Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій (читать книги онлайн полностью без сокращений txt) 📗
Того ж дня, 15-го жовтня 1941 року, через три години після бесіди у зв’язку з евакуацією, я був етапом направлений у Саратов, у в’язницю № 1, де, за відсутністю супровідних документів про скасування вироку й про порушення Вами клопотання про його скасування, я знову був ув’язнений у камеру смертників, де й перебуваю по цей день. Тяжкі умови ув’язнення смертників (відсутність прогулянки, рундука, передач, мила, більшої частини часу позбавлення читання книг тощо), незважаючи на велику витривалість, призвели вже до захворювання на цингу. Як заявив мені начальник Саратовської в’язниці, моя доля і становище залежать цілком від центру.
Всі мої помисли — продовжити й завершити гідним для радянського вченого чином великі незакінчені праці на користь радянського народу, моєї Батьківщини. Під час перебування у внутрішній в’язниці НКВС, під час слідства, коли я мав можливість одержувати папір і олівець, написано велику книгу “Історія розвитку світового землеробства (світові ресурси землеробства та їх використання)”, де головну увагу приділено СРСР. Перед арештом я закінчував велику багаторічну працю “Боротьба з хворобами рослин шляхом впровадження стійких сортів” (на Сталінську премію), незавершеними залишились “Польові культури СРСР”, “Світові ресурси сортів зернових культур і їх використання в радянській селекції”, “Рослинництво Кавказу (його минуле, сучасне і майбутнє)”, велика книга “Осередки землеробства 5 континентів” (результати моїх подорожей по Азії, Європі, Африці і Північній та Південній Америці за 25 років).
Мені 54 роки, маючи великий досвід і знання особливо в галузі рослинництва, вільно володіючи провідними європейськими мовами, я був би щасливий віддати себе повністю моїй Батьківщині, померти за корисною роботою для моєї країни. Бувши фізично й морально досить міцним, я був би радий у тяжку годину для моєї Батьківщини бути використаним для оборони країни за моїм фахом, як рослинознавець, у справі збільшення рослинної продовольчої і технічної сировини…
Прошу і благаю Вас про пом’якшення моєї долі, про з’ясування мого подальшого життя, про надання роботи за моїм фахом, бодай скромною мірою (як наукового працівника і педагога) і про дозвіл спілкуватися в тій чи іншій формі з моєю сім’єю (дружина, двоє синів — один комсомолець, певне, на військовій службі і брат академік — фізик), про яких я не маю відомостей більше півтора року.
Дуже прошу прискорити рішення по моїй справі.
М. Вавилов
м. Саратов,
в’язниця № 1, 25.ІV.42 р.”
Марно смертник апелював до вінценосного “куратора наук”. Марно. На його захист повстали інші, зокрема колишній наставник і вчитель Дмитро Миколайович Прянишников, який говорив, що “Микола Іванович — геній, і ми не усвідомлюємо цього тільки тому, що він наш сучасник”. Старійшина радянських агрохіміків був на прийомі в Берії, доводив абсурдність звинувачення, але його клопотання було відхилено. Не допомогло й висунення кандидатури М. І. Вавилова на Сталінську премію за створення світової колекції культурних рослин.
Втрутилася світова громадськість. Навесні 1942 року Миколу Івановича обирають іноземним членом Лондонського Королівського товариства. Це, певне, і вплинуло на перегляд вироку. У червні 1942 року смертна кара була замінена двадцятьма роками позбавлення волі.
Останні дні свого подвижницького життя академік провів у Саратовській в’язниці. Писав книги, читав лекції в’язням, хоча знав, що його кінець близький. Але працював, працював… 26 січня 1943 року помер від виснаження.
“Ми підемо на вогнище, ми згоримо, але від своїх переконань не відмовимось”, — це були його останні слова.
Так, у той час, коли процвітали брехливі доноси і трагічні непорозуміння, коли доля людей вершилася за закритими дверима чи ґратами, переміг всесильний Лисенко та його прибічники. Але це була перемога тимчасовиків, людей, що утверджували цинізм і наклепи, формули заздрощів і розбрату.
Коли ниці, підлі люди, дбаючи про власні інтереси, догоджаючи вершителям “залізного порядку”, бачили одне, думали друге, говорили трете, а робили четверте, мужні й чесні творили Правду. І правда лишалася за ними. Серед цих людей був і Вавилов…
У 1955 році вчений посмертно реабілітований. Повернуто до життя, до дії всю його багатющу й неоціниму наукову спадщину, по-ломоносовському універсальну, по-вернадському глобальну, по-корольовському практичну. Ідеї Миколи Івановича Вавилова дістали широке світове визнання і багато в чому визначають сьогодні прогрес знань про рослинні ресурси Землі, про їх мобілізацію для задоволення потреб сучасного і грядущого поколінь.
