«Чорна зоря» - Вахек Еміл (читать книги полные .TXT) 📗
Трампус махнув рукою:
— Туман тут, туман там.
— Послухай, парубче, тобі часом не здається, що пошуки Салачової ти міг би доручити працівникам тішновського КНБ і нашій криміналці, а сам тим часом постежив би, скажімо, за Тихим?
— Звеліть тутешній криміналці не зводити з нього очей, і цього попервах вистачить.
— Ох і Тихий, — вів далі Клубічко, — ти тільки подумай! Чому Салачова, котра боїться літака, як вогню, летіла сюди, до нього? Звідки вона знала його нелегальну квартиру? Чи не хотіла вона віддати йому папірці, забуті в сумці?
Трампус подумав:
— Знаєте що, це ви можете розчовпати самі. По-моєму, це не дуже складно. Я ж заарештую її, як тільки наздожену. А для цього треба їхати за нею.
— Знову звертаю твою увагу: Тихий або принаймні та обставина, що Ліда летіла до нього в Брно, — центр усього. А кінець таємниці—Артеміда. Втім, мушу тобі сказати, що Ліда має в своєму празькому саду статуетку якоїсь богині — теж, мабуть, Артеміди,
Трампус знов на хвилю задумався.
— Мені здається, — сказав він, — пані Салачова тепер така нервово виснажена, що розповість усе тому, хто її затримає. Я мушу їхати за нею, бо хочу, щоб це був я.
Клубічко знизав плечима.
— Як погонь, — промимрив він. — Що то — молоде. А я — шкода й казати — старий пень. До речі, ти знаєш, що на святого Вацлава мені стукне п'ятдесят? За чотири дні. Та про це нікому ані мур-мур, страшенно не люблю відповідати на листи. Між іншим, ти даєш мені волю дій і в Брно? — Трампус кивнув головою. — Чудово, постараюся тобі звідти допомогти… — Раптом Клубічко засміявся: — Салачова завжди раділа, що я не народився кількома днями пізніше. Бо це було б під знаком Скорпіона. У Ліди своя астрологія, і згідно з нею люди, що народилися під знаком Скорпіона, дріб'язкові й сварливі… Бачиш, вона має на людей величезний вплив. Якось один її знайомий радився, чи брати дівчину, народжену під знаком Скорпіона. Вона відраяла його, а що він сам не був певен, то й не оженився. Ту дівчину взяв інший, і, наперекір усім чортам, вийшла з неї чудова дружина. Звичайно, якщо такі взагалі існують.
Трампус нетерпляче стояв біли машини, а Клубічко, ніби не помічаючи цього, незворушно вів далі:
— Але я вже старий чоловік — ти ж бо знаєш, що, коли Сватоплуку Чехові сповнилося п'ятдесят, Ярослав Квапіл написав до «Народних лістів»: «Живи ще довго для нас, преподобний отче…» Тож я уже преподобний отець і маю право лягти відпочити. Зденеку, слово честі, ніколи ще жоден юнак так не жадав жінки, як преподобний отець м'якої постелі перед північчю. Я тобі щиро заздрю, що в тобі палахкотить такий вогонь почуття обов'язку, який вижене тебе цієї паскудної туманної ночі на шосе! Ну, а я гарненько висплюся й за тебе.
— Той, хто знає вас так добре, як я, — мовив Трампус недовірливо, — подумав би: ви щось маєте на мислі.
— А таки маю, — зареготав Клубічко, — маю, та ще й дуже-дуже велике. Постіль, парубче, м'яка, тепла постіль — ідеал майбутнього преподобного отця.
Трампус махнув рукою і сів у машину:
— Я вас повідомлю, як про щось дізнаюся, — і люто натис на стартер.
— Не забудь зробити це заради свого підтоптаного вчителя! — гукнув йому вслід Клубічко. Хвилю дививсь, як авто зникає в тумані, що дедалі густішав. Відтак, навмисне гучно ступаючи, подався на сусідню вулицю і там принишк під стіною. Невдовзі пролунали квапливі кроки, і хтось швидко пройшов повз нього. Клубічко мить подумав — і рушив назирці.
8
Туман, що опускався на принишклі вулиці понівеченого війною Брно, був ніщо в порівнянні з тим, який огорнув околиці міста. Ще перед Тішновом він згус так, що Трампус міг їхати хіба із швидкістю слимака. Тішнов спочивав у цупких обіймах сну, але Трампус таки довідався, що Салачової тут уже нема… Мовляв, залишила готель понад годину тому і знов поїхала з таксистом Цабою. Машина тутешнього відділення КНБ з двома чоловіками супроводили їх «згідно з наказом». Трампус поспитав, хто дав цей далекоглядний наказ, і дізнався, що це зробив три години тому Клубічко.
«Він-таки добре її знає,— подумав собі,— то і справді напрочуд енергійна жінка».
Цаба, як сказали Трампусові, взяв напрям на Гавлічків Брод, і Трампус вирішив, що наздожене його своїм потужним восьмициліндровиком, але тільки-но виїхав з міста, переконався, що це буде не так легко: природа ніби надумала вести проти нього війну туманом. На Чесько-Моравській височині туман знову був такий густий, що довелося їхати надзвичайно повільно. Проїжджаючи Гавлічків Брод, Трампус дізнався у відділенні КНБ, що обидві машини минули місто ще півгодини тому, прямуючи на Часлав. Однак у Чаславі перевага Салачової становила вже дві години; здавалося, туман чекає, коли проїде авто, і негайно опускається, аби зірвати Трампусові завдання. Та за Чаславом туман порідшав, і перш ніж Трампус добувся до Коліна, йому пощастило зменшити розрив на дев'яносто хвилин.
