхні власні, щоправда, поцуплені.
— Таке добро змарнуємо, а потім з чим на рибу? — бурчав Соб нібито собі під ніс, але так, щоб було чути.
— А може, й не змарнуємо, — втішав його Цабе.
— Скількох ви тоді в Колобжегу закидали? — спитав Шеф, хоча добре сам пам’ятав.
— Вісімнадцятьох! — озвався Цабе.
— Сімнадцятьох, — уточнив Соб.
— Якщо вони раптом тут проходитимуть, вогонь відкриємо лише після вас.
— Гаразд, — згодився Цабе. — Бо як завчасно зняти стрілянину, вони розбіжаться на всі боки.
Шеф рушив на звук гітари, крізь густий морок уздрів між деревами Графа, який був не сам, хтось тулився до нього. То мала бути дівчина, якій він скоріше напівголосно розповідав, ніж співав:
…далеко чи близько від рідних сторін,
завжди піхоту,
завжди піхоту,
завжди тебе закликає дзвін.
Скінчивши, він ще раз просвистів мелодію приспіву, вже за спиною Шефа, який тим часом здибав у кінці стежки Корбу, — той сидів на вогкій од роси траві могили.
— Тобі що, Польща мала? Мусиш на небіжчикові сидіти?
— Найзручніше. Налити? — Корба витяг з трави пляшку й другу склянку.
— Тільки не на посту. Завтра вранці поїдемо далі, тож гляди нам зубів не повибивай.
Узяв горілку з рук капрала, вилляв на могилу хрест-нахрест, як це роблять селяни, струшуючи на підлогу останні краплі для домовика.
Хрестів було небагато, костьольний мур круто звертав за розлогим каштаном. Під деревом маячив нерухомий кінь, а над муром стирчав багнет, на якому рожевів одблиск із вікон ксьондзової хати.
— Гак бачив ті загородження, — мовив Шеф у темряву, в бік багнета. — Він туди не піде, але треба було б комусь одному пильнувати.
— Я товариша Конрата просив, і він обіцяв, в разі чого, вистрелити з нагана, — відгукнувся голос невидимого Глини.
Хто не знав, міг би подумати, що то Гнідий промовив. Шеф усміхнувся з того кінського жарту і з наївності горбаня, який гадав, що в бою може почути револьверний постріл.
— Я видав йому й ракетницю: три червоних, дві зелених ракети… — випередив докір міліціонер, ніби прочитавши думку Шефа.
— Браму треба замкнути, — перебив Шеф.
— На засуві. Я ще й дротом обкрутив.
— Розумно. А зараз обійдіть усіх і попередьте, щоб першими не стріляли. Хай чекають, поки Соб і Цабе кинуть гранати! А може, ще не прийдуть… Перекуримо?
Вони мовчки затяглися грубо накришеною махоркою, випускаючи сизі струминки диму.
Десь на половині цигарки Глина тихо промовив:
— Я недовго буду в міліції, бо люди сміються — горбатий, мовляв, у мундирі… Вступлю до музичної школи. Хай три, п’ять, хай навіть десять років… Все одно. День і ніч гратиму, поки навчуся так, щоб люди слухали і навіть зблизька не помічали мого горба…
Глина урвав себе на півслові.
З боку міста долинув крик найраннішого, найретельнішого півня. Коротко мукнула зі сну корова.
Гнідий мовби й не чув цих звуків — ступив до муру, покрутив головою, поводячи своїм єдиним оком по луці і стрижучи вухами.
Міліціонер із старшим сержантом перезирнулись. Усе було ясно.
— Я їм зараз скажу.
Глина кинув недопалок, затоптав його і, спираючись на карабін, рушив, погойдуючись, попід муром.
Біля муру стало зовсім тихо, і, здавалося, ще гучніше залунала музика. Контрабас та бубон гучали, як африканські тамтами, й ці звуки розлягалися над росяною лукою аж до самісінького небокраю.
Глина докульгав до хижки гробаря та тієї щербини в мурі, з якої стирчало дуло розкаряченого на трьох ногах кулемета, й повернув назад. На луці, якщо придивитись уважніше, вже можна було помітити не якісь там невиразні плями, а досить густий і довгий, потрійний стрілецький цеп.
Вони не бігли, але йшли прискореним кроком, проминаючи останні кущі й розриваючи останні пасма туману, їхнє праве крило, що сунуло, на щастя, в бік Суворого, вже добиралось до того місця, де лука переходила в трав’янистий схил костьольного пагорба.
Глина поглянув на Шефа, але той заспокійливо підняв руку з дірчастого кожуха ППШ й показав у бік муру ліворуч. З-за кам’яної огорожі костьолу полетіли гранати, полетіли рясно, мов груші з дерева. Коли б на мить спинити їхній лет і полічити, то набралось би, певно, не менше, як півтори дюжини.
Суворий притиснувся до кулемета, Соб і Цабе, вхопивши в широкі правиці по три металевих яйця, вже висмикували запобіжники для повторного кидка. Граф нетерплячим рухом відсилав дівчину до священикового будинку, а Корба приготував свого маузера з дерев’яною кобурою-прикладом.
Бандити, що сунули цепом, видно, ще нічого не збагнули: надто багато каменюк зависло в повітрі, щоб повірити, що то гранати. І лиш коли ці “каменюки” попадали на землю, хтось устиг крикнути:
— Падай!
Кінець слова потонув у гуркоті майже одночасних вибухів і в сліпучих спалахах. Хлопці попригиналися за муром, бо від протипіхотних гранат осколки летять далеко, але не встигла ще влягтися луна від вибуху, як над муром зблиснули автомати Графа й Шефа, короткими серіями, з характерним звуком заскрекотав маузер Корби, сухо стріляв карабін Глини й соковито татакав кулемет.
