Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 - Михайленко Анатолій (читаем книги онлайн без регистрации txt) 📗
Останніми в проймі дверей салону з’явилися завантажені строкатими сумками, пакунками й валізами білявий стрижений хлопець і його струнка, з тонким станом дівчина. Здавалося, що вона ось-ось переломиться навпіл під вагою сумок і валіз.
Рівнинний, суціль порослий буйною тропічною рослинністю берег океану поступово крутішав і переходив у низку високих червоно-бурих стрімчаків. Стрункі акації, пальми й розлогі баобаби лишились позаду — в савані, а біля підніжжя стрімчаків зрідка траплялися кущики мімози й канделябровидного молочаю. А вище, на густо всипаній камінням крутизні, було голісінько, лише в нечисленних улоговинах погляд міг зачепитися за куценький розчепірений чагарник.
На одному з стрімчаків — власне, то вже починалось передгір’я — що брилою-козирком навис над океаном, веселе світила навсебіч кольоровим склом невеличка двоповерхова вілла з кількома високими антенами на пласкому даху. На перший погляд, вілла здавалась занедбаною, принаймні можна було кілька днів спостерігати за нею й не помітити ознак життя. І все ж там мешкали люди, які щодень були зайняті клопітними справами.
У найбільшій кімнаті другого поверху, що була обставлена меблями, виготовленими з тутешнього червоного дерева, в плетеному кріслі-гойдалці сидів уже добряче підтоптаний чоловік у білій майці й масивних рогових окулярах. Густа чорна борідка й вуса не могли приховати жовтизни його обличчя. Видно, він нещодавно перехворів малярією або ще якоюсь важкою хворобою, що так підступно чатує на мігрантів у Африці. Коли б не довгі нервові пальці, що перебирали круглі чотки, і не напівпримружені очі, можна було б подумати, що чоловік задрімав собі о післяобідній порі. Отак непорушно бородань сидів уже з годину. Здавалося, він чогось чекав. Коли настінний електронний годинник м’яко просигналив третю, він стрепенувся, підвівся, зробив кілька енергійних вправ, наче відгонив од себе дрімоту, й дістав із шафи свіжу голубу сорочку. Поки застібав ґудзики, не зводив замилованого погляду з лев’ячої та гепардової шкур, що були напнуті на стінці, й їхні хвости звисали пообіч японського телевізора аж до самісінької підлоги. Все ще милуючись своїми трофеями, бородань схилився й натиснув на вмонтовану в ніжку стола кнопочку-гудзик. Тієї ж миті без жодного звуку в стіні навпроти столу розчинилися вузенькі дверцята й до кімнати ступив невисокий крижастий араб із плескатим носом і поламаними вухами борця. Зустрівши запитальний погляд бороданя, араб підступив до столу й сиплуватим голосом повідомив:
— Щойно борт 13–86 із запізненням на п’ятдесят вісім хвилин злетів і взяв курс на Париж…
— Щойно?! — бородань утупив здивовані очі в перенісся свого секретаря. — Невже вони щось знайшли?
— Наші служби повідомляють, що поліція й спеціальні підрозділи ще раз додатково перевіряли літак.
— І що? — в голосі бороданя все ще бриніла тривога.
— Вони нічого не знайшли, та й не могли там нічого знайти.
— А контроль в аеропорту?
— Теж нічого не дав. — Араб зиркнув на електронний годинник. — Борт уже набрав висоту.
— Дякувати богові, — господар кабінету вдоволенд зацокав чотками. — Ще раз попередьте всі наші пости та радіомаяки, щоб вчасно “передавали” борт наступному… Літак не можна випускати з поля зору ні на мить.
— Шеф, увесь оперативний відділ у підвалі, на радіозв’язку…
— Гаразд… Перекажіть, щоб пильнували кожне слово з літака. Йдіть і про будь-який сигнал одразу повідомляйте мене.
