Серед дикунів Нової Гвінеї - Миклухо-Маклай Микола Миколайович (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
Вдруге щось упало на підлогу, й почулися стогони. Я знову підняв Боя на ліжко; його холодні руки затримували мої; він немовби бажав мені щось сказати, але не міг. Пульс був кволий, іноді уривався, й кінцівки помітно холонули. Уклавши його знову, я зійшов до берега, де Улсон порався з шлюпкою, і сказав йому, що Бой помре через півтори або дві години. Ця звістка прикро вплинула на Улсона, хоч ми й ждали цієї смерті вже два тижні і не раз казали про неї. Ми разом увійшли до кімнати. Бой кидався на підлозі, ламаючи собі руки. Жалко було дивитися на нього — так він мучився. Я дістав з аптеки баночку з хлороформом і, наливши кілька крапель на вату, підніс його Бою до носа. Хвилин через п'ять він почав заспокоюватись і навіть щось пробурмотів; йому, видимо, було краще. Я забрав вату. Улсон стояв зовсім спантеличений і питав, що його тепер робити. Я коротко сказав йому, що тіло ми викинемо сьогодні вночі в море, а зараз він повинен набрати кілька каменів та покласти їх у шлюпку, і чим більше він їх візьме, тим буде краще, тіло одразу ж піде на дно. Улсонові це доручення не дуже сподобалось, і мені довелося дещо пояснити йому: нам не можна баритися з тілом, яке розкладається, бо загнивання в цьому кліматі почнеться одразу ж після смерті; ховати його вдень при тубільцях я не маю наміру, а вирити глибоку яму в кораловому грунті надто важко, недостатньо ж глибоку могилу собаки тубільців знайдуть і розриють. Ці останні два доводи трохи підтримали Улсона, який занепав духом. Щоб бути певним, що він усе зробить, а головне, щоб каменів було досить, я сам пішов до шлюпки.
Піднявшись потім до хатини, я зайшов до Боя подивитися, в якому він стані. В кімнаті було зовсім темно, стогонів не чути. Я навпомацки знайшов його руку. Пульсу більше не було. Нахилившись і приклавши одну руку до серця, а другу до рота, я не почув ні биття, ні дихання. Поки ми ходили до струмка по каміння, він умер так само мовчки, як і лежав увесь час своєї хвороби.
Я засвітив свічку і подивився на тіло. Воно лежало так, як звичайно Бой спав і сидів, цебто підібравши ноги й схрестивши руки. Улсон, який стояв позад мене, дарма що за життя Боя завжди лаяв його й недобре казав про нього, тепер був дуже зворушений. Не знаю чому, але ми обидва говорили дуже тихо, немов боялися збудити небіжчика. Коли я висловив Улсонові свій давній намір, а саме розпиляти череп Боя й зберегти його мозок для дослідів, Улсон зовсім отетерів і улесливо благав мене не робити цього. Обмірковуючи, як би зручніше зробити цю операцію, я з досадою зауважив, що в мене немає досить великої^ банки, де можна було б помістити цілий мозок. Сподіваючись, що кожної години можуть прийти тубільці, й, мабуть, з серйозними намірами, я зрікся не без жалю бажання зберегти мозок полінезійця.
Пора було спорядити труп Боя в його сиру могилу, але так обережно, щоб наші сусіди нічого про це не знали.
Не буду описувати докладно, як ми вклали небіжчика в два великі лантухи; як зашнурували їх, лишивши діру на каміння; як у темряві несли його вниз до шлюпки; як, спускаючись до моря, Улсон спіткнувся і впав, небіжчик на нього, а за небіжчиком і я; як ми не могли одразу знайти нашу кладь, бо вона скотилася вдаліше за нас, — просто на пісок. Відшукавши, ми, нарешті, опустили труп у шлюпку й поклали в лантух пудів зо два каміння. Все було дуже незручно робити в темряві. Як на те був відплив. Нам знову коштувало великих зусиль стягнути по камінню важку шлюпку у воду. Не встигли ми взятися за весла, як перед нами за одну чверть милі з-за мису Габіна (мису Обсервації на карті) мелькнув один, потім другий, третій… десятий вогник. То були одинадцять пірог, що наближалися до нас. Тубільці неодмінно заїдуть до нас, бо, побачивши шлюпку, під'їдуть близько до неї. Їхні яскраві факели освітять довгий лантух, який, звичайно, зацікавить їх. Одне слово, те, чого я не бажав, цебто, щоб тубільці дізналися про смерть Боя, здавалось, зараз станеться.
— Чи не можна Боя сховати в лісі? — запропонував Улсон. Але лантух був надто важкий, щоб тягнути його між деревами, та й тубільці будуть тут незабаром.
— Будемо дужче гребти, — сказав я, — може, якось вислизнемо.
