Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Все це хлопці як могли розповіли Силіну.
— Оце так історія! — Силін міцно потер пальцями неголене підборіддя.
Він почав пригадувати.
— Її нам управитель готелю підсунув… Сказав, що вдова, раніше теж у нього працювала. Фон-Гревеніц? І прізвище якесь німецьке. Ну й справи!.. А смілива жінка! Адже її, напевне, знають у місті?
— Хтозна! — заперечив Пантюшка. — Жила ж вона не тут, тільки на літо приїздила. А коли приїде, частіше дома сидить, у спортінг-клуб тільки й ходила. Та й хіба такою вона була! Бачили: чорну халамиду натягла, очей не підводить… Я й то не відразу пізнав.
— Та-ак… — Силін, замислившись, кілька секунд дивився на збуджене Пантюшчине обличчя з синяком під оком. — Ось що, хлопці, — сказав він, — тут абияк не можна вирішувати. Перевірити треба. Якщо це шпигунка, значить вона з кимсь тримає зв'язок. Ви поки що і взнаки не давайте, але стежте пильно. Адже вона, здається, при готелі живе?
— При готелі, — підтвердив Альошка,
— Ходить куди-небудь, не помічав?
— Не знаю. Ні до чого було.
— А тепер треба дивитись. Тебе, Олексію, вона вже примітила, а Пантелеймон людина нова, так що хай на очі їй поки що не показується. Якщо прийде до неї хтось, галасу не здіймайте, а тишком-нишком за тією людиною простежте, куди піде, з ким зустрінеться. Зрозуміло?
Він підвівся і по-чоловічому міцно потиснув їм обом руки.
— Ну, хлопці, на вас уся надія. Велику користь принести можете!
— Товаришу Силін, а якщо вона втече? — спитав Пантюшка.
— Поки що не втече, думаю. Як сиділа, так і сидітиме. А я ввечері повернусь, тоді поміркуємо, що робити далі…
Він глянув на зачинені вікна будинку, що виходили на подвір'я, поправив ремінь на шинелі,
Я перший вийду, а ви хвилин через п'ять. Бувайте, хлопці, бажаю успіху.
Силін пішов до воріт. Перш ніж вийти на вулицю, він ще раз підбадьорливо підморгнув хлопцям.
Друзі перезирнулися. Пантюшка зітхнув:
— Ох, діла-а!
— Дивись, Пантелеймоне, якщо язик де-небудь розпустиш, уб'ю! — пообіцяв Альошка. — Я тебе до Силіна привів, я за тебе й відповідаю.
— За собою краще дивись! — відкопиливши губу, буркнув Пантюшка. — Щоб самому часом не влетіло.
МАРКОВ
Під враженням розмови з Силіним Альошка був готовий до найрішучіших і негайних дій. Але ні він, ні Пантюшка не думали, що починати свою нову діяльність їм доведеться так скоро.
Коли вони пішли з двору і попрямували до штабу, Альошка раптом побачив плечистого хлопця у гімназичній шинелі, який ішов попереду них, і впізнав Маркова. Альошка здригнувся. Несподіваний здогад промайнув у нього в голові. Напевне, Марков, цей купецький синок, недаремно вештається біля штабу. Альошка згадав свою зустріч з ним три дні тому, дивну розмову про німців, слова Ващенка про те, що Марков не вперше приходить сюди… Потім пригадав, що Марков хотів зайти в штаб, але чомусь передумав. Невже?!
Альошка мимохіть пішов швидше.
Проте Марков, минувши готель, повернув в одну з бокових вулиць, і Альошка заспокоївся.
Коли хлопці прийшли в штаб, Альошка завів приятеля в караульне приміщення, де в цей час нікого не було, а сам побіг нагору, в канцелярію, йому кортіло перевірити, чи справді друкарка — фон-Гревеніц.
Перед дверима він зупинився і постарався набрати заклопотаного вигляду. Друкарка сиділа на своєму місці біля кімнати Ради. Одного погляду на неї Альошці було досить, щоб переконатися: вона! Помилки бути не могло. Як він відразу не пізнав це бліде обличчя з ліловими мов від недосипання тінями під очима і бридливо опущеними куточками губ!.. Пані фон-Гревеніц на старій друкарській машинці, що страшенно торохтіла, друкувала бойові декрети Ради п'яти!
Альошка пройшов повз неї, промурмотів мовби сам до себе:
— А Силіна нема?.. — і, повернувшись, вийшов у коридор.
На площадці сходів він зустрівся… з Марковим.