Крізь просвітки хмар Нетребчук до болю в очах вдивлявся в безкраї золотаво-переливчасті африканські піски. Подекуди зблискували смужки навдивовижу яскравої зелені, що густо проросла біля змілілих улітку річок. Однак невдовзі золотаві дюни змінилися на руді рівнини з поодинокими поселеннями кочових племен, з пожухлими полями дозріваючої кукурудзи, ячменю, батату. Іван знав, що далі довгими ярусами потягнуться багаті на ліани й епіфіти густі тропічні ліси, яким за півтори-дві сотні кілометрів перетнуть шлях високі нагір’я й плато. Але ні в горах, ні в тропічних лісах він так і не побував, навіть здалеку не бачив їх, та й цього разу не побачить, бо важкі клуби хмар під крилом літака з кожною миттю густішали й нарешті зімкнулися в суцільну, ледь просвічувану сонцем, голубувату небесну подушку. Вряди-годи промінь сонця віддзеркалювався від крила й засліплював очі. Тож змушений стулити повіки Іван спробував ще раз уявити, як зустріне його через три роки рідна земля. Однак надаремне: в уяві невідь-чому зринали то вирячкуваті очі дівчинки-мулатки, котра так спритно впхнула йому непотрібні запальничку й сигарети, то розпромінене вдячною посмішкою сухе обличчя старого Самори, який ніяк не міг застібнути своїми негнучкими пальцями ремінчик на подарованій “Победе”…
Глухуватий голос із динаміків, що линув, здавалося, звідусіль, враз зігнав з хлопця дрімоту — стюардеса англійською мовою дозволяла відстібнути прив’язні ремені й ходити по салону. Іван одразу ж натиснув на гачечок, і кінці широкого чорного ременя самі розлетілися на бильця. Підвів очі й лише тепер помітив, що стіни над багажними сітками і стеля салону суціль вкриті химерними малюнками бордового кольору. Прямісінько перед ним був намальований силует людини з ідеально круглою головою, обведеною по контуру вохрою. Поруч — теж бордова — постать високого, кремезного мисливця, який прицілюється з лука в леопарда. Далі — вервечка всілякої дикої звірини: антилопи, зебри, жирафи, бегемоти, буйволи, носороги, слони, а під ними — страуси, павичі, грифи, папуги…
“Гай-гай, тут цілий зоопарк зібраний”, — усміхнувсь Іван сам до себе. Зацікавлено повернувся в другий бік й одразу натрапив поглядом на кілька бордових постатей мисливців, що уклякли біля забитої антилопи, стуливши докупи долоні, немов у якомусь ритуалі. Їхні круглі голови також були обведені по контуру вохрою. Трохи попереду, над арабами з срібними хрестами на грудях, котрі спокійно дрімали, чітко проглядалися бордові силуети верблюдів, коней, мавп, собак, а в кінці салону, над вхідними дверима, роззявив зубасту пащеку крокодил. Навколо нього невеличкими зграйками скупчилася дрібна риба, ще якась безформна океанська живність із кількома вузькими хвостами.
Іван так захопився спогляданням малюнків, що й не помітив стюардеси, яка вже хвилю-другу вичікувально стояла перед ним із круглою, теж розмальованою бордовими фігурками тацею, на якій гіркою височіли пластмасові стаканчики, пляшки різного розміру й форми з коньяком, кока-колою, фруктовою водою. Він спохопився лише тоді, коли стюардеса навмисне дзенькнула пляшками й, зустрівши його здивований погляд, щедро хлюпнула в стаканчик коньяку.
— Чи можу бути чимось корисною? — усміхнулась дівчина й привітно подивилася на Нетребчука.
Той невизначено стенув плечима й мовчки кивнув головою на малюнки, мовляв, що за чудасія така?
— Ці незвичайні малюнки, — стюардеса зразу посуворішала, густі рудуваті брови збіглися на переніссі, — точнісінька копія фрагментів фресок Тассілі…
— Тассілі?.. — За три роки перебування в Африці Іван жодного разу не чув цього слова.
