І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (книги онлайн полные версии TXT) 📗
— А коли ми спробуємо відновити ваші знання? — спитав Генріх російською мовою.
Тепер широко відкрив очі Матіні:
— Як? Ви знаєте російську мову?
— Я довгий час — усі мої юнацькі роки — прожив у Росії.
— О, ви так мене зацікавили, бароне, що я мало не забув про свої лікарські обов'язки. Роздягніться, будь ласка, я вас огляну. І коли знайду, що розмова вам не зашкодить, ми, якщо не заперечуєте, поговоримо.
— Але ж я цілком здоровий!
Матіні взяв Генріха за руку і намацав пульс:
— Мені не подобається ваш вигляд. Ну, звичайно, пульс, як я і гадав, прискорений.
— Я сьогодні одержав дуже тяжку для мене звістку. Природна реакція організму…
— А це вже мені дозвольте судити, природна чи неприродна.
Як не заперечував Генріх, а Матіні його оглянув і лишився не дуже задоволений станом його нервової системи.
— Вам треба спочити, насамперед спочити.
— Ви знаєте, що за даних умов це цілком неможлива річ.
— Дурниці! За всіх умов людина може так організувати свій час, щоб знайти бодай годину, яку вона може присвятити собі, і тільки собі. А у вас тут такі чудові умови: розкішний парк, під боком річка. До речі, ви не рибалка? Тут водяться чудесні форелі! Рибальство дуже своєрідний спорт, який захоплює людину цілком. А коли додати до цього те, що рибалка весь час перебуває на свіжому повітрі, багато рухається, то маємо цілий комплекс, я б сказав, лікувального характеру. У мене є один пацієнт, майор Штенгель, так він мало не кожного дня підводиться вдосвіта і годину, а то й дві, бігає берегом річки, смикаючи форель.
— Ви мене зацікавили, синьйоре Матіні. Я виріс біля річки, і рибальство моя давня пристрасть. Але треба, мабуть, знати місця. Форель, я чув, любить вир.
— Ну, це легше легкого. Ходімте в парк, звідти видно, де звичайно рибалить Штенгель.
Генріх і Матіні вийшли в парк. Звідти, справді, добре було видно великий відрізок річки і ущелину, біля якої пінилася вода.
— Он там течія просто скажена, принаймні майор Штенгель найбільш уподобав те місце.
Нові знайомі сіли на видовблену в скелі невеличку лаву і замилувалися краєвидом. Щедро залита сонячним світлом долина, здавалося, спочивала між гір. Здаля сонним здавалося і містечко. Якось не вірилось, що зараз його вулицями сновигають озброєні люди, що в котромусь з цих мирних будинків складаються страшні плани, що не тихим спокоєм дихає все навколо, а загрозою. Мабуть, думка про це одночасно майнула в голові Генріха і Матіні, бо вони позирнули один на одного і сумно посміхнулися.
— Яким прекрасним могло б бути життя! — сказав лікар.
— Яким прекрасним воно буде, коли скінчиться війна, — поправив його Генріх.
— А ви гадаєте, що такий золотий вік людства колись настане? — запитав Матіні.
— Твердо в цьому переконаний!
Ще з годину просиділи Генріх і Матіні на скелі, бо обидва непомітно захопилися суперечкою про відповідальність кожної людини зокрема за дальшу долю світу. Матіні додержувався думки, що лише особисте вдосконалення кожного веде людство до порятунку, Генріх доводив потребу соціальних струсів і активного втручання в навколишнє життя. Незважаючи на відмінність поглядів, обидва знайшли спільну мову, бо принаймні події сьогоднішні оцінювали однаково.
— Шкода, що ми з вами не познайомились раніше, — сказав Матіні, прощаючись, — такі суперечки добра гімнастика для мозку, а то тут починаєш обростати мохом.
— Я теж шкодую, що так сталося, і картаю себе — треба було не чекати нагоди, а просто вам подзвонити. Єдине моє виправдання: я гадав, що ми зустрінемося у графа Рамоні.
— Без найприкрішої необхідності я до цього лігва не зайду.
— Лігва?
— Адже по-російському так називають місце, де живуть вовки?
— Ви не дуже високої думки про графа і його племінницю. Це чимсь викликано?
— Графа ненавидить все місцеве населення і, звичайно, не без причини: глас народу — це глас божий. Що ж до графині, то я не люблю розбещених жінок, особливо таких, яких треба розважати. А графиня просто полює на офіцерів, навіть на тих, яких вона вважає другосортними, оскільки вони не мають знатних титулів. Порядність людини тут визначається її знатним родом. Майор Штенгель, наприклад, — порядний, бо він, як і ви, — барон. Лютца вона позаочі називає класним вихователем, генерала Еверса солдафоном, мене, я певен, — костоправом. Але справа не лише в цьому. Мені огидно бувати тут тому, що я переконаний: граф — натхненник руху чорносорочечників у північній Італії, хоча він це й приховує.
