Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (книги онлайн полностью бесплатно .txt) 📗
Гнівний вигук капітана, яким він обірвав розмову, став для Григорія ключем до почутого. Протеже з Хазенмоора! Певна річ, ідеться про Ганса Брукнера. Від капітана вимагають, щоб вій допоміг його кудись вивезти, можливо, за кордон. Як знайти привід і викликати тестя Нунке на одвертість?.. Запропонувати свою допомогу? В чому, проти кого? Все, що не скажеш, прозвучить нетактовно. Випадковому свідку чужої телефонної розмови належить удати, ніби він нічого не чув. Так вимагають правила благопристойності, порушувати які тобі не слід, бо капітан і досі вкрай роздратований.
— Ви почуваєте себе зле, гер капітан? Може, подати води, когось покликати?
— А-а… що? — запитує господар дому, ніби прокинувшись і вперше згадавши про гостя.
— Вам недобре, гер капітан?
— Пусте, звичайний тиск. У додаток до пенсії я набув ще й гіпертонію. І коли попускаю віжки, відразу відчуваю її. Даруйте, що не стримав себе у вашій присутності. Врешті, я зашкодив лише собі, а не типові, з котрим розмовляв.
— Я зміг би вам стати в пригоді?
— Дуже вам вдячний, але поки в цьому немає потреби. Хоча… про всяк випадок перекажіть Йозефові таке: відомі йому особи безсоромно втручаються в моє родинне життя, ставлять мені на карб листування з Рупертом, загрожують позбавити пенсії. Йому відомі обставини, за яких я був змушений подати у відставку. Якщо я тоді не погодився танцювати під дудку пройдисвітів від політики, то тепер не танцюватиму й поготів. Пенсію я заслужив багаторічною сумлінною роботою, і ставити її в залежність від того, в якій зоні проживає мій син, вважаю порушенням будь-яких правових норм.
— Якщо гер Нунке запитає, що саме спричинилося до ситуації, яка виникла останнім часом?
— Моя відмова від деяких сумнівних доручень. Ці пани розраховували… Пробачте, йде Берта… Мені не хотілося б турбувати її своїми неприємностями, — кинув капітан.
Берта ввійшла задихана, ніби їй довелося дуже квапитись.
— Ти гніваєшся? — запитала вона батька і на мить затримала його біля дверей, поклавши йому на плече руку. — Але я справді поспішала! Якби не пустощі Труди… їй, бачте, заманулося побавитись електромлинком для кави, і там щось зіпсувалося. Мама просить, щоб ти подивився… Діти, о, ці діти! — Берта стомлено впала в крісло, стримано привіталася з Григорієм і роздратовано кинула:
— Він мусив би приїхати сам!
— Гер Нунке дуже шкодує, що його затримали непередбачені справи. Мабуть, у листі…
— Справи, завжди термінові справи!.. Це стає настільки нестерпним… Є обставини, за яких… Ліз я ховала сама. Ви не уявляєте, який то був жах. Дівчинка згоріла буквально за тиждень. Я втратила розум, я не йняла віри, мене силоміць відтягли від труни… Чужі руки, бо він… Хоча б тепер, у річницю її смерті… Самота, боже, яка самота! Все життя самота. Чекання листів, короткі зустрічі… Кар’єра, передусім кар’єра, а я і діти десь на самому задньому плані… Як додаток до його успіхів, безликі другорядні персонажі, що живилися тільки його світлом.
Григорій з подивом вслуховувався в цю розхристану мову, вражений несподіваністю Берти, її зовнішнім виглядом. Йому здалося, що перед ним сидить старша сестра тієї жінки, з якою його познайомив Нунке на пероні вокзалу, відразу по приїзді в Берлін. Причому зовсім відмінна від неї вдачею. Та фрау Нунке, з якою він познайомився на вокзалі, а потім випадково зустрічав у фойє театру і на концерті, справляла враження натури спокійно-розсудливої і стриманої, не здатної ось так, ні сіло ні впало, будь-кому звіритись, тим більше людині малознайомій. Тоді Григорій і уявлення не мав, які взаємини зв’язували Берту й Лютца, і тепер пильно вдивлявся в її обличчя, надто пильно, щоб вона могла не звернути на це уваги.
— Пробачте, іноді втрачаєш над собою владу. Нічна буря вкрай виснажила мене… А після безсонної ночі… Втім, це не має ваги… Батько казав, у вас до мене лист?
— Прошу! А в цих згортках подарунки для дітей.
