Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Олексій впевнено пообіцяв:
— Влаштую!
— На перших порах виконуй доручення Шаворського, — вів далі Рахуба. — Коли оговтаєшся, можеш проявляти ініціативу. Але не квапся! Пам'ятай: обережність і ще раз обережність!..
Він мерзлякувато щулився і час від часу поглядав на море, видно було, що довге чекання гнітить його.
Нарешті, годині о третій ночі в морі заморгав жовтий вогник і погас одразу ж, як тільки Микоша засвітив сигнальний ліхтар.
Рахубу знесли до води.
Незабаром підплив човен. Тримаючись за лінією накату, чоловік, що сидів у ньому, крикнув:
— Чого мигаєте?
Рахуба відповів:
— Ліхтар зіпсувався! А вам чого треба?
— Скумбрію купимо.
— Скумбрії нема. Є камбала…
— Ви, Григорію Паличу?
— Я…
Кількома хвилинами пізніше, переваливши через зустрічну хвилю, човен одійшов від берега. Тінь його з силуетом Рахуби на кормі зникла в темряві, в недосяжності.
МНИМА ЧК
Рахуба поїхав у четвер, а рівно через добу було вбито нового Олексієвого знайомого — Варфоломія Гирю.
Смерті Гирі передували дуже цікаві обставини.
Приблизно за тиждень до того в катакомбах поблизу Лузанівки міліція знайшла кілька роздягнутих догола трупів, серед яких було опізнано двох колись відомих одеських багатіїв ювелірів. Карний розшук почав слідство, але вже на другий день, як тільки опитали сім'ї убитих, справу передали в ЧК: злочин дуже відгонив політикою.
Ось що пощастило з'ясувати.
Ювеліри мали намір втекти за кордон. Зібравши досить численну групу людей, що не ладили з більшовиками, вони зв'язалися з якимись особами, які за чималу винагороду обіцяли переправити їх за кордон. Групу розділили на дві партії. Доставивши одну з них у Болгарію, контрабандисти мали принести від неї звістку про щасливе прибуття. Обережні ювеліри вирішили йти з «другим ешелоном».
Через тиждень, після того як відбула перша група, контрабандисти передали від неї умовний знак: ідіть, усе гаразд!
І ювеліри пішли, зашивши діаманти в пояси і слізно попрощавшись з дружинами, яких сподівалися пізніше викликати до себе офіціально.
А ще через два дні в одеську квартиру одного ювеліра нагрянули якісь озброєні люди.
Пред'явивши ордер ЧК на обшук, вони сказали дружині ювеліра, що чоловіка її арештовано під час спроби перейти кордон і, якщо вона хоче зберегти йому життя, нехай викладає все, що той приховав від «нашої робітничо-селянської влади».
Перелякана жінка показала їм криївки, де її чоловік зберігав дорогоцінності. Від страху їй і на думку не спало зажадати від цих людей розписку. І вони забрали не тільки решту діамантів, але й усе, що було в квартирі і мало хоч якусь вартість. Ідучи, попередили:
— Якщо не бажаєте лиха собі й своєму чоловікові, менше плещіть язиком!
Жінка насмілилась тільки запитати, чи можна принести чоловікові передачу.
— Ніяких передач! Через п'ять днів самі викличемо, тоді й передасте!..
Ще до світанку ті ж люди побували в домі другого ювеліра. А потім протягом п'яти діб такі обшуки провели у всіх родинах злополучних «емігрантів».
Усе це скидалося б на звичайну кримінальну авантюру, коли б у нічних гостей не було ордерів на формених бланках ЧК з підписами та круглою печаткою, достовірність яких ні в кого не викликала сумніву.
Коли знайшли трупи в лузанівських катакомбах і стало відомо про безчинства удаваних «чекістів», голова Одеської губчека опублікував у газетах звернення до жителів міста. В ньому йшлося про те, що ЧК проводить обшуки та арешти лише в присутності понятих і що відсьогодні введено нові формені ордери. Двірникам тих будинків, куди прибуде чекістська оперативна група, перш ніж дозволити робити обшук, належить по телефону зв'язатися з черговим ЧК і перевірити, чи справді таку групу відряджено.
Звернення не допомогло. Через добу відбувся черговий наліт, до того ж нальотчики пред'явили новий ордер на обшук, а нечисленні телефони, що були поблизу, не працювали.
