Амок - Мавр Янка (бесплатная регистрация книга txt) 📗

Піп зразу ж схопив рушницю — і один з гібонів полетів на землю разом з наметом. Решта мавп закричала такими гучними голосами, що Піп мимоволі підняв руки до вух. Незабаром мавпи зникли.

На землі ж лишився свавільник, який заплатив життям за свій жарт. На зріст він був один метр, зате ширина розпростертих рук — понад два метри. Високі груди й міцні плечі свідчили про силу, але далі вниз він все більше звужувався. Навіть серед мавп гібон відзначається своєю огидністю, проте вважається найкращим співаком. Для цього під підборіддям у нього висить міх, який під час крику надувається, мов пухир.

— Цікаво буде взяти його на спогад, — сказав задоволений Піп і наказав обережно зняти шкіру й голову, щоб сховати їх.

Через дві години рушили далі. Усе навколо було мокре від учорашнього дощу, але сонце світило весело, і настрій у мандрівників був чудовий. Поступово місцевість почала знижуватися, все вологішою ставала земля, частіше й густіше ріс бамбук. Почалося болото. Хаон хоч і добре знав місцевість, але і йому доводилося сушити голову, щоб знайти більш-менш доступну стежку. Він повертав і праворуч, і ліворуч, часом вертався назад, відшукуючи сухіші місця. Було погано тільки з мулом, який своїми копитами загрузав найглибше.

— Чи проберемося ми з ним? — тривожився Піп.

— Спробуємо, — сказав Хаон. — Мені здається, до найближчого сухого місця якось доберемося.

— А чи не краще буде обмотати йому ноги листям і травою, щоб він менш загрузав? — запропонував Нонг.

— Це хороша думка! — озвався Хаон. — Давайте спробуємо.

За кілька хвилин мул був «узутий» в широченні чоботи. Хоч і незручно було йому йти в такому взутті, хоч і опирався він спочатку, але загрузав значно менше. На жаль, мул швидко зносив свої чоботи, але дуже просто було взути йому інші. Один раз довелося переходити таке місце, де не допомагали і чоботи, бо людям доводилося йти по жердинах. Тоді для мула спеціально зробили з бамбука греблю.

Дорога була дуже довгою. Навіть спинитися не було де, щоб спочити. На щастя, сприяла погода: в цей день зовсім не було дощу. Нарешті, десь близько четвертої години вийшли на сухе місце, де навіть були горби й скелі.

Вибрали затишний куточок під скелею, біля джерела, і розташували свій табір.

— Тут буде наш дім, — сказав Хаон. — Звідси ми вже ходитимемо в усі сторони. Мені самому, можливо, треба буде витратити день чи два, щоб вистежити звіра.

— В такому місці приємно пожити й довше, — промовив Піп, задоволено озираючись.

Хоч і тут був ліс, але після похмурих вологих хащів було значно сухіше, радісніше й веселіше. Над головою, на скелі, дерев зовсім не було; вузенька кам'яниста улоговинка, де булькотіло джерело, заросла лише невеличкими кущами. Вдосталь було й сонця, й свіжого повітря.

Цього вечора, сидячи біля вогнища, Піп уже не шкодував, що забрався сюди.

VII. НАДЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ МІНГЕРА ПІПА

На другий день Хаон сказав:

— Я піду туди, на захід, щоб вистежити лігво матьяна (тигра). Це відбере увесь день, а може, навіть більше. Іноді треба ходити тиждень, щоб знайти, вистежити, вивчити всі його стежки, повадки. В усякому разі так чи інакше я завтра повернуся. Ви ж в цей час полюйте самі собі, але не йдіть у мою сторону, щоб не злякати звіра пострілами.

— Невже ж не можна просто зустріти його в лісі? — спитав Піп.

— Ви можете зустріти його лише тоді, коли він сам цього побажає. Але на це сподіватися не можна. Лише матьян-людоїд, тобто такий, якому вже доводилося роздерти людину, може рискнути напасти знову, та й то коли для цього будуть сприятливі обставини. Звичайно ж він уникає зустрічі, як і кожний інший звір, і вистежити його важко.

Хаон пішов своєю дорогою, а через деякий час вирушили і Піп з Нонгом у протилежний бік. Дома лишилися два носильники, які повинні були очистити й висушити гібонову шкіру.