У першу хвилину Альошка розгубився. Не знаючи, як поводитися, він хотів уже пройти мимо, але Марков сам зупинив його.
— Здрастуй! — сказав він, посміхаючись на весь рот. — Ти що, не впізнаєш?
— А… здоров, — промовив Альошка і покашляв, прочищаючи горло від раптової хрипоти.
— Добре, що я тебе зустрів! — бадьоро сказав Марков. — Я, признатися, навіть шукати тебе хотів! — він простягнув Альошці руку.
Той майже машинально потиснув її. Марков, здавалося, щиро радів їхній зустрічі.
— Слухай, у мене до тебе є справа. Ти не зайнятий?
— Ні. Яка справа?..
Марков узяв його за ґудзик шинелі і відвів убік.
— Справа ось яка, — таємниче заговорив він. — Я тобі все розповім. Ти тут своя людина, може порадиш, що робити… Розумієш: конфіскували батькове майно… Це загальне явище, я не заперечую. Я ж, тобі, напевне, відомо, сам революціонер… Але ми з матір'ю зараз дуже бідуємо, а мені сказали, що Рада п'яти видає якусь грошову компенсацію за конфісковані речі. Ти нічого не чув про це?
— Ні, не чув.
Марков з жалем зітхнув.
— Шкода. Коли брешуть відносно компенсації, то я просто не знаю, що й робити! Становище у нас катастрофічне, повір мені, в житті такого не було!.. Ну, добре, хай навіть не компенсують, але я розраховую виклопотати хоча б наш моторний човен. За законом, його взагалі не повинні були забирати… — Він почав гаряче доводити, що моторний човен для прогулянок не є знаряддям виробництва і тому не підлягає конфіскації…
Альошка дивився в його сірі шкодливі очиці, і в голові в нього вертілася думка: «Бреше… бреше… Що робити?.. Що робити?»
— Може ти порадиш, до кого звернутися? — спитав Марков.
— От що, — намагаючись говорити якомога спокійніше, сказав Альошка, — тобі треба прямо до кого-небудь з п'ятірки, такі справи тільки вони вирішують. Зараз нікого нема, хочеш — почекай.
— А це довго?
— Хтозна, точно сказати не можу. Іди в канцелярію і посидь там.
Марков швидко глянув на нього, відвів очі і, наче в роздумі, промовив:
— Мабуть, варто почекати…
Альошка сам одвів його в канцелярію і відчинив двері. Друкарка підвела і опустила голову…
— Ось тут і посидь, — сказав Альошка, — скоро хтось прийде.
— Спасибі тобі! — гаряче подякував Марков. — Я почекаю…
— Нема за що, — сказав Альошка. — Піду, діло є.
— Добре, добре, тепер я вже сам.
Альошка вийшов з канцелярії.
… По сходах він летів стрімголов, вихором увірвався в караульне приміщення.
— Пантюшко, швидше!
— Що таке? Що трапилось?
— Прийшов до неї один!.. Ти Вітьку Маркова знаєш? У якого моторка була!
— Ні!
— Зараз побачиш… Гімназист, зі мною вчився… Швидше, тобі кажу!
— Чого там швидше?
— Біжи на ріг, сховайся. Як побачиш, що він вийшов, іди за ним, а я слідом за тобою! Мене він знає…
Пантюшка сполошився, скочив на ноги, схопив драгунку.
— Швидше! — квапив Альошка. — Стій! Гвинтівку залиш, надто помітно…
— Та як же я без зброї?
— На біса вона тобі?
— Без зброї не піду! — вперто заявив Пантюшка.
— Тьху, дурень!.. — На столі валявся німецький ножовий багнет, яким різали хліб. Альошка ткнув його Пантюшці. — На, сховай під куртку. Та скоріше ж, чорт!
Він кинув драгунку на тапчан і виштовхнув Пантюшку з кімнати…
Що б не думав Альошка про Маркова, з яким би презирством не дивився на його буржуйське походження, він усе-таки відразу не міг повірити, що Марков працює на німців. Саме щоб перевірити гімназиста, відвів його до фон-Гревеніц. Друкарка тільки одну мить дивилася на Маркова, коли він увійшов, але Альошка встиг помітити, як холодне обличчя жінки раптом немов здригнулося і напружилось. І Альошчині підозри перетворилися на певність. Певність у тому, що фон-Гревеніц — шпигунка.
В Альошчиній уяві на таку зраду могла піти тільки людина, яка смертельно ненавидить революцію в усіх її проявах. А Марков називав себе есером і на мітингах виголошував революційні лозунги!..
