Під завісу - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги хорошего качества TXT) 📗
— Може, поснідаємо? Я гроші одержав, пляшку поставлю.
Клапчук засміявся весело.
— Та я ж не п'ю.
Гриць ледь стримався, щоб не вдарити у ненависне обличчя.
— Складеш мені компанію, — не відступав.
— Бувай… — помахав той рукою.
Повернувся й пішов, гицель клятий.
Гриць подивився Клапчукові вслід. Гарячково обмірковував: що робити? Цей Клапчук зараз не додзвониться до директора. Піде. За годину чи раніше повернеться сестра Висловського. Відразу приїде міліція. Слава богу, сьогодні неділя, і про вбивство Висловського на заводі дізнаються лише завтра. І завтра цей Клапчук скаже, що бачив, як Олекса Іванців крутився біля директорової садиби…
Отже, тікати… Тікати негайно. Поки є час.
Гриць швидко перебіг дорогу й загубився в паркових алеях.
Убивство Висловського набуло широкого розголосу. Але не такого, на який розраховував Штех.
Ховати директора вийшли мало не всі робітники заводу. З вуст в уста передавали зміст записки, залишеної вбивцею:
«Так буде зі всіма, хто злигався з більшовиками. Смерть і ще раз смерть. Нещадний меч ОУН дістане вас усюди!»
Стояли на кладовищі, стиснувши кулаки, сотні й сотні — суворі, згуртовані, і цей гнівний мовчазний натовп був най-красномовнішою відповіддю на бандитські погрози.
На похороні було багато молоді, зокрема з політехнічного інституту, де Висловський вів спецкурс. Підійшли і Андрій з Пилипом.
— Який підлотник цей Іванців, — казав хтось у них за спинами. — Втерся в довір'я і…
— Я також чув, що Висловського вбив якийсь Іванців. — Пилип узяв Андрія під руку. — Слюсар складального цеху Олекса Іванців. Директор приймав його вдома, а той…
— З-за рогу вони вміють.
— Але ж свого директора!
— Такий і на батька руку підніме.
— Кажуть, у гуртожитку стіннівку випускав.
— Гадаєш, він один такий?
— Але ж не можна всіх підозрювати.
— Усіх ні. Але мусимо бути пильними. Завтра в нас комсомольські збори, будемо про це говорити.
— У нас також. Дамо бандитам відсіч.
— На словах?
— Накажеш за зброю братися?
— Я б узявся!
— Так тепер Бутурлак і дасть її тобі! — посміхнувся Пилип. — Тепер не сорок п'ятий!
— І ми не хлопчаки. До речі, ти не провидець? Бачиш?..
— Про вовка помовка! — зрадів Пилип, побачивши Бутурлака, який виглядав когось у натовпі.
— Володимире Гавриловичу! — гукнув Андрій.
Бутурлак помахав хлопцям рукою, підкликаючи.
— Отак бачимося в рідку стежку, — сказав невесело.
— Ви чого тут? — не зовсім тактовно поцікавився Пилип.
— Не знаєш чого? — смикнув його за рукав Андрій. — Служба…
Бутурлак не заперечив.
— Ви впіймаєте його? — запитав раптом Пилип.
— Обов'язково, — кивнув Бутурлак, не уточнюючи, кого саме має Пилип на увазі. — Йому не втекти.
— Звідки цей Іванців? — не витримав Андрій. — Якщо не секрет?
Бутурлак дістав з кишені фото.
— Можете подивитися.
Андрій зиркнув, і кров відринула йому від обличчя.
— Він! — вигукнув. — Дивись, Пилипе, це ж Гриць!
— Який Гриць? — не зрозумів Бутурлак. — Олекса Іванців, убивця Висловського.
— Гриць! Грицько Жмудь, ми ж вам казали про нього.
— Він, батяр клятий, — ствердив Пилип. — Точно він.
— А не помиляєтесь?
— Ні, — вперто хитнув головою Андрій.
Бутурлак уже на щось зважився.
— Гайда, хлопці, за мною.
Вони вийшли з кладовища на вулицю, де притулився до тротуару чорний трофейний автомобіль, і капітан посадив у нього хлопців. Сам сів попереду й наказав:
— До управління.
Андрієві; досі не доводилося їздити в таких великих і комфортабельних машинах, та» він не звернув ніякої уваги ні на оббиті справжньою шкірою сидіння, ні на безліч нікельованих деталей.
— Я знаю, чому він Іванців, — мовив, схопившись рунами за спинку переднього сидіння й перегнувшись до Бутурлака. — Тітка в нього Іванціва. Сестра Грицевої матері.