Курт відвіз Матіні в містечко і повернувся звідти з вудочками та іншим рибальським знаряддям, яке за дорученням обер-лейтенанта купив у місцевих крамничках.
Ввечері прийшов Лютц. Ще раз вислухавши розповідь Генріха про розмову з Міллером, він довго ходив по кімнаті з кутка в куток, потім сів поруч Гольдрінга на диван і, охопивши його рукою за плече, повернув обличчям до себе.
— Слухай, Генріх, — сказав він, — перш ніж почати розмову про те, як бути з Міллером, я хотів би тебе запитати: хто я тобі, друг чи звичайний знайомий?
— Коли в усій німецькій армії є людина, з якою мені завжди приємно і хочеться розмовляти, так це гауптман Карл Лютц, якого я вважаю своїм щирим другом.
— Тоді, на правах друга, я хочу поновити ту розмову, яку ми з тобою не раз починали, але так і не скінчили.
— Я тебе уважно вислухаю і, якщо зможу, відповім.
— Бачиш, мене часто вражає твоя поведінка. Ти вихована, культурна і, мені здається, гуманна людина. Але інколи твої вчинки просто незрозумілі для мене. Ну, на якого диявола тобі потрібне приятелювання з Міллером і Кубісом? Навіщо тобі треба було ще в Сан-Ремі кілька днів гасати по горах, полюючи на якогось нещасного француза, що рятував собі життя? Навіщо ти, люблячи таку дівчину, як Моніка, заручився з дочкою Бертгольда? Зрозумій, я запитую не з простої цікавості, а це мене мучить, часом навіть гнітить…
Як дорого дав би Генріх за право на звичайну людську відвертість! Він вірив Лютцу, поважав його за добре серце, був переконаний у щирості його дружби. І проте він не міг навіть натякнути йому на те, що керує всіма його вчинками.
— Карл, ти задав мені стільки запитань, що я навіть розгубився. І от тепер, коли ти все зібрав докупи, я сам собі дивуюся. Очевидно, у мене є якась авантюристична жилка, яка спокушає мене гратися з вогнем. Може, це від молодості, а може, просто риса вдачі. Але, даю тобі слово, хочеш, — заприсягнуся: нічого безчесного я ще не зробив і, сподіваюся, ніколи не зроблю. Якщо ти мені віриш, то приймай мене таким, який я є. Можу ще додати, що мені було б дуже боляче втратити твою дружбу!
— Але як же ти тепер мислиш собі свої взаємини з Лорою Бертгольд? Подяка за вбивство!
— Клянуся тобі — моєю дружиною вона ніколи не буде! Вийшло, звісно, по-дурному: Бертгольд просто спіймав мене на гачок. Зопалу я вирішив було пручатися, коли зустрів Моніку, але потім вирішив, що до кінця війни краще залишити все так, як є. Він людина мстива і знайшов би причіпку, щоб мені віддячити! Але повторюю — дружиною моєю Лора ніколи не буде!
— Звичайно, тепер до кінця війни краще все залишити так, як воно склалося. Тут ти маєш рацію. І з мого серця спав один камінь, що на ньому лежав. Але лишився найважчий: що ти гадаєш зробити з Міллером? Попереджаю, коли ти його не вб'єш, то це зроблю я! І не за саму тільки Моніку, а й за ту вагітну жінку, яку він пристрелив, за всю невинну кров, що він пролив! Один час я хотів пустити собі кулю в лоба, а потім вирішив, що можна використати її краще.
— Лютц, невже ти думаєш, що я подарую йому смерть Моніки?
— Тоді зробимо це разом!
НОВІ ДРУЗІ, НОВІ ВОРОГИ
— Гершафтен! — звернувся Еверс до присутніх, коли Лютц доповів йому, що всі викликані на нараду з'явилися. — Вчора ввечері я прибув з штабу командування нашою групою
наказав зібрати вас, щоб познайомити з обстановкою, яка склалася тут, в Італії. Само собою зрозуміло: те, що ви дізнаєтесь від мене, повинно лишитися таємницею для солдатів, їхній обов'язок виконувати ваші вказівки, а не втручатися у великі справи. А ці справи такі, що примусили мене скликати вас. Ви знаєте, що з того часу, як війська фельдмаршала Роммеля залишили африканський материк, англо-американці почали виявляти активність. Вони захопили острів Пантеллерію між Африкою і Сіцілією. Вже тоді наше командування було здивоване поведінкою італійських військ. Пантеллерія — фортеця, укріплена за всіма правилами сучасної фортифікаційної науки. Можна було сподіватись, що вона витримає довгу облогу. А італійський гарнізон здався після першого бомбардування з повітря, хоч укріплення не були пошкоджені, а гарнізон втратив лише двох пораненими. Рух обурення пройшов по залу.