У пошуках найкращих сортів хліба він, носій кращих людських рис, проникав у найглухіші закутні планети, мандрував по найвіддаленіших провінціях земної кулі, але завжди був у центрі подій, у центрі боротьби за торжество праведних людських ідеалів.
Йому були притаманні риси істинного творця: простота, доброзичливість, єдність слова й діла, мудрість і масштабність думки. Тим-то й сяє золотими літерами його ім’я на фасадних фронтонах великого дому радянської науки.
ПОДОРОЖНІ НОТАТКИ
ПАВЛА ХАЛЕБСЬКОГО (АЛЕПСЬКОГО)
Наступного дня вранці, у суботу 10 червня (1654 р.), ми під’їхали до берега великої ріки Дністер, яка розмежовує країну молдавську з країною козаків . Ми переправилися через річку на суднах. Наш владика патріарх був одягнений у мантію і тримав у правій руці хрест, бо ж, за існуючим у країнах козацькій і московській звичаєм, благословляти можна не інакше як лиш з хрестом. У лівій руці він тримав срібну патерицю. Напередодні, за прийнятим звичаєм, наш владика патріарх сповістив листом про своє прибуття. Зійшовши на берег, ми підняли дерев’яного позолоченого хреста, замовленого нами у Молдавії, на високій червоній жердині; його ніс один із священиків, за прийнятим у країні козаків звичаєм; тут тільки перед патріархом носять хрест на жердині. Навстріч йому вийшли тисячі люду, сила-силенна (нехай бог благословить і примножить їх!). То були жителі міста на ім’я Рашків. Це дуже велике місто, збудоване на березі згаданої річки; у ньому є фортеця і дерев’яний замок з гарматами. Серед тих, хто зустрічав нас, були: по-перше, сім священиків у фелонях з хрестами, бо в місті сім церков, затим диякони з багатьма корогвами й свічками, потім сотник, тобто начальник фортеці й міста, військовий отаман, військо й півчі, котрі ніби з одних уст, співали стихирі приємним наспівом. Усі впали ниць перед патріархом і стояли на колінах доти, доки не ввели його до церкви. В місті нікого не лишилося, навіть малих дітей: усі виходили йому назустріч. Нас розмістили в домі одного знатного чоловіка.
Напередодні четвертої неділі після п’ятидесятниці ми відстояли у них вечірню, також утреню вранці, а потому обідню, яка затяглася до полудня. Отут уперше настав для нас час поту й труда, бо в усіх козацьких церквах до землі московитів зовсім немає сидінь, навіть для архиєреїв. Уяви собі, читачу: вони стоять від початку служби до кінця непорушно, мов каміння, безупину кладуть земні поклони і всі разом, ніби з одних уст, співають молитов; і найдивовижніше, що в усьому цьому беруть участь і маленькі діти. Ревність їхня нас просто-таки вражала. О боже, боже! Як довго тягнуться у них молитви, співи й літургія!
Та ніщо так не дивувало нас, як врода маленьких хлопчиків і їхній спів, що виконувався від усього серця, в гармонії зі старшими.
Починаючи з цього міста і по всій землі русів, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, що збудила наш подив: усі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх дружин і доньок, уміють читати й знають порядок служб та церковні наспіви; крім того, священики навчають сиріт і не залишають їх вештатися вулицями невігласами.
Як ми помітили, у цій країні, тобто у козаків, безліч удів і сиріт, бо з часів появи гетьмана Хмеля і до цієї пори не припинялися страшні війни. Протягом усього року, вечорами, починаючи із заходу сонця, ці сироти ходять по хатах просити милостиню, співаючи хором гімни пресвятій діві приємним наспівом, що бере за душу, їхній голосний спів чути на великій відстані. Закінчивши спів, вони отримують з того дому, де співали, милостиню грішми, хлібом, їжею або чимось подібним, придатним для підтримування їхнього існування, поки вони не закінчать навчання. Ось причина, чому більшість із них письменна. Кількість письменних особливо збільшилася з часу появи Хмеля (дай бог йому довго жити), котрий звільнив ці краї і визволив ці мільйони незліченних православних від іга ворогів віри, проклятих ляхів.
