Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗
Від того вечора Отомі завжди сиділа поряд зі мною, за винятком тих випадків, коли мені доводилося розділяти трапезу разом з Монтесумою. У місті прекрасну Отомі тепер називали не інакше, як “благословенна принцеса, що її полюбив бог Тескатліпока”. Сила звичаю і забобонів була така велика, що ацтеки щиро вважали, ніби той, хто хоч на короткий час утілив у собі Душу Світу, може ощасливити найзнатнішу жінку в країні і виказати їй найбільшу честь, висловивши просте бажання, щоб вона була його сусідкою за столом.
Коли бенкет почався, я тихенько запитав Отомі, що усе це може означати.
— О, бідолашний теулю, — промовила вона пошепки, — хіба ти не знаєш? Зараз я не можу відповісти, але скажу лише: поки ти бог, то можеш сидіти, де схочеш, але настане час — і тебе покладуть там, де ти не хотів би лежати. Коли трапеза скінчиться, скажи, що хочеш прогулятися в саду, а я повинна тебе супроводжувати. Тоді я, напевно, зможу тобі розповісти все.
Я зголосився і, коли бенкет завершився, я висловив бажання пройтися садом з принцесою Отомі. Ми вийшли з палацу і опинилися під величними кедрами, порослими довгими пасмами сірих лишайників. Але, на жаль, ми були тут не самі. Кроків за двадцять позаду нас рухалася вся моя свита разом з музикантами, що безупинно дудніли на своїх клятих флейтах, і вродливими танцівницями. Марно я наказував їм угамуватися, — це було моє єдине повеління, яке ніколи не виконувалося. Тільки в ті дні я зрозумів, яким неоціненним скарбом може бути самотність.
Нам нічого не залишалося, як продовжувати нашу прогулянку, і невдовзі я дізнався, яка жахлива доля на мене чекає.
— Слухай, теулю, — промовила Отомі, — в нашій країні є звичай щороку вибирати молодого полоненого і робити його земним утіленням бога Тескатліпоки, творця світу. Для цього полонений повинен мати благородне походження і бути красивим без вад. Сталося так, що той день, коли ти з’явився сюди, був днем обрання нового полоненого для втілення бога, і жерці вибрали тебе, бо ти знатного роду, і ти прекрасніший за будь-якого чоловіка Анауаку. Крім того, ти з племені теулів, дітей Кецалькоатля, чутки про яких давно вже доходять до нас. Мій батько Монтесума страшиться їхньої появи понад усе на світі, і тому жерці вирішили, що ти зможеш відвернути від нас гнів теулів і вмилостивити богів.
Отомі замовкла, немов підшукуючи слова для того, що їй належало сказати, але я не звернув на це уваги. Слова її полестили мені; вони засвідчували мою велич і прославляли мене в моїх власних очах. Адже чарівна принцеса сама визнала, що я прекрасніший за будь-якого чоловіка в Анауакові! Досі я вважав себе просто досить показним хлопцем.
— Теулю, я маю сказати тобі страшну правду, — продовжувала Отомі, — хоча мені й гірко, що ти взнаєш її від мене. Упродовж року ти будеш богом міста Теночтітлана. Будь-яке твоє бажання буде законом, і якщо ти кому-небудь посміхнешся, усмішка твоя буде благословенням божим, і люди на тебе молитимуться. Сам Монтесума, батько мій, ставитиметься до тебе з повагою, як до рівного, або навіть більше. Всі радощі будуть доступні тобі, окрім одруження. Лише на початку останнього місяця року тобі виберуть в дружини чотирьох найвродливіших дівчат нашої країни.
— А хто їх вибиратиме? — запитав я.