Ходити так, без вантажу, без клопоту, було зовсім не те, що тягтися в дорозі. Усе навколо тепер виглядало значно привабливіше і веселіше. Піп міг уже звернути увагу на такі дрібниці, на які в дорозі не зважав: чи то на пташку, чи на метелика, на незвичайний гриб або квітку, чи на нове цікаве дерево, наприклад, хвойне, але з листям; тільки добре придивившись, можна було помітити, що листя справді складається з голок, які зрослися.

Над головою звисали й дражнилися невеличкі сірі мавпочки. Піп не стримався й застрелив одну для колекції. Потім м'яко шмигнув невеличкий довгий звірок — вівера, на зразок нашого тхора. У іншому місці з хащів вибіг зляканий дикий кабан. Піп вистрілив, але не влучив.

На одній галявинці вони помітили, що під деревом щось ворушиться. Обережно підійшли — й відсахнулися назад: перед ними був боа, метрів шість довжини й відповідної товщини. Вільно розкинувши свої кільця, він обідав і так був захоплений своєю справою, що навіть не помітив людей.

Та й не до того йому було, щоб дивитися по сторонах: він тримав у роті тварину, принаймні разів у десять ширшу від його горла. З рота стирчали тільки задні ноги, що ще дригалися, хвіст і частина тіла. Дивлячись на цей обід, важко було вирішити, кого більше жаліти — чи тварину чи змію. Можна було подумати, що змія подавилася: горло її так розтягнулося, що здавалось, от-от розірветься; щелепи стояли майже вертикально.

Трохи відпочивши, змія почала ворушити горлом. Страшенним зусиллям посунула здобич на якийсь сантиметр і знову завмерла.

— В такому становищі боятися нічого, — сказав Піп і підійшов ближче.

— Обережніше, туан! У неї ще вистачить сили, щоб обкрутити хвостом, — попередив Нонг.

Боа вже помітив людей, грізно повернув до них голову і став поволі відсовуватися далі. Страшно було дивитися на цю підняту, ніби на стовпі, голову, на жахливі очі, які, здавалось, могли спалити самим лютим блиском, на тіло-колоду, яке може задушити бика. Піп вистрілив. Страхіття забилося так, що навколо полетіло гілля, а обидва мисливці кинулися назад. Ще куля-друга — змія все крутиться, усе здригається. Знову й знову довелося стріляти, поки, нарешті, вона заспокоїлась.

— Один раз на два-три місяці доводиться бідній обідати, та й то ми перешкодили, — сказав Піп, торкаючи її ногою.

Можна ще додати, що ці страшні змії з породи пітонів (удави, душителі) людям ніякої шкоди не роблять. Отрути вони не мають, задушать, проковтнуть яку-небудь тварину та й лежать собі один-два місяці. На людину можуть напасти лише тоді, коли їх роздражнити або якось самому потрапити до них в обійми. Куди небезпечніші гадюки, які хоч і менші за удава в десятки й сотні разів, але швидко відправляють людей на той світ. З однією з таких змій наші мисливці й познайомилися того ж дня.

Над купою каміння кружляла пташка. Літала навколо, жалібно кричала, билася крилами, але весь час не зводила очей з одного місця на землі.

А там лежала змія довжиною метра півтора і, трохи піднявши голову, не зводила очей з пташки. Змія була червоножовтого кольору, а на голові виразно виднілися два з'єднані кружечки, дуже подібні до окулярів.

— Очкова! — прошептав Нонг.

— Тсс!.. — штурхнув його Піп, з захопленням спостерігаючи за цією сценою.

Нещасна пташка хоч і відлітала, але щоразу знову підлітала до кобри. Спокійний, пильний, крижаний погляд змії, навіть коли дивитися збоку, справляв жахливе враження. Голова поволі поверталася слідом за пташкою, висунутий язик ворушився. Пташка, напевно, добре знала, що їй загрожує смерть, жалібно цівкала, але не могла відірватися і підлітала все ближче й ближче.

— Шкода пташки, — сказав Піп, ступивши крок уперед, щоб вистрілити.

Рух, шелест і тріск гілочки були помічені змією, і вона глянула в цей бік. Пташка, яка вже готова була залетіти в рот змії, скористалася моментом і з радісним щебетом полетіла геть.