Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (книги онлайн полностью бесплатно .txt) 📗
— Ну от, все вийшло гаразд! — весело вигукнув Паоло. — Тепер жени!
Він не сказав би так, коли б глянув у заднє віконце: жінка, повз яку вони так безтурботно пройшли, не піднялася сходами вгору до своєї квартири, вона стояла на тротуарі й пильно дивилася вслід машині.
Одного з трьох пасажирів вона впізнала, хоч і не повірила своїм очам.
«Не може цього бути… Він же заарештований… я помилилася…» — переконувала себе Лідія, дивлячись на спорожнілу вулицю. А перед очима поставала огидна сцена, свідками якої стали вони з Куртом невдовзі після того, як переїхали я цей дім: п’яний Паоло, що, помилившись поверхом, вломився до них у двері, марна спроба Курта випхати його з квартири, сльози і вереск Джованни, яка прибігла, зачувши гармидер, голови сусідів з горішнього поверху над прольотом сходів…
Ні, помилитись вона не могла — це був Паоло, а двоє, що йшли слідом за ним…
Від думки про те, хто були ці двоє, у Лідії перехопило подих.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Журавель у небі
Опівдні, коли асфальт став м’яким, наче віск, коли власну тінь можна було виміряти одним кроком, у невеличкій тратторії за опорядженим під мрамор столиком сиділи Григорій і Вайс. Перед ними стояли обплетена лозою пляшка «К’янті» і карафка з крижаною водою. У приміщенні було порожньо. Лише господар тратторії за довгою оцинкованою стойкою ліниво переставляв пляшки з напоями. В кінці стойки вентилятор відчайдушно вимахував гумовими крилами, силкуючись зрушити щільну масу задушливого повітря.
— Все-таки тут прохолодніше, ніж на вулиці,— мляво зауважив Вайс, і його червонуваті очі ковзнули по обличчю Григорія з-під білястих брів.
Григорій не відповів. Розглядаючи нехитрі візерунки на спітнілій карафці, він думав про одне: як йому позбутися Вайса хоча б на два-три дні. За цей час Григорій встиг би з’їздити до Анкони, куди, як повідомила його Лідія, відбув Матіні, порадитися з ним, як влаштувати Агнесу. Поки Вайс тут, це неможливо. По приїзді до Італії він під різними приводами в’язне до нього, намагається ні на хвилину не лишати самого. Зрозуміло, що робить він це не з власної ініціативи, — тут відчувається чиясь спрямовуюча рука, очевидно, Шлітсена. Ще в Іспанії, у школі «Лицарів благородного духу», після того, як запеленгували радіопередавач і встановили пильний нагляд за кожним, Григорій відчував на собі сторожкий погляд Вайса. Привертає увагу й інше: за які заслуги Вайса перевели з радистів у викладачі радіотехніки? Чим він міг прислужитися?
Так чи не так, а Вайса конче треба позбутися. В крайньому випадку можна влаштувати, щоб Рамоні вирядив його кудись, звісно, під зручним приводом. Та це може викликати підозру. Найкраще повернути справу так, щоб Вайс сам кудись подався на кілька днів… Може, вигадати щось, пов’язане з розшуками падре Антоніо і Агнеси?
— Не на користь мені клімат Італії,— перервав роздуми Григорія Вайс, — надто велика спека.
— У Росії ви, певно, теж нарікали на клімат, тільки з іншої причини.
— Ну, Росія… Росія взагалі не місце для цивілізованої людини. Там можуть жити лише азіати…
— Чого ж тоді німців потягло в Росію?
— Мені здається, ви це знаєте не гірше за мене, — кинув Вайс і, помовчавши, додав: — Загалом, я в Росії був зовсім недовго.
— Де ж ви були?
Напівп’яні очі Вайса на мить зупинились на обличчі співрозмовника, відтак погляд розфокусувався, і ось уже Вайс дивиться крізь Григорія, крізь стіни, в просторінь, у ніщо, в своє минуле.
