Амок - Мавр Янка (бесплатная регистрация книга txt) 📗

Тихо минула година, друга… третя… Настав вечір; сховалося сонце; спустилася ніч…

Піп зник…

Нонг почекав його ще години зо дві, а потім повернувся в долину гейзерів.

IX. У НЕТРЯХ СТАРОДАВНЬОГО ХРАМУ

Що ж сталося з Піпом?

Доповзши до вершини, він побачив, що гора справді мала вигляд старого вулкана. Кругла дірка опускалася вниз стрімкими стінами. Але поки Піп дивився збоку, не можна було помітити, чи глибоко вниз іде вона і що там на дні. Принаймні нічого особливого не було видно. Звичайний кратер — і більш нічого. І ніде жодної людини. Піп зовсім заспокоївся і навіть забув, що він робить щось незвичайне, що порушує табу і рискує життям.

Він став на весь зріст і схилився над кратером. Тепер уже було видно, що там ставок, а по берегах росте густий чагарник і навіть дерева. Це було вже трохи цікавіше, але знову ж нічого особливого. Можна було тільки сказати, що це не кратер, а провалля, яких є на світі багато. Гора була не з суцільного каміння, а з вулканічного туфу, тобто з того попелу чи піску, який викидає вулкан під час дії. Видно, підземна вода розмила всередині землю, і гора зверху провалилася. Утворився ставок, який безумовно повинен був з одного боку приймати в себе джерело, а з другого — десь випускати його. Звідси ясно, що ставок міг займати не всю порожнечу, а лише найглибшу частину; по боках же лишилися береги, і можна було думати, що вони йдуть і далі під землею.

Та з першого погляду все було дуже просто: стрімка яма метрів п'ятдесят шириною і десять-п'ятнадцять глибиною, а на дні — ставок з порослими берегами. Але до нього ніяк не можна було дістатися. Подивився Піп з одного боку, подивився з другого — і ось йому здалося, що за кущами хтось ворушиться. Потім мелькнули ніби якісь стовпи. Тут Піп уже забув про все на світі. Почав повзти по краю, шукаючи зручніше місце, і з одного такого пункту помітив маленький, але виразний закуток житла.

За кущами, поміж двох гілляк, стояли два стовпи, які, видно, підтримували землю, щоб вона не осипалася. За ними був шматок землі-долівки, засланий яскравими килимами, шкурами звірів. А на них, спершись на подушки, лежала… красива жінка! Блакитний шовковий саронг щільно охоплював її тіло, починаючи з-під пахов, а плечі й руки лишалися голими. У руці вона тримала довгий тоненький чубук люльки і, випускаючи дим, задумано стежила, як він клубочився хвилями.

Чорне волосся її було гарно зачесане, а поверх нього блищала якась коштовна оздоба. Суворе гарне обличчя було майже біле, але смугляве, і цим вона відрізнялася від європейських жінок. Очей згори роздивитися не можна було, та воно й краще, бо тоді в Піпа напевне запоморочилося б у голові.

У нього й так дуже забилося серце. «Точнісінько, як в арабських казках!» подумав він. Не хотілося вірити, що в наш XX вік можуть бути такі потаємні закутки, зачаровані красуні і таке інше. А око тимчасом не могло відірватися від цього образу.

Раптом ззаду щось зашелестіло. Піп озирнувся і обімлів… З кинджалом у зубах до нього повз тубілець. Побачивши, що Піп уже помітив його, він підвівся, взяв кинджал в руки, нахилився і, дивлячись Піпу прямо в очі, мов тигр, кинувся на нього.

Піп не встиг нічого придумати, зблід, затремтів, інстинктивно відсахнувся назад… і полетів униз. Сильний удар оглушив його, але, опинившись у холодній воді, Піп одразу прийшов до пам'яті й виплив на поверхню.

Перше, що він побачив, здивувало його навіть більше, ніж усе попереднє. Перед ним стояв смуглявий поголений чоловік років під сорок, у білому довгому одязі й тюрбані, з якого висовувався вгору білий султан, а під ним сяяв величезний брильянт…

«Це ж він, вождь, Гіранг-Ту-Ун!» зараз же промайнуло в голові Піпа, і він на мить забув, у якому становищі перебуває сам. Він підплив до берега. Гіранг-Ту-Ун спокійно стояв на місці і дивився на Піпа з незвичайною суворістю й погордою.