— Не знаю, теулю, — поспішно відповіла Отомі. — Я не знайома з цим таємним обрядом. Іноді вибирає сам бог, а іноді — жерці. Буває по-різному. Але дослухай мене до кінця і тоді ти напевно забудеш про інше. Місяць ти проживеш зі своїми дружинами, і весь цей місяць мине в бенкетах і святкуваннях у всіх найзнатніших будинках міста. Але в останній день місяця тебе посадять в царську барку і разом з твоїми дружинами повезуть до того місця, що називається “Плавильня металів”. Там тебе зведуть на теокалу, яку ми називаємо “Будинок зброї”, де твої дружини попрощаються з тобою назавжди. А потім — на жаль, теулю, мені важко тобі це говорити! — ти будеш принесений в жертву тому самому богу, чий дух утілюєш, великому богу Тескатліпоці. Серце твоє вирвуть з грудей, голову твою відділять від тіла і насадять на кілок, який називають “Стовпом для голів”…
Почувши цей страшний вирок, я голосно зойкнув, і ноги мої підкосилися так, що я трохи не впав на землю. Але потім нестримна лють оволоділа мною, і, забувши поради свого батька, я прокляв усіх жорстоких богів Анауаку і народ, який їм поклоняється, спочатку мовами ацтеків і майя, а коли мої знання виснажилися, продовжував чихвостити їх іспанською і звичною англійською.
Але тут Отомі, яка почасти зрозуміла мене, а про інше могла здогадатися, з жахом простягла до мене руки і заблагала:
— Прошу тебе, теулю, не проклинай грізних богів, інакше тебе негайно спіткає жорстока кара! Якщо тебе почують, усі подумають, що в тебе вселився не добрий дух, а злий, і ти помреш у страшних муках. Але якщо навіть люди ні про що не дізнаються, тебе почують боги, бо вони всюдисущі!
— Байдуже! — махнув я рукою. — Це хибні боги, і країна ця про клята, бо їм поклоняється. Ідоли ваші приречені, і всі ідолопоклонники приречені разом із ними, — я знаю це напевне. Хай чують. Краще одразу померти під тортурами, ніж повільно вмирати щомиті й щодня! Але я помру не один. Море крові, пролитої вашими жерцями, волає про помсту до справжнього Бога, і їх наздожене Божа кара!
Знетямлений жахом, я сипав прокльонами, не в змозі спинитися. Отомі заклякла вражено, а позаду нас усе пищало й танцювало, як не перед добром.
Але раптом я завважив, що Отомі немов уздріла якийсь жахливий привид: погляд її був обернений на схід. Я озирнувся. На небі палала заграва, пронизана вогненними іскрами. Здавалося, що ручка цього жахливого віяла покоїться десь на землі, а пера його закривають усю східну частину неба. Я мимоволі замовк, уражений небаченим видивом, і в ту ж мить крики жаху наповнили палац. Усі його мешканці висипали назовні, щоб поглянути на лиховісне знамення.
І тут з палацу в оточенні найповажнішої свити вийшов сам Монтесума, і у примарному світлі я помітив, що губи його тремтять, а руки жалюгідно трусяться. Тої ж хвилини з безхмарного неба на місто раптом шугнула вогненна куля; на мить затрималася на найвищому храмі, спалахнула, осяявши сліпучим світлом теокалі та прилеглий до неї майдан, і згасла. Але натомість полум’я водномить охопило храм Кецалькоатля.
Натовп стовусто зойкнув, забачивши це грізне видовище з пагорба Чапультепека. Навіть я злякався невідь-чому, хоча й розумів, що вочевидь ми спостерігали звичайну комету, а пожежу в храмі могла викликати куляста блискавка. Проте ацтеки, і особливо Монтесума, який був збентежений чутками про появу дивного білого племені, котре, якщо вірити пророцтвам, мало стерти на порох його імперію, побачили у всьому цьому лиховісне знамення. А якщо в кого й лишалися ще якісь сумніви, то доля утнула з ними лихий жарт.
Саме тої миті, коли всі заціпеніли від жаху, крізь натовп пробрався запилюжений і змучений неблизькою дорогою гонець. Упавши ницьма перед імператором, він вийняв зі складок свого одягу сувій із письменами і простяг його знатному придворному. Проте Монтесума усупереч звичаєві нетерпляче вирвав сувій із рук радника, розгорнув і став читати. Усі мовчки втупилися в нього. Раптом Монтесума голосно скрикнув, сувій випав, а він затулив обличчя руками. Я крадькома зиркнув на сувій і побачив на ньому грубі зображення іспанських кораблів і людей в іспанських обладунках. Отже, іспанці висадилися на його землю!
Кілька радників наблизилися до імператора, намагаючись його втішити, але він роздратовано відштовхнув їх.
— Облиште це! — простогнав він. — Не заважайте мