Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (книги онлайн полностью бесплатно .txt) 📗
— У мене ж і досі нема ангажементу! Він забрав мої документи буцімто для переговорів з антрепренерами. Але то брехня, чистісінька брехня! Ви не уявляєте, Фред, в якому я опинилася становищі, які думки мене переслідують…
— Хочете, я поговорю з Хейєндопфом?
— Боронь боже! Він вас вважає своїм ворогом, не може згадувати без зненависті, як ви в чомусь його обійшли, нахваляється вивести на чисту воду… вас і… мене… — Джованна червоніє, нервово крутить на пальці перстень. — Мою приязнь до вас він розцінює як… як…
— Зрозуміло.
Фред, пам’ятаєте, ви казали про одного вашого друга, що має приїхати з Італії?
— Звичайно. Я не забуваю своїх обіцянок. З ряду причин ми не можемо листуватися, та я гадаю, що приїзд свій він приурочить до певної події — Другого Німецького Народного Конгресу. Він відбудеться десь на початку сорок восьмого.
— Стільки чекати!
— Не так довго, треба набратися терпіння. І постаратися за цей час вирвати у Хейєндопфа свої документи. Щоб вони були напоготові.
— Не знаю, чи вистачить у мене сил.
— Треба, щоб вистачило. Всього три-чотири місяці. Будьте ж мужньою! Тримайтесь Хейєндопфа, щоб приспати його підозри.
— Коли я вас слухаю, мені все здається простішим. Якби ми могли бачитись хоч інколи!
— Я теж хотів би цього. Спробую налагодити з Хейєндопфом стосунки. Або прищемити йому хвоста.
Джованна розсміялась. І дуже вчасно: до столика наближався Думбрайт.
— Бачу, ви без мене не нудилися, синьйоро і синьйор! — посварився пальцем Думбрайт. — Прикро. Надалі не братиму в супутники молодшого і ставнішого. Я жартома, жартома, Джованно! Не хмурте свого гарного личка. Особливо зараз, коли я чекаю на гостей. Веселощі вам більше до лиця. Такою і залишайтесь, як були щойно. В цьому я покладаюсь і на вас, Фред. Так і бути, вибачаю вам упадання біля моєї дами.
Покликавши офіціанта, Думбрайт наказав навести на столі лад, замовив нові закуски і страви, кілька пляшок з напоями.
— Ну от, тепер усе гаразд, — з задоволенням констатував Думбрайт, оглядаючи наново сервірований стіл.
— Чи не занадто пишно? — запитав Григорій, ховаючи посмішку. — Що, коли в нашого гостя виразка шлунка чи щось подібне? Його тільки дратуватимуть, надмірності.
— Зате покажуть широчінь нашої натури. Ми ж прийшли сюди відзначити день Джованниного народження.
— Сподіваюсь, широчінь натури не позначиться на роках, що їх ви мені надали?
— Про вік у жінок не питають.
— Не завжди. Лише тоді, коли таке запитання може здатися нетактовним. А я саме наближаюсь до такого віку.
— Наближатися можна по-різному: повільно і стрімголов. І ми з Фредом вас благаємо — не поспішайте! Мені ви подобаєтесь такою, як є.
Жартівливий тон розмови й випите вино поступово впливають на Джованну. Майбутнє вже не здається їй таким безнадійним, вона радіє, що поруч є Фред, присутність Думбрайта більше не лякає. Та й музика впливає заспокійливо. Вона лине ніби здалека, не вражаючи слух гучними ударами барабанів, мідних тарілок, виттям саксофонів. Джованна ненавидить джаз. Її вухо, звикле до співучих, мелодійних наспівів рідної землі, не сприймає розшматованої гармонії, що ніби звивається і корчиться від муки, потрапивши до рук ґвалтівників.
— А тут гарно, — каже Джованна. — Подумати, скільки ми сидимо — і жодного скандалу!
— Англійці — народ респектабельний, — зауважує Григорій. — Вони тут тому і збираються, що власник ресторану зважив на їхні смаки.
— І, головне, тут нема американців, — з викликом дивиться на Думбрайта Джованна. — Уявляю, що зчинилось би, коли б з лементом і гиками ввалилися сюди ваші хвацькі бойз.
Думбрайт знизав плечима. Йому ніколи відповідати — до їхнього столика ось-ось підкотиться його кругленький приятель, який, спинаючись навшпиньки, щось нашіптує на вухо своєму супутнику. Той, здається, не слухає. Принаймні обличчя в нього незворушно спокійне, погляд немовби звернений у самого себе.
