Серед дикунів Нової Гвінеї - Миклухо-Маклай Микола Миколайович (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗

Розуміючи, що, лишаючись далі, я не посуну вперед моєї справи — познайомитись з тубільцями, я підвівся і при загальній мовчанці пройшов через майданчик, простуючи стежкою, яка привела мене до моря.

Повертаючись додому й обмірковуючи бачене, я прийшов до висновку, що сьогоднішня моя екскурсія доводить, як нелегко буде подолати недовіру тубільців і що на це треба неабиякого терпіння й такту з мого боку в поводженні з ними.

Я прийшов додому, коли вже заходило сонце. Мої слуги вже почали турбуватися через мою довгу відсутність; вони, між іншим, повідомили мене, що двоє жителів Горенду принесли три пакунки: для мене, для Улсона й Боя. Я наказав їх розгорнути, в них були варені банани, плід хлібного дерева та шматки якогось м'яса, схожого на свинину. М'ясо мені не дуже сподобалося, проте Улсон і Бой їли його залюбки. Коли вони кінчили, я дуже збентежив їх, зауваживши, що це, мабуть, людське м'ясо. Обидва дуже зніяковіли й запевняли, що це була свинина; однак я й далі сумнівався.

4 жовтня

Ввечері якась комаха заскочила мені в око, і хоч мені пощастило її витягнути, та око дуже боліло всю ніч і повіки розпухли, тож про роботу з мікроскопом годі було й думати. Через це ранком, тільки-но почався приплив, я подався бродити на рифі і так захопився, що не помітив, як почала прибувати вода. Повертаючись з рифу на берег, я мусив кілька разів занурюватись у воду вище пояса.

Покінчили з покрівлею веранди й узялись прибирати своє кубельце. Приміщення моє становить усього один квадратний сажень, а речей сила-силенна.

Розчищав майданчик перед хатиною від хмизу та сухого листя. Моє приміщення кожного дня поліпшується і починає дедалі більше подобатися мені.

Увечері чую, хтось стогне. Йду до хатини, бачу там Боя, який, загорнувшись з головою в ковдру, ледь-ледь міг відповісти на мої розпитування. В нього була досить висока температура.

6 жовтня

Десь о четвертій годині з-за мису Обсервації раптом показався парус, а потім велика пірога особливої будови з критим приміщенням нагорі, де сиділи люди, й тільки один чоловік стояв біля стерна та керував парусом. Підпливши ближче до мого мису, стерновий, повернувшись у наш бік, почав щось кричати й вимахувати руками. Такої великої піроги я ще не бачив. Пірога рушила до Горенду; невдовзі показалася друга, ще більша від першої, на ній стояла халабуда чи, точніше, велика клітка, де сиділо чоловік шість або сім тубільців, захищених покрівлею від гарячого сонячного проміння. На обох пірогах було по дві щогли, з яких одна — нахилена вперед, а друга назад. Я збагнув, що мої сусіди захочуть показати своїм гостям такий курйоз, як білу людину, й приготувався до зустрічі. Справді, за чверть години з двох боків, з селищ Горенду й Гумбу, показалися тубільці. З гостями, що прибули, як я дізнався, з острівця Білі-Білі, прийшло і кілька моїх сусідів тубільців, щоб пояснити своїм гостям усякі дивовижні речі коло хатини білого. Люди з Білі-Білі дуже здивовано й зацікавлено розглядали все: каструлі й чайник у кухні, моє складане крісло на майданчику, невеликий столик, що стояв там же; а мої черевики та смугасті шкарпетки просто захопили їх. Вони раз у раз роззявляли роти, примовляючи протяжно «а-а-а… е-е-е…», цмокали губами, а в крайніх випадках вкладали пальця в рота. Цвяхи їм також подобались. Я дав їм, крім цвяхів, кілька бісеринок та по червоній ганчірці, на велику досаду Улсону, якому не подобалося, що я роздаю речі дурно, бо гості прийшли без подарунків. У людей з Білі-Білі частина волосся була старанно пофарбована червоною охрою; чоло й ніс були розмальовані тою ж таки фарбою, а в деяких були розмальовані навіть спини. В багатьох на шиї висіло намисто, що спускалося на груди й складалося з двох ікол папуаської свині, зв'язаних так, що, висячи на грудях, вони являли собою лежачу цифру 3 з рівною верхньою та нижньою частинами. Цю прикрасу, яку називають «буль-ра», жителі Горенду, видимо, дуже цінять. Я пропонував їм обміняти «буль-ра» на ніж, але вони не пристали на такий обмін, дарма що дуже хотіли мати ножа. Вони були дуже задоволені з моїх подарунків і пішли в доброму настрої.

