Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Кашуба Володимир (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
Найважливіша з них — терасоподібна будівля Пума-Пунку (Брама Пуми), хоча насправді ніякої брами немає. Пума-Пунку споруджено з величезних, інколи більш ніж стотонних блоків андезиту й сірого трахіту. Плити майстерно обтесані, що свідчить про досконалість мистецтва стародавніх каменярів. На вершині Пума-Пунку тіауанакські будівничі розташували жертовник, а весь об’єкт обпесли подвійною стіною. Дехто з археологів, спираючись на припущення щодо колишнього розташування Тіауанако на березі озера, пояснює наявність подвійної стіни в Пума-Пунку використанням цієї частини міста як портової. Саме звідси, напевно, відпливали у далекі подорожі тіауанакські місіонери, торговці й вояки. І саме сюди мали причалювати човни паломників, яких приводив у цю “Мекку Анд” культ головного божества Тіауанако.
Венеріанський календар?
Хтозна, може, зображення саме цього божества й збереглося в Тіауанако, і саме воно прикрашає найвідоміший з тіауанакських пам’ятників — Інка-Пунку (Браму Сонця). Вона розташована у північно-західній частині Каласасайї, витесана із десятитонного моноліту андезиту висотою в 2,73 м, товщиною у 40–60 см і з проходом розміром 1,8–0,8 м. Верхню частину брами прикрашає барельєф, над проходом знаходиться центральна постать якогось бога чи правителя з двома стилізованими скіпетрами в руках. Від її голови, яка зроблена майже на половину усієї фігури, відходять урізнобіч двадцять чотири промені, що закінчуються маленькими голівками ягуарів чи пум — тобто священних тварин. З очей статуї течуть сльози, — може, вони символізують життєдайну вологу? Саме ця велика голова, облямована променями, дає підставу думати про те, що брама вела до храму Сонця.
По обидва боки центральної постаті знаходяться вишикувані у три горизонтальних ряди сорок вісім фігур. Половина з них — люди з крильми, друга половина — птахи з людськими кінцівками. Всі вони припали на одне коліно, їхні погляди звернені на центральну постать. Нижче фігур споруду оперізує меандровий фриз, який і являє собою найбільшу загадку Брами Сонця.
На фризі вирізьблено одинадцять облич, ідентичних обличчю головної постаті, усі вони мають облямівку з двадцяти чотирьох променів. Артур Познанські висловив припущення, що це — закодований календар, причому центральна постать символізує не лише сонце, але й головний місяць етносу тіауанако — вересень, а решта фігур — інші одинадцять місяців.
Відомий радянський письменник-фантаст Олександр Казанцев вбачає у фризі також календар, але венеріанський. Він посилається на широко розповсюджену в Перу легенду про те, що колись на острів Сонця прибула з Венери у космічному кораблі богиня Орехона (Довговуха). Вона мала видовжену голову, довгі вуха, а на кожній руці по чотири пальці, з’єднані перетинками. Народивши кілька десятків дітей, Орехона повернулася на Венеру, а її діти поклали початок людству. Казанцев вказує, що більшість фігур у Тіауанако якраз і мають довгі вуха та по чотири пальці на кожній руці. Чотирипалі долоні також й у людино-птахів на Брамі Сонця. Проте ті відомості про Венеру, якими нині володіє наука, роблять “венеріанську” гіпотезу надто спірною.
Американський археолог Ештон висунув концепцію, за якою у кожному місяці цього незвичайного календаря було стільки днів, скільки променів навколо облич — тоді виходить, що кількість днів у році всього-на-всього 288… Іспанець Гарсіа Бельтран перекопаний, що ідеограми на голові центральної постаті Брами Сонця, безумовно, зображають космічний корабель.
Француз Марсель Бріон побачив у контурах барельефа обриси великих ящерів мезозою. Дехто з дослідників намагається знайти тут зв’язок з Атлантидою або Му. А в когось зображення фриза асоціюються зі схемою якогось пристрою або й навіть скафандром…
Найбільш зважені, на наш погляд, припущення з цього приводу висловлює французька дослідниця Сімоне Вайсбард. Вона погоджується з тим, що барельєфи являють собою найдавніший календар у світі, але це — “сонячно-місячний” календар, яким користувалися для суто практичних і буденних потреб. На її думку, там було вміщено вказівки про можливість повеней, дощових періодів тощо. Дослідниця гадає, що якби цей календар пощастило розшифрувати, то ми могли б дізнатися, коли води Тітікаки залишили Тіауанако.