— Де я був?.. Де я був?.. — в якомусь трансі повторював Вайс, зібгавши в кулаку неприкурену сигарету. — Я був у Заксенхаузені…
Його тьмяний погляд раптом пожвавішав. Вайс майже ліг грудьми на стіл і дихнув перегаром в обличчя Григорія:
— Так, я був у Заксенхаузені… Але не мав нічого спільного з табором! Нічого спільного! У нас була фабрика. Чудово налагоджена фабрика! Я служив з оберштурмбан-фюрером СС Бернхардом Крюгером, з Маркусом Пельцом. Вам щось говорить останнє прізвище? Ви про нього чули. О, це людина з ясною головою і золотими руками! Кинувши тільки погляд на першу-ліпшу купюру, скажімо, турецьку ліру чи аргентинське песо, він міг виготовити тотожне кліше, чуєте, абсолютно тотожне!.. Так, Фред, за наказом керівних органів райху ми друкували гроші. Звичайно, не ліри і не песо, а долари і фунти стерлінгів. Погляньте! — він випростав над столом руки. — Через ці щупальці пропливли мільйони фунтів стерлінгів! Ви навіть не можете уявити, яка то величезна купа грошей… А долари! Ми їх виготовляли по півмільйона протягом тижня! Я їх рахував і впаковував… Я міг би спорудити з них постіль, лягти і заритися з головою! Міг би обклеїти ними стіни, стелю, підлогу своєї кімнати! Я міг би… Е, та що казати! Все спливло крізь ці пальці…
Вайс замовк. Обличчя його вкрилося рясними крапельками поту. Він втупився в свої довгі розчепірені пальці, немов відчуваючи на них хрускіт новеньких банкнотів, від яких ще тхне свіжою фарбою.
— І вам нічого не перепало?
Вайс отямився. Потім, похнюпившись, неохоче кинув:
— Я був дрібнотою в порівнянні з іншими. Боси, що керували справою, збували фальшиву валюту за кордон і там обмінювали її на справжню… Це вони називали підривом економіки ворожих країн і майже не криючись множили свої статки. А нам, дрібноті, нічого не перепало…
Григорій глянув на Вайса. Благенький сірий костюм, не дуже чиста сорочка, засмальцьована краватка — все свідчило про те, що власник цього гардероба і справді не розкошує. І то не було маскуванням, прагненням не привертати до себе увагу в чужій країні. Цей самий благенький костюм він носив і в Іспанії.
«Так, Вайс, з грішми в тебе сутужно. А жадоба до них після Заксенхаузена зросла непомірно. Тобі й досі, мабуть, сняться величезні паки доларів і фунтів стерлінгів, ти борсаєшся під ними в нічних кошмарах… І простягнеш руку до ласого шматочка, якщо тобі його підкинути. Ще б пак! Принаймні одну науку ти осягнув добре: у світі, де ти живеш, головне — гроші.
Розмірковуючи над тим, як позбутися свого набридливого супутника, Григорій обирав варіанти, відхиляв їх, хапався за інші, марно силкуючись переконати себе, що нарешті натрапив на потрібний. Але тверезий глузд підказував йому: не те, не так, на це його не спіймаєш.
«А що коли підкинути йому історію з листами?» — майнула несподівана думка. Настільки несподівана й зухвала, що Григорій не міг стримати посмішки. Не наважиться. Не вистачить спритності. Побоїться, що такий кусень сам не проковтне… А може, навпаки? Може, саме зухвалість задуманого і надихне його на такий крок. Подвійна вигода! Політичне реноме — раз, великі гроші, що їх можна буде здерти, — два… І, звичайно, почуття реваншу за всі попередні кривди. Над цим слід подумати, в цьому щось є…»
— Мабуть, нам час іти. Я пообіцяв зустрітися з Рамоні. — Григорій підвівся і гукнув господаря.
Вайс насупився. Ім’я Рамоні знову нагадало йому про його місце в житті. В цей дім його пускали лише в справах, а йому хотілося більшого. Йому хотілось бути своїм у колі цих випещених панів, відчувати себе частим, бажаним гостем, розпивати з ними вечорами коктейлі й упадати біля їхніх дам. Усе життя він прагнув видертися вгору, в лави найперших, і все життя траплялося так, що він залишався насподі. Ось і зараз. Його, мов собаку, тримають на задвірках, а цей Фред кожного вечора стирчить у їхніх вітальнях.
— Все ви у Рамоні та у Рамоні… А я хотів вам запропонувати зіграти в шахи… Або розв’язати етюди. У мене е чудесні етюди. Це цікавіше, ніж базікання тих панів.
Григорій уважно глянув на Вайса і приховав посмішку.
— Ну що ж, я не від того… Зайдіть до мене ввечері, годині о дев’ятій. Охоче зіграю партію, помізкую над етюдом.
Розрахувавшись з господарем тратторії, Григорій і Вайс, двоє людей, що ставили собі за мету зовсім різні речі, але Мусили діяти поруч, двоє ворогів, які силою обставин опинилися в Римі, вийшли на розпечені вулиці Вічного міста.