Проте я дуже здивувався, за півгодини побачивши їх знову, цього разу обтяжених кокосами та бананами; вони встигли сходити до своїх пірог і принести мені свої подарунки.

Церемонія подавання дарунків має тут свої правила: приміром, кожний приносить свій дарунок окремо від інших і передає його просто до рук особі, якій хоче подарувати. Так було й сьогодні: кожний передавав свій подарунок спочатку мені, потім Улсону — далеко менший, а потім Бою — ще менший. Люди з Білі-Білі довго лишалися коло моєї халупи і, йдучи, коли стало смеркатися, на мигах показували на мене та мою шлюпку, а потім на свій острівець, що майорів удалині, пояснювали жестами, що не вб'ють і не з'їдять мене, що там багато кокосів та бананів. Прощаючись, вони потискали мені руку понад ліктем. Двоє, яким я чомусь більше, ніж іншим, подарував різних дрібничок, обіймали мене лівою рукою і, притискаючи один бік моїх грудей до свого, все казали: «О, Маклаю! О, Маклаю!» Коли вони відійшли на кілька кроків, то, напівобернувшись і спинившись, зігнули в лікті руку й, стискаючи кулак, розгинали його: це був їхній останній прощальний привіт, після якого вони швидко зникли.

10 жовтня

Мене звалив сьогодні з ніг перший приступ пропасниці; хоч як я кріпився, та довелося лягти й увесь день пролежати… Було погано.

12 жовтня

Сьогодні випала черга Улсону. Коли я встав, ноги в мене тремтіли й підгиналися. Бой теж запевняє, що нездужає. Моя хатина тепер справжній госпіталь. Сьогодні дізнався від Туя назви різних селищ, які видно з мого мису. Я дивувався величезній кількості цих назв: кожний найменший мисочок та струмочок має спеціальну тубільну назву; наприклад, невеличкий мисочок, на якому стоїть моя хатина, де ніколи до мене ніхто не жив, зветься Гарагасі; мис Обсервації насупроти — Габіна тощо. Селище, яке я відвідав увечері в день приходу «Витязя» до порту Константина, зветься, як я вже згадував кілька разів, Горенду. Потім іде Бонгу, далі Мале, ще далі (селище відрізняється кількома світло-жовтими кущами, лежить коло самого берега, я його відвідав з офіцерами «Витязя») Богатім. Ще далі коло мису, недалеко вже від острівця Білі-Білі, селище Горіма; на схід від Гарагасі селище, де мені не пощастило причалити в перший день, зветься Гумбу, потім далі Марагум, ще далі селище Рай. Розпитуючи Туя, я не міг не дивуватися його кмітливості, з одного боку, та деякій тупості або повільності думання — з другого. Слухаючи назви, я, розуміється, записував їх і на тому ж таки папері накреслив схему всієї бухти, позначаючи приблизне розміщення селищ. Туй це розумів, і я кілька разів перевіряв вимову назв селищ, і Туй виправив не тільки дві назви, але навіть самий рисунок карти. В той же час моє записування назв та креслення на папері аж ніяк не цікавило його; він немовби й не помічав їх. Мені здалося чудним, що він не дивувався. Відпустивши Туя, я заходився доглядати двох хворих, які стогнали й охкали, дарма що сам я після вчорашнього приступу ледве волочив ноги. Довелося приготувати обід самому. Весь вечір обидва хворі не припиняли охкати.

13 жовтня

У мене приступ повторився. Всі хворі. Кепсько, а коли почнеться дощова пора року, буде, мабуть, ще гірше.

14 жовтня

Я дав людям випити хіни, зварив на сніданок дві порції рису на людину і рушив до лісу, щоб здихатися передусім тих стогонів та охкання. Птахів багато. Як тільки тубільці призвичаються до мене, ходитиму полювати, бо консерви мені набридли. Коли я повернувся, Улсон усе ще охкав на своєму ліжку, а Бой був на ногах і варив на обід боби. Приходив Туй з трьома людьми з Гумбу. Тютюн, який я привіз (американський у плитках), починає подобатися тубільцям. Вони вживають його, змішуючи з своїм. Курять вони так: по-перше, беруть напівсухий (сушений на сонці), але ще м'який листок тубільного тютюну, розгладжують його руками, сушать, тримаючи високо над вогнем, потім розривають на дрібні шматки, які згортають, як сигару, в також висушений над вогнем спеціальний листок, а потім уже курять, ковтаючи дим. Тепер, дістаючи від мене іноді тютюну, вони, перш ніж курити, обходяться з ним, як із своїм, цебто розривають тютюнову плитку на дрібні частини, сушать їх, а потім ще більше розкришують і домішують свого тютюну. Одна цигарка переходить від одного до другого, і кожний затягається димом один раз чи двічі, ковтає його одразу ж і передає сусідові.