Було вже давно по другій, коли Трампус в'їхав до Праги. Він страшенно стомився, і йому нічого так не хотілося, як склепити на часинку змучені боротьбою з туманом очі, позбутися головного болю, Але про це годі було й думати: він не знав, де Салачова, десь загубилися люди з Тішнова і не надсилали до КНБ ніяких звісток. Проклинаючи світ, Трампус зателефонував до Тішнова й викликав детектива Коста. Сподівався, що дізнається про повернення Салачової, але Кост сказав, що йому нічого не відомо.
Трампуса пойняв страх. Він якийсь час ходив по кабінету, відтак подзвонив на комутатор, аби послали до Тішнова негайне попередження, йому здалося, що це розворушить стомленого черговою на комутаторі.
— Кого, власне, ви шукаєте? — спитав той.
— Двох бевзів із Тішнова, — загорлав Трампус.
— Але вони ні в чому не винні,— відповів телефоніст. — Минуло вже більше години, як поїхали, хоч були стомлені.
— Он як! Сподіваюся, вони залишили мені яке-не-будь повідомлення?
— Ні, сказали, що їдуть, але повідомлення не залишили…
За хвилю прийшла відповідь із Тішнова. Патруль телеграфував, що виконав наказ і їде назад. Мовляв, у відділення подасть рапорт, щойно повернеться.
Цієї ночі в Трампусовому відділі чергував детектив Ян Коб, котрого всі кликали просто Янек. Янек приніс каву Трампусові саме тоді, коли топ безбожно кляв тішновський патруль.
— Усе буде гаразд, пане, — сказав Янек, — цю штуку доручили Голцеві, а він хлопець не з лопуцька.
Трампус замовк і люто блимнув на Янека:
— Чому я дізнаюся тільки од вас, що це доручили Голцеві? — напався на нього. — Де рапорт?
Янек знизав плечима:
— Та я про те нічого не знаю. Голец кинув мені мимохідь: «Отож, Янеку, з картами нічого не вийде, бо я маю халепу з акторкою Салачовою. В нашій службі найгірше те, що ніколи не можеш спокійно пограти в карти».
Трампус вихилив каву, скоріше гарячу, ніж міцну, і раптом подумав: «Піду до Голца додому». Загалом-то це було безглуздя, бо Голцеві, якщо він має халепу з Салачовою, нічого робити вдома, але Трампус трохи знав, що то за буйний праліс — людство, тож і поїхав-таки до Голца на Йозефську вулицю. Так воно й було: цей паруб'яга, котрому Салачова перешкодила зігратн партію в карти, ніжився вдома на перині. Добряче потрусивши його, Трампус довідався, що Салачова у санаторії «Полегкість».
—Їй там вельми зручно, пане, — промовив Голец трохи винувато, — вона звеліла одвезти її туди. Люди з лікарні казали, що жінка була геть змучена і, як клали її на ноші, стогнала та ойкала.
— Коли це було?
— Як доповідали із Тішнова, десь одразу по другій. Я саме чергував, коли хлопці із Тішнова прийшли сказати, що вони ту панію мали стерегти до Праги, а оскільки тепер вона лежить у санаторії, то стерегти мусимо ми. Я плюнув і пішов стерегти.
— У себе в ліжку?
— Та ні, я хотів стерегти там, а швейцар із санаторію, коли я його спитав, чи все гаразд, сказав мені: «Чого вам стовбичити надворі в тому тумані, ходіть сюди, до швейцарської, тут вам буде трохи ліпше. Все одно на вулицю можна вийти тільки через оці двері, тож вашої пані ніхто не вкраде». Я сів біля нього, й ми пробалакали десь із годину, коли це приїхав пан професор Соумар. Витріщив на мене очі й питає, що я тут роблю. «Стережу пані Салачову», — кажу йому. «Вона в нас?» — запитав він здивовано швейцара, а коли той відповів, що її привезли о другій годині, професор надзвичайно розхвилювався і хотів іти негайно до неї. Але швейцар порадив йому краще подзвонити асистентові, і той сказав, що до Салачової нікого не пускають. Наскільки я зрозумів з їхньої розмови, той асистент дав пані чотири дози дорміралу по 0,05 грама. Тоді пан професор обернувся до мене і каже: «Даремно ви тут сидите, пане Голцу, їй-право, вона випила чотири дози дорміралу по 0,05 грама і спатиме щонайменше до вечора, якщо взагалі прокинеться від такої кінської порції». Коли я панові професору виклав, що маю робити, він звелів збудити сестру, і та сіла на канапі навпроти дверей пані Салачової. Отже, її стережуть швейцар і сестра; крім того, папі прийняла чотири дози дорміралу, а я знаю з власного досвіду, що після двох доз дорміралу людина спить усеньку ніч, як алігатор. І коли по тому пан професор запропонував одвезти мене до мого бівуаку, бо випадком їхав до свого пацієнта Йозефською вулицею…