“Мало які археологічні знахідки криють стільки таємниць, скільки Тіауанако, — написала Вайсбард у своїй книзі “Тіауанако” (Париж, 1974). — У яку епоху, якою расою було зведено ці споруди? На протязі скількох століть квітло там життя? Чому в самому розквіті місто зненацька вимерло? Що тут було — релігійний центр, столиця, місце паломництва чи комплекс тотемічних статуй?…Що означає цей ребус барельєфів, символів, що вкривають статуї та ідоли? Яким знаряддям чудові каменярі розкроювали кам’яні блоки вздовж математично вивірених і бездоганно підігнаних ліній? Яка незвичайна техніка, які наукові знання, які геркулесові сили, які магічні фокуси, яке відчуття точності й досконалості дозволили збудувати — без колеса чи якогось механічного пристрою — це місто титанів, загибель якого була, мабуть, такою ж приголомшуючою, як загибель Геркуланума?”
Вадим Бурлак
“ПОЛЯРНИЙ ОДІССЕЙ”
Записки начальника експедиції
Кілька років тому в Нью-Йорку я зустрівся з ветераном в’єтнамської війни. Колишній льотчик підійшов до мене, спираючись на милиці.
— Війна розкрила нам очі, — сказав він. — Тепер я роблю все, щоб вона не повторилася. Зібрав декілька тисяч підписів на захист миру, беру участь у всіх миротворницьких акціях…
Блакитні очі з-під густих брів дивилися впевнено і затято. На все життя запам’яталася ця зустріч з американським ветераном.
І ще одна зустріч. У ліванському місті Сайда я побачив хлопчика з чорною пов’язкою на очах. Він ішов, тримаючись однією рукою за материну спідницю. Голова його була трохи закинута вгору, немов крізь пов’язку він намагався розгледіти сонце. По його обличчю простягайся рожеві смуги. Як видно, рубці загоїлися недавно.
Коли я запитав у приятеля, що з хлопчиком, він коротко й похмуро кинув:
— Напалм!..
Америка й Ліван такі далекі одне від одного. Однак саме після зустрічей в Нью-Йорку і Сайді я задумався: а що зроблено мною особисто, щоб урятувати землю від воєнної катастрофи?
Які муки — усвідомлювати своє безсилля. Та чи такі вже ми безсилі? Можливо, ми перебільшуємо свою слабкість? Можливо, ще не пізно?..
Так, у роздумах, з’явилася ідея поєднати романтику подорожей і важливу необхідність — боротьбу за мир, за врятування природи.
“З чого починається подорож?”
Якщо раніше на це запитання я відповідав: з допитливості, з бажання випробувати себе і пізнати світ, — то тепер стверджую: з тривоги за нашу землю, за природу, за людину.
“Полярний Одіссей”
Здається, зовсім недавно учасники Біломорської експедиції збиралися в редакції журналу “Вокруг света”. Сперечалися, обговорювали, розмірковували. Робота над географічними картами і книжками, тренування, музеї, зустрічі з фахівцями.
Наймолодшим учасникам експедиції — двадцять. Старшим — близько сорока.
Нас дев’ятнадцять: робітники, журналісти, викладачі, працівники культури з Москви і Петрозаводська. Жодного професійного моряка.
Експедицію присвятили Року миру, оголошеному Організацією Об’єднаних Націй, і 125-річчю журналу “Вокруг света”. У цій подвійній посвяті — поєднання романтики подорожей з необхідністю боротьби за мир, за врятування природи.
Звідси й головні завдання експедиції. На вітрильно-моторній шхуні “Полярний Одіссей” пройти вздовж усього узбережжя Білого моря за годинниковою стрілкою. Побувати в далеких і важкодоступних селищах і рибальських станах, у містах і радгоспах Помор’я, в лісах, тундрі, на островах, щоби провести мітинги, лекції, усні журнали, присвячені боротьбі за мир та охороні навколишнього середовища. Зібрати підписи на захист миру. Адже сила будь-якої миротворницької акції — в її масовості, приступності для всіх і кожного. Ми прагнули до того, щоб мешканці найвіддаленіших і важкодоступних районів Білого моря змогли сказати своє слово на захист миру.