— Горе тобі, нечестивий чужоземцю! — промовив він, нарешті, і в цю мить підскочили два чоловіки, підхопили Піпа й потягли всередину гори. Дорогою він побачив, що жінка з величезною цікавістю стежила за незвичайним гостем, який так несподівано звалився з неба. Але Піп відчував себе не героєм з неба, а мокрою куркою. Його роззброїли, штовхнули в якийсь закапелок і замкнули. А через деякий час почала збиратися нарада «сорока».

Приміщення вождя, або, правильніше сказати, верховного жерця, справді було цікавим, але разом з тим і зовсім звичайним. Провалля було простим витвором природи, ставок — так само; те, що порожнеча, чи печера, поглиблювалася далі вбік — знову ж таки було справою звичайною. На долю людини лишалося тільки зробити вхід усередину і розширити та замаскувати цю печеру. Вона входила під землю лише з одного боку; з другого зводилася від води стрімка стіна, але й цього було досить. Той, хто перебував усередині, міг відчувати себе, як на веранді будинку: над ним — стеля на стовпах, попереду садок, який ховав житло від цікавих очей, а за садом — озеро. А з усього цього разом утворилося щось незвичайне, таємниче, таке, що могло мати відношення навіть до загальних подій на острові Ява.

Приміщення, де зібралася нарада, так само освітлювалось газом. Світилося вдень і вночі — дармового пального можна було не економити. Меблів ніяких не було, зате вся підлога й стіни були вкриті килимами й шкурами.

Під стіною стояла статуя п'ятирукого Багара-Тунгаля, а біля неї маленька м'яка приступка. На ній і сів Гіранг-Ту-Ун.

— Браття! — почав він, коли всі зібралися. — Ви вже знаєте, що до нас прийшло нещастя. Нечестивий чужоземець відплатив нам за нашу гостинність тим, що порушив табу і навіть забрався сюди. Доля його вирішена. Але життя цього поганого собаки нічого не варте перед тією бідою, якої він наробив нам усім. Ви ж знаєте наш закон: якщо чужинець опоганить наше житло, ми мусимо його залишити. Останній раз такий випадок був при Ту-Уні-Самнамбунгу, сто двадцять вісім років тому. Тоді він залишив своє приміщення й переселився сюди. І ось тепер знову перед нами постало таке саме завдання.

Він спинився, але ніхто нічого не відповів. Кожний уявив собі весь той клопіт, який випливає з цієї історії. Це значить, що треба ні за що ні про що залишити найкраще місце, яке тільки може бути на світі. Та не тільки в цьому біда, і хай би собі Гіранг жив, де хоче. Але для цього буде потрібна велика робота, виконувати ж її доведеться їм, сорока чоловікам. Бо не можуть будувати це місце ті, хто навіть знати не повинен про нього. Колись працювали полонені, раби, злочинці, яких потім можна було і вбити, а тепер так не зробиш. Їм самим доведеться працювати, може, протягом кількох років. А від роботи вони вже зовсім одвикли. І мимоволі їм спадало на думку: «А згинь цей закон і той, хто його придумав!»

Не краще почував себе і сам Гіранг-Ту-Ун. Йому ще більше, ніж їм, не хотілося залишати це обладнане приміщення. Такого хорошого житла більше не знайдеш. І подумати тільки, що вся ця біда стряслася через якогось нікчемного чужоземця! Вбити б його — і справі кінець. Тоді все одно ніхто не знатиме цього місця. Але закон! Закон вимагає залишити місце і більш нічого. Великий гнів охопив Гіранг-Ту-Уна не стільки на злочинця, скільки на цей недоречний первісний закон.

Тут підвівся найстаріший з присутніх і сказав;

— У святій книзі доповнень до Мудрості справді сказано, що коли місцезнаходження Ту-Уна опоганено чужою людиною, то треба залишити це місце. Але в тринадцятій книзі є вказівка взагалі, що коли якась святиня опоганена чужою людиною, то її можна очистити кров'ю злочинця після врочистого богомоління в період молодика. Чи не можна застосувати цей пункт до нашого випадку?

Таке тлумачення було настільки бажаним для всіх, що ніхто й не подумав більш докладно висвітлювати, обговорювати питання, справлятися в книгах, вивчати.