— Тассілі, — дівчина на мить замислилась, — це скорочена назва плато Тассілін-Аджер, що в Алжірській Сахарі. На цьому плато в багатьох місцях зустрічаються отакі, єдині в цілому світі, наскельні зображення — фрески Тассілі. Ще два місяці тому я літала іншим маршрутом — з Парижа прямісінько до Джанета, а звідти, за вершинами невисоких гір, уже видно плато Тассілін-Аджер… Мені не раз доводилося там бувати…
З перших рядів салону, де сиділи сивий товстун із сигарою “докастровського” періоду і його охоронці, долинуло плескання в долоні, й стюардеса, вибачливо всміхнувшись, заквапилася туди. Ступивши кілька кроків, обернулася до Івана:
— Тільки-но звільнюсь, розкажу про Тассілі, це справжня казка…
Нетребчук бачив, як запобігливо схилилася стюардеса в поклоні перед сивим товстуном і його почтом, і нараз хвиля глухого опору здійнялася в його душі: “Чому все-таки, за чиїми законами світ влаштований так, що одні жиріють і повелівають, а інші мусять їм потурати, слугувати й принижено зазирати у вічі? Невже немовля ще в материнському лоні запрограмоване або на верховенство, або на рабство?.. Втім, хтозна, може, раби — слабкі духом, отож і терплять…”— Іван Нетребчук обвів неспішним поглядом нечисленних пасажирів. Найближче до нього, через прохід, спали, порозтулявши роти, мов малюки, три мулати в білих сорочках. Попереду них сиділи араби з “дипломатами” на колінах і хрестами на грудях, яких він ще в аеропорту охрестив місіонерами. Старший з них невідривно дивився в ілюмінатор, а може, ще й досі куняв, бо Нетребчук бачив лише високо підстрижену потилицю. Молодший, котрий сидів скраю, гортав рясно ілюстрований кольоровими фотографіями журнал. Іван ковзнув поглядом далі: від строкатого гурту дівчат-африканок хвилями накочувався дружний сміх. Одна з них, низькоросла і по-чоловічому крижаста, у яскраво-рожевій спідниці й такій самій рожевій короткуватій майці, що відтінювала шоколадну смужку на животі, босоніж витанцьовувала в проході між кріслами якийсь неспішний і вигадливий танок. Вона плавно нахилялася то в один, то в другий бік або так само плавно здіймала по черзі догори руки і при цьому щось стиха примовляла. Її товаришки — серед них було кілька зовсім дрібних, мабуть, з пігмеїв — у такт її рухам ледь-ледь похитували головами, а коли танцюристка почала викидати поперед себе, оголюючи дебелі стегна, то одну, то другу ногу, разом пирскали сміхом і кумедно цмокали язиками. Їхня тілиста патронеса-європейка на ті витівки дівчат ніяк не реагувала, вона зрідка супилася, скоса поглядаючи на сивого негра, який попихкував сигарою. Довкола його голови хмарками снувався димок. Молоді ж негри — його почет — дружно повернули голови до танцюристки, вп’явшись у неї відверто оцінюючими поглядами, і також прицмокували язиками. І все ж Нетребчука не полишало відчуття, що то один із них, то другий ні-ні та й пронизував його швидким і настороженим поглядом. Одразу ж за компанією сивого товстуна читала товстелезну книгу старенька світлошкіра мулатка. На її плече спиралася кучерява голова чоловіка. Вона раз у раз обережно обтирала носовичком піт з його чола. Через кілька вільних рядів про щось стиха перемовлялися хлопець з нульовою стрижкою і дівчина, обоє в однакових білих тенісках. Зненацька дівчина різко змахнула рукою, і Нетребчук виразно почув її гнівне: “Та досить уже туркотіти одне й те саме!”
