Аферистка - Овсянникова Любовь Борисовна "dngrshv" (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .TXT) 📗
— Хіба я тобі не сказала? — здивувалася Люля, спритно доповнюючи вигадану версію останніх років свого життя новими подробицями: — Якраз четвертий курс закінчую… закінчувала… заочного відділення нашого інституту. Тобто, мала б закінчити при нормальному розвиткові подій, — уточнила вона.
Але, стомлена розмовою, Тетяна вже сприймала розповідь неуважно. Нарешті Люля, помітивши це, притихла і скоро почула тихе сопіння сплячої подруги.
Люля тихо вимкнула світло. Давно припинилося ходіння в коридорі, стихли голоси в сусідніх купе, а до неї все не йшов сон. Вона довго заспокоювалася після небезпечних пригод, звикаючись з думкою про кардинальні зміни в житті, мимоволі щось згадувала, будувала плани на завтрашній день і не припиняла аналізувати й виважувати свої хиби.
Як я могла закохатися в такого виродка, як Дидик?! Покинути найкраще в світі місто, стійке становище, зв’язки, зійти з олімпу і забруднитися стосунками зі шлюбним аферистом… Тьху, тмутараканьська дуриця, тричі бридка дебілка! Це ж добре, що я уникла неприємностей і ґрат! Щоб тобі було вилізло, як ти не бачила, з ким зв’язалася! Та на нього не поклала б око навіть і ґава невмивана! Бодай би ти була луснула, коли не розуміла, що він тебе тупо використовує! Краще б тебе трясця звела, ніж отак не шануватися, не берегти здоров’я. Он Тетяна — гидка, аж далі нікуди, а прагне тихого щирого щастя. І доб’ється свого, допоможи їй Боже! А я — вродлива, успішна, забезпечена, життям бита-перебита — і наламала дров?! Ой, дурна, ой ненормальна! Ні, недарма мені послано цю дівчину, а щоб я розуму від неї набиралася. Треба її триматися. Дивитись і вчитися, дивитись і вчитися! — наказувала собі Люля. А заодно відплатити вдячністю, адже тебе їй теж недарма послано — певно, мусиш клопотатися і спокутувати свої гріхи.
Цікаво, яке враження складе на мене той Дніпропетровськ, — встигла ще подумати вона, відчувши, що нарешті провалюється в солодке небуття.
Розкошуючи в березневих мріях і чеканнях, світ засинав.
Розділ 2
1
Це весна, це просто весна, — казав собі Грицько, притлумлюючи якесь незрозуміле нетерпіння в душі, наче він ждав чогось страшенно намріяного.
Він сонно прочовгав по підлозі вільно взутими високими калошами, металево заторохтів у сінях, загуркотів наспіх зваленим у кутку начинням, затим відчинив двері, звично цикнув на собаку, яка вискочила йому навперейми, і вийшов у двір. Став посередині, роззирнувся, ніби вперше помітив світанковий рай, широко розвів руки з пустими відрами, поглянув у небо на легкі хмарки, посміхнувся якимсь внутрішнім думкам і до хрускоту в хрящиках потягнувся. «Як ото люди живуть у тих містах-кам’яницях, де й вітру невільно віяти досхочу? Дурним я був, це точно», — подумав він і неквапно почвалав через дорогу у двір до Сопільнячки. У неї колодязь був до біса глибоким, доки витягнеш відро, так упрієш, зате вода солодка, мов з того джерела, що б’є біля ставка. У Грицьковому дворі своя вода була, та тільки солона й жорстка, мало не як морська.
На профіліровці, яку Грицько переходив, за правилами роззирнувшись вліво-вправо, машин не було — рано ще, вдень ось роз’їздяться. Тому він зупинився на самій середині, спіткнувшись на думці про підземну воду, й спантеличено озирнувся: відстань між його і сусідчиним колодязями не складала й сотні метрів. Чого ж вода в них різна? Застановлятися на цьому йому не хотілося, як не бажалося взагалі ніяких зусиль. «Треба буде розчистити джерело біля ставка і накрити поштукатуреним панциром, бо туди вітром пилюку задуває, а шкідливі дітлахи сміття кидають. А нижче викопати яму й зробити криничку, щоб не ходити більше до тітки Насті», — точилися далі його думки.
Але заглибитися й у це питання він не встиг. Біля Сопільняччиного колодязя, нахилившись над зрубом і заглядаючи вниз, стояла гнідівська невістка Дарка і старанно водила руками — намагалася впоратися з відром, яке, вочевидь, плавало на поверхні і не набиралося водою. «І тут руки потрібні! Справи тієї — на копійку, грузило припасувати, а зробити нікому», — зітхнув Грицько, підходячи ближче.
— Допомогти? — привітно звернувся до Дарки.
Років зо два тому цю дівчину висватали в сусідньому селі за Юрка Гнідого, і вона прижилася тут як своя. «Гарна дівка! Але, попробуй, наклади на неї око, так Гнідий пику начеше, довго й збиратися не буде. Краще б тітці Насті оцей колодязь відремонтував, а то, гляди, на мене якраз і розраховує, жеребець».