Разів зо два, зо три ми дуже змахнули веслами. Але що це? Шлюпка не рухається, ми на рифі або на мілині. Папуаси все ближче, ми зо всіх сил заходилися відштовхуватись веслами, але марно. Наше безглузде становище було мені дуже прикре; я ладен був стрибнути у воду, щоб зручніше було зштовхнути шлюпку з мілини; я хотів це зробити, незважаючи навіть на присутність численних акул. Нарешті мені спала щаслива думка оглянути наш борт. Моя рука намацала перешкоду: виявилося, що мотуз, яким шлюпка з корми прикріплялася до берега, застряв між камінням і заплутався між гіллям, яке валялось коло берега, і що це саме він не пускає нас. З великим задоволенням схопив я ніж і, перерізавши мотуз, звільнив шлюпку. Ми знову схопилися за весла й почали старанно гребти. Тубільці виїхали, як і вчора, рибалити; їхні вогні мигтіли чимраз ближче. Можна було вже розчути голоси. Я скерував шлюпку поперек їхньої путі, і ми намагалися якомога тихше опускати у воду весла, щоб не привернути уваги тубільців. «Якщо вони побачать Боя в лантуху, вони скажуть, що це ми вбили його, й, мабуть, заб'ють нас», — зауважив Улсон. Я наполовину поділяв його думку й не дуже бажав зустрітися в таку хвилину з тубільцями. Всіх тубільців на пірогах було тридцять три, по три чоловіки на пірозі. Вони були добре озброєні стрілами та списами й, усвідомлюючи свою перевагу, могли б дуже добре скористуватися з цього. Проте і в нас були шанси: два револьвери могли змусити тікати весь натовп. Ми гребли мовчки, і брак вогню на шлюпці спричинився, мабуть, до того, що нас не помітили, бо факели на пірогах освітлювали яскраво тільки найближчі речі коло них. Тубільці старанно рибалили. Ніч була тиха й дуже темна. Від вогнів на пірогах на спокійну поверхню моря лягали довгі блискучі стежки. Кожний змах весел світився тисячами іскор.
Коли море спокійне, верхні шари його повні багатого й різноманітного життя. Я пошкодував, що не було чим зачерпнути води, щоб подивитись завтра, чи нема чого нового між цими тваринами, й зовсім забув про присутність небіжчика та потребу ховати його. Милуючись цією картиною, я думав, як швидко в людини одне почуття змінюється іншим. Улсон урвав мої думки, радісно зауваживши, що піроги віддаляються від нас і нас ніхто не бачив. Ми спокійно пливли далі й, від'їхавши нарешті приблизно на милю від мису Габіна, спустили лантух з трупом за борт. Він швидко пішов на дно, та я певний, що десятки акул знищать його, мабуть, тої ж таки ночі.
Повернулися додому, гребучи цього разу дуже поволі. Довелося знову через темряву й відплив довго морочитися з шлюпкою. У кухонному курені трапився вогонь, і Улсон пішов готувати чай, який тепер, здається, готовий і якого я залюбки вип'ю, записавши це останнє слово.
14 грудня
Вранці я наказав Улсонові лишити все в його частині хатини так, як було за Боя, і, якщо прийдуть тубільці, ані словом не згадувати про його смерть. Туй не забарився прийти з двома іншими, яких я не знав; один з них хотів був зійти на першу приступку сходів, та, коли я йому показав, що його місце на майданчику перед домом, а не на сходах, він швидко зіскочив і сів на майданчику. Туй знову заговорив про Боя і гаряче почав доводити, що, коли я відпущу Боя в Тумбу, то цей чоловік, який прийшов з ним, неодмінно його вилікує. Я відповів йому заперечливо. Щоб відвернути їхні думки від Боя, я надумав випробувати їхню вразливість. Я взяв блюдце з-під чашки чаю, витер його насухо й, наливши туди трохи спирту, поставив блюдце на веранду й покликав моїх гостей. Узявши потім склянку води, я надпив трохи сам і дав покуштувати одному з тубільців, який теж переконався, що це була вода. Присутні зацікавлено стежили за кожним моїм рухом. Я долив до спирту на блюдці кілька крапель води й запалив спирт. Тубільці пороззявляли роти й, втягнувши з свистом повітря, підвели брови та відступили кроків на два. Я бризнув тоді горючий спирт з блюдця на сходи й землю. Тубільці відскочили, боячись, що я й на них бризну вогнем, і, здавалося, були так вражені, що негайно пішли, мовби боячись побачити щось ще страшніше. Та хвилин за десять вони показалися знову й цього разу вже цілим натовпом. То були жителі Бонгу, Білі-Білі та острова Кар-Кар. Натовп був дуже цікавий, тут були люди всякого віку, по-всякому причепурені, з численними прикрасами, матеріал яких визначав місце їхнього мешкання. Наприклад, мої сусіди, що мало рибалили, носили прикраси переважно з квітів, листя та насіння, тоді як жителі Білі-Білі та Кар-Кару, які жили біля відкритого моря й ловили морські тварини, були прикрашені навішаними на них черепашками, кістками риби, панцирами черепах тощо.