Врешті нальотчики все ж напоролись на чекістську засідку в будинку одного «емігранта», в родині якого вони ще не встигли побувати. Проте й цього разу бандити поплатились тільки одним убитим. Ним був Варфоломій Гиря…
Про все це Олексій довідався від Інокентьєва, з яким зустрівся на конспіративній квартирі вранці після описаної події.
Інокентьєв був дуже задоволений успіхами Олексія, відомостями й шифром, що їх добув той «з перших рук», а особливо тим, що «налагоджено контакт» з Шаворським, тому настрій у нього був добрий.
— Шаворський, — повторював він, — Вікентій Шаворський… Це, брат, знахідка! Виходить, Гиря працював на нього? А чого ж, могло бути! Шаворський нічим не гребує: потрібні гроші — і наліт стане в пригоді. Ти, Михальов, навіть уявити собі не можеш, яка це небезпечна гадюка! Давно його знаю, ще коли денікінці були в Одесі: я тут у підпіллі лишався. Шаворський обіймав високу посаду при начальникові контррозвідки полковнику Кирпичникову. Вже Кирпичников який звір був — не дай боже, а Шаворський і його перевершив! Коли розкрили нашу комсомольську групу, він особисто допитував хлопців разом зі своїм начальником. Ми й тоді вже за ними полювали. Але Шаворський везучий, гад, дуже везучий! Як ми Кирпичникова прикінчили, не чув? Ні? Одягнули, розумієш, денікінську форму і вночі стали ніби патруль на Лідерівському бульварі, яким він повертався додому. У шикарному, брат, автомобілі їздив, марки «Австродаймлер», один був такий в Одесі! Їде — наче стелеться по мостовій, боки лаковані, блискавки по них бігають, а всередині м'яко, мов на пуховику. Зупинили ми той «Австродаймлер», питаємо документи, щоб не помилитись: ще випадково прикінчиш не того, а він обережніший стане. Шофер накинувся на нас: не бачите, кого везу? Відповідаємо: наказано перевіряти всіх без винятку, отже, просимо вибачити, а документи — будь ласка. Кирпичников каже шоферові: не кричи, мовляв, ці люди виконують свій обов'язок. Саме так, відповідаємо, справді виконуємо свій священний обов'язок! Перевірили документи, встановили, що це сам Кирпичников, помилки немає, і тут же його уколошкали. А шоферові я сказав: повертай свій катафалк, вези його просто в комендатуру і скажи, що за завданням підпільного Одеського ревкому виконано справедливий вирок над катом і вбивцею Кирпичниковим і що те ж саме чекає всіх ворогів революційного народу! Розмов тоді було в Одесі, можеш повірити! — Інокентьєв не без задоволення підморгнув Олексієві. — А Шаворського так і не змогли впіймати ні тоді, ні опісля, коли він шурував тут в компанії з Макаревичем-Спасаревським. Дуже везучий, гад! — повторив Інокентьєв. — Якщо ми його і цього разу випустимо, руки нам треба повідривати! Як на мій смак, то я б його уже завтра взяв, коли ви підете на побачення з самостійником.
— Що ви, Василю Сергійовичу! Все погубимо на пні!
— Знаю! — відмахнувся Інокентьєв. — Це я так, до слова, щоб ти розумів, хто він такий. А ось вигадану Чека треба ліквідувати протягом найближчих днів! З цим зволікати не можна: вони підривають у людей віру в Радянську владу. Постарайся вивідати, де в них база, щоб захопити всіх разом.
— База у Галкіної. Там і каптьорка, і постоялий двір. Треба вибрати момент, коли вони зберуться. А Шаворського не чіпайте. І я теж маю лишитися осторонь.
— Лишишся… Тільки з'ясуй, з ким вони зв'язані в Чека, хто їм ордери дістає. Міцно засіла якась сволота, ніяк не докопаємося!
— Це я добре пам'ятаю, — сказав Олексій.
Потім вони заговорили про майбутню Олексієву зустріч з членом «Всеукраїнського повстанкому». Інокентьєв, як і Олексій, уперше чули про цю організацію.
ФЛІГЕЛЬОК
У галасливому, сум'ятному, голодному натовпі, що і вдень і вночі юрмився на площі перед вокзалом, під фанерним щитом з написом: «Розпис далеких поїздів» — стояв кістлявий чоловік у драній чумарці. В руках він тримав перев'язану гнилим мотузком дерев'яну скриньку з притороченою до неї сірою ковдрою.