Розкриваючи конверт, Берта прихопила і краєчок списаних аркушів. Тоненька паперова стрічка, помережана літерами, звисла збоку, відтявши закінчення чи окремі склади слів. Це заважає читанню, та дружина Нунке, певно, наперед знає напрямок думки чоловіка, його схильність до моралізування. Очі її швидко бігають по рядках, губи кривляться в насмішкуватій посмішці.
— Ну що ж, скажете Йозефові: у нас все в нормі. Діти здорові, поводять себе пристойно. З грошовим переказом може не квапитись, у мене дещо залишилось. Здається, й усе… Звісно, крім привітань.
— Хіба ви не напишете бодай кілька рядків?
— Ні… Може, пізніше, тільки не сьогодні! Він мусив би пам’ятати, який нині день.
— Тоді я завинив перед вами подвійно: прийшов не тільки рано, але й невчасно. Повірте, мені прикро, дуже прикро…
Григорій з подивом вслуховувався в цей потік скарг, вражений несподіваною відвертістю малознайомої йому жінки, її зовнішнім виглядом.
— Дозвольте вам побажати всього найкращого і ще раз пробачте! — Григорій підвівся, та Берта з несподіваною жвавістю нахилилася вперед і порухом руки запросила його знову сісти.
Ще кілька хвилин, гер Шульц! — вигукнула вона, червоніючи. — В Йозефовому листі багато настанов і нічого такого, що могло б задовольнити звичайну жіночу цікавість. Може, хоч ви розкажете про столичне життя? Зважте, ми тут живемо дуже самотньо. Це має свої переваги, але часом хочеться опинитися в обстановці, до якої звик, бодай почути про те, що у вас діється… То що ж нового в Берліні?
Перед очима промайнули всі бачені останнім часом театральні афіші та анонси. З них Григорій і почав свою розповідь. Берта слухала його неуважно. її нетерплячий погляд раптом згасав, ставав відсутнім, ніби перед нею пропливали картини, аж ніяк не пов’язані з почутим. Схаменувшись, вона силувано посміхалась, кидала якусь репліку чи про щось запитувала і знов-таки, не вислухавши відповіді, поринала в задуму.
— Ось, мабуть, і все, що впало мені в око. Як бачите, цікавого не так уже й багато, — пробував закінчити розмову Григорій.
— А чим спокушають нас, Євиних доньок, столичні універмаги? — поспішно запитала Берта.
— Як і більшість чоловіків, я помічаю жіночі оздоби й туалети лише тоді, коли вони на гарній жінці. І не самі по собі, а як невід’ємна її частка. Строкатість вітрин робить усі речі безликими. А ярлики з цінами! Старанно вималювані на них цифри скидаються на коротконогих, череватих карликів, що толочать ногами ніжність мережива і серпанків. Згодьтесь, у цьому є щось несумісне.
— З точки зору чоловіків, яким здебільшого доводиться оплачувати наші рахунки. Що ж до жіноцтва… О, для нас висока ціна — своєрідна гарантія того, що та чи та річ не стала загальноприступною. Бо жодна жінка не погодиться прибратися в сукню, подобу якої завтра чи позавтра може побачити на своїй покоївці!
— Сумнівна гарантія. Дівчата й молодиці десятками юрмляться біля вітрин і відходять від них з голодними очима, ладні здобути бажане будь-якою ціною. Розумієте, будь-якою! Вони гинуть самі або стають згубою для інших.
— У день мого від’їзду газети писали про труп дівчини, знайдений серед руїн… Вже з’ясувалося, що то за одна?
— Скромна служниця, якій закортіло прибратися в шати принцеси. Її затягли до зграї злочинців, що торгували наркотиками, а потім прибрали як непотрібного свідка.
— До речі, ви не знаєте, чим скінчилася справа Карла Лютца? Знайшли тих, хто його вбив?
З того, як напружилась уся постать Берти, кожна риса її обличчя, Григорій зрозумів: саме це запитання крутилося весь час у неї на язиці, заради того, щоб дізнатись про перебіг слідства, вона й завела мову про берлінські новини.
— Не знайшли і, можливо, не знайдуть — досі не об’явився головний свідок, жінка, з якою його бачили востаннє. А саме вона могла б найбільше допомогти слідству, скерувати його в потрібному напрямку. Бо лише їй відомо, як розгорталися події після того, як вони вдвох вийшли з пивного бару.
— А якщо подій ніяких не було? Якщо вони незабаром просто розпрощалися?