— А, Крігер! Прошу до нас, прошу до нас! — голосно гукає Думбрайт.
Кругленька постать підкочується мало не впритул до Думбрайта:
— Але я не сам, я не сам, любий друже! Дозвольте відрекомендувати свого доброго знайомого — о, я не важусь сказати «друга», хоч і прагну, всім серцем цього прагну! — Так от, свого доброго знайомого сера…
— Чарльз Джеффріс! — коротко кидає супутник Крігера і мовчки вклоняється.
Думбрайт і Фред підводяться, чекаючи, поки гості сядуть. Той, хто назвався Джеффрісом, спокійно опускається на стілець, але Крігер, на мить присівши, знову зривається з місця і кружляє навколо присутніх, гаряче тиснучи кожному руку, сяючи посмішкою, виблискуючи золотом зубів. Оббігши коло, він раптом сплескує коротенькими ручками і знову кидається до Джованни, припадає устами до її пальців.
— Згадав, згадав, з якої нагоди ви зібралися. Поздоровляю, шановна фрау, тисячу разів поздоровляю! Хотів би побажати вам квітнути, але далі квітнути неможливо — це буде вже загрозою громадському спокою! — вигукує він, перемежовуючи фрази поцілунками руки.
Думбрайт наповнює келихи, пропонує випити за іменинницю. Сер Джеффріс вітає її стриманим кивком голови. Він досі не випустив і пари з уст. Над столом зависла ніякова пауза. Перериває її Григорій:
— У нас, німців, є приказка: «Згода будує, а незгода руйнує». Сер Джеффріс, сподіваюсь, ви не відмовитесь випити за згоду в нашому маленькому товаристві? Серед нас є американець, німець, італійка, англієць… Хіба не репрезентуємо ми в деякій мірі повоєнну співдружність народів?
— Ми, англійці, завжди за злагоду. Звичайно, у розумних межах. Що ж, охоче приєднуюсь до вашого тосту. Ну, ні, містер Думбрайт, мені досить. Я багато не п’ю вечорами, бо привчив себе не вечеряти.
— Таке насильство над власною плоттю! — жахається Крігер.
Джеффріс кидає насмішкуватий погляд на його пухкі щоки і опукле черево, що заважає йому ближче присунутися до столу.
— Навпаки, повага до неї. Я звільняю свій організм від надмірної роботи по засвоєнню зайвого кусня печені, і мені не доводиться тягати на собі непотрібний вантаж. Завдяки цьому я чудово сплю, ніколи не хворію, голову мою ніколи не затьмарює підвищений тиск.
— Але свідомо позбавляти себе таких радощів життя, як добра випивка, смачна вечеря в товариському колі! — сплескує руками Крігер. — Ні, ні, я рішуче проти помірності, вашої схильності до золотої середини, чого б це не стосувалося — політики чи…
— Конфуцій повчав, що середина — то найближча точка до мудрості. Не дійти до неї — однаково що перейти.
— Ви працювали на Сході? — запитує в англійця Григорій.
— Деякий час, — ухильно відповідає Джеффріс.
Думбрайт занепокоєно поглядає на годинник. Помітивши це, Крігер відразу підхоплюється.
— Боже правий, я вже забалакався! Це на вашій совісті, сер Джеффріс! Ви зачепили мене за живе, і я мало не забув про одне дуже важливе побачення. Вітаю товариство. Синьйоро Джованно, благаю вас, не станьте послідовницею Конфуція!
Крігер знов покотився проходом, але в зворотному напрямку, як раніш, тиснучи на ходу комусь руки чи просто помахуючи правицею.
— Який смішний чоловічок! — каже, посміхаючись, Джованна. — Від нього так і випромінюють доброзичливість і веселощі.
Джеффріс кидає на Джованну похмурий погляд.
— Не довіряйте словам і манерам, синьйоро! Цей доброзичливий веселун добре нажився під час війни на виробництві килимків для ніг з людського волосся.
Джованна блідне і крадькома хреститься.
— Чому ж тоді… чому ж тоді він серед нас? — злякано запитує вона. — Я чула, що таких людей…
— Бо політику роблять не серцем, а лише головою, — жорстко відповідає Джеффріс. — А нам він зараз потрібен.
«Ще одна різновидність джентльмена з голови до п’ят, — думає Григорій. — Досить порядний, щоб не приховувати своєї зневаги до Крігера, і водночас розміркований ділок, котрий не гребує користуватися його послугами. Цікаво, як він поводитиметься під час розмови з Думбрайтом…»