— О, привіт, женишок! — нахабно посміхнулася Дарка.
— Який я тобі женишок? — не розгубився Грицько. — Ти, давай, не вводь мене в спокусу, бо я такий.
— Звісно, який. Знову якусь профуру додому привіз!
— Прикуси язик, дівчино! — гримнув Грицько. — То не твоє діло.
— А чиє? Ні, подивіться на нього! — риторично звернулася вона до удаваних свідків. — Він подає нашим мужчинам дурний приклад, а ти — мовчи. Та я тобі, голубе, в очі скажу, хто ти є.
— Ти що, не виспалась? — спантеличено залупав очима чоловік, переминаючись з ноги на ногу.
— Спочатку він привозить сюди курортну лахудру і ганьбиться з нею перед людьми. Тепер ще не краще — по газеті чорт знає кого виписав. Ти що, інвалід? По-людськи дружину знайти не можеш? Поглянь, скільки одиначок довкола.
— Чого ти рота роззявила? Он люди вже з вікон виглядають. Я тобі не сват, не брат. Відчепись од мене!
— Да, роззявила! Бо моя подруга через тебе, паразита, під ножі пішла, а я тільки сьогодні вдосвіта про це взнала. Хіба ти мужик? Ти — лох нещасний. Вимахав як гагай, а справжнє почуття оцінити не здатен. Нехай тільки, рожа твоя гидка, з нею трапиться щось непоправне — я тебе приб’ю, не побоюся. Ходиш тут, зубоскалиш з дурного розуму, поки вона там мучиться.
— Одарко! — облаяний Грицько ще тримав марку, коцюбився: — Перестань, не мели дурниць! Яка подруга? — його аж в піт кинуло, бо він був не без гріха, але щоб посилати жінку під ножі…
— Не знаєш? — єхидно примружила очі Дарина.
Вона вже дістала воду, перелила її у своє відро й стояла перед сусідом, взявшись у боки. Розмовляючи, вона відштовхуючи його плечем од корби, щоб він не відволікався од її слів.
— Не знаю…
— А Тетяна Проталіна? Не корч із себе безневинність, паразит!
— Те-тя-на? — перепитав він з мішаниною дивування, розгублення й полегшення, аж піт з чола витер урешті, зсунувши кашкета на потилицю. — Та не було в мене з нею нічого! З такою страшилкою я й за гроші мати б справу не схотів. А хіба вона що, завагітніла? — запитав, утишивши голос.
— У таких волоцюг, як ти, одне на умі, — резонно виснувала Дарка, злегка всміхнувшись при тім. — Не завагітніла, слава Богу, а красу поїхала здобувати, щоб тобі, псюзі блохастому, сподобатись.
— А при чому тут ножі, про які ти патякаєш?
— Так вона ж на пластичну операцію лягла, аж до Києва подалась. Грицько! — знову підвищила голос молода жінка. — Якщо ти справді збираєшся жити з отією вертихвісткою, що вчора свої бебехи сюди приперла, я підпалю твій гадючник разом з тобою. От побачиш! У-у-ух! — вона енергійно замахнулася на нього зігнутою у лікті рукою, наче саме ліктем і хотіла тицьнути його в писок. — Оце б заюшити тобі від душі, так, може, ще Тетяні згодишся.
З тим Одарка закрокувала з двору, енергійно поводячи крутими стегнами, а Грицько залишився стояти, мов кілок проковтнув.
Оце так-так… Кожен по-своєму бачить світ і ставиться до нього.
2
Після цієї розмови Грицько декілька днів ходив як побитий. По-перше, для нього стало новиною, що Тетяна Проталіна, шкільна бібліотекарка, в нього закохана. І жодного разу виду не подала. Хоч би ж, проста душа, була натякнула! А по-друге, він не знав що й думати про її витівку з пластичною операцією. То вона потім чіплятися до нього почне, чи як? Не вистачало ще таких клопотів на його голову! Але ж цікаво, чи давно це у неї? І чи вродливішою вона повернеться в село?
Григорій Летюк був вродливим чоловіком вельми гожого віку: високим, кремезним, щоправда, трохи валькуватим. Якщо не враховувати останнього, то його цілком можна було вважати красенем. Навіть той, хто не мав наміру придивлятися до нього ретельно, не міг не помітити прямого носа, загадкових темних очей з олійковим відливом, хвилястого волосся, що доладно облягало голову, і цілорічної засмаглості шкіри чи, радше, берендеївського її кольору, через який на щоках достобіса відверто пробивався зухвалий рум’янець. Погляд Грицькових чародійних очей завжди був усміхненим і спокійним, що свідчило про його молоду довірливість та старечу мудрість — грімку суміш для мрійливих молодиць. Таке дивне поєднання якостей, як звісно, насправді не могло мати місця, але хоч Гриць був мало тертим калачем, зате-таки тямущим.