— Ну й ну… — не витримав Бутурлак. — Знаєш, де вона мешкає?
— Чом не знати? Раніше в Бродах, а потім переїхала до Бібрки. В Острожанах у неї родичі, стара Кухариха, від неї й чув.
— А ми шукаємо його… — почав Бутурлак, та не закінчив. — Як звуть Іванціву? Марією Петрівною?
— Марією, точно. Чув од Грицевої матері. А по батькові не знаю.
Машина зупинилася біля обласного управління державної безпеки, і Бутурлак залишив хлопців у просторому вестибюлі. Сам відлучився на кілька хвилин. Повернувся з сивим підполковником. Той сказав щось вартовому, і Бутурлак провів хлопців на другий поверх, певно, до кабінету підполковника, бо той зайняв місце за письмовим столом, запропонувавши Андрієві й Пилипові стільці за приставним столиком.
— Зовуть мене Віктором Едуардовичем, — відрекомендувався, — прізвище Яхимович. Про вас мені вже розповідав Володимир Гаврилович. — Втупився темними і, як здалося хлопцеві, втомленими очима в Андрія. — Розкажіть, що ви знаєте про Іванціву?
Андрій знітився.
— Ну, тітка Григорія Жмудя, мого двоюрідного брата. Він з курінним Коршуном ішов на Острожани, і ми з Володимиром Гавриловичем…
— Знаю, — сказав підполковник, усміхнувшись доброзичливо. — Про це ми знаємо. Грицеві Жмудю тоді вдалося втекти. І ви твердите, що це він? — Поклав перед хлопцями фото.
Андрій роздивився уважно.
Гриць! Звичайно, змужнів, але такі ж пухкі губи й маленький шрамик над правою бровою. Тицьнув пальцем у цей шрамик.
— От доказ, — сказав переконливо. — Ти пам'ятаєш, Пилипе, як Гриць упав у човні й розбив лоба об кочет?
— Так, у нього шрам на чолі, — ствердив той.
— Доказ незаперечний, — констатував підполковник. — А що ви знаєте про його тітку?
— Вона мешкала в Бродах, приїжджала колись до Острожан, і я чув розмову Жмудів з тіткою. Мала сина. Потім у селі казали, що підірвався на міні. Ти чув? — запитав у Пилипа.
— По війні вже, — відповів хлопець.
— Як його звали?
Андрій запитально зиркнув на Пилипа й похитав головою.
— Не знаю.
— Олексою?
— Не можу твердити.
— Ну, добре. Звідки дізналися, що Іванціва мешкає в Бібрці?
— Я ж казав: живе в Острожанах стара Кухариха, родичка Іванцівої. То вона розповідала. Ще мовила, ніби чоловік Іванцівої загинув на війні.
Підполковник погортав якісь папери в теці, що лежала перед ним.
— От що, хлопці, ми тут з капітаном трохи порадимось, а ви посидьте там, — кивнув на двері.
Бутурлак провів їх до сусідньої кімнати, дав кілька журналів і повернувся до Яхимовича.
— А ми шукаємо його на Тернопільщині… — розвів руками підполковник.
— Згідно з інформацією, одержаною з Бродів, Марія Петрівна Іванціва позаторік виїхала до Заліщиків. Отже, мала підстави замітати сліди. Григорій Жмудь, тепер це абсолютно ясно, скористався з документів її сина. На всяк випадок написав, що мати мешкає в Заліщиках. Якби хтось почав цікавитися нею, завжди міг виправдатися: мовляв, переїхала до Бібрки.
— Викликайте машину. Опергрупу на Бібрку!
— Навряд Жмудь там переховується. Зрештою, ми все одно б вийшли на Іванціву в Бібрці, і він мусить розуміти це.
— Опергрупу очолите ви, капітане. Візьміть з собою Андрія Шамрая. Хлопець, здається, тямущий, нехай як родич з'явиться до Іванцівої і постарається вивідати, де зараз Григорій Жмудь.
Будиночок Марії Петрівни Іванцівої стояв посередині невеличкого садка.
Над ґанком розкрислатилася груша, всіяна жовтими великими плодами. Від ґанку до хвіртки вела вимощена червоною цеглою доріжка, обсаджена сальвією. Жоржини тягнулися вище тину, відгороджуючи подвір'я від вулиці, а попід вікнами будинку вже зацвітали хризантеми.
Хвіртка була незамкнута, і Андрій попрямував просто до ґанку, цікаво роззираючись.
Видно, господарка будинку мала смак: перед ґанком обабіч доріжки посадила штамбові троянди, вони вже відцвіли, та Андрій уявив їх розквітлими — справді, краса неймовірна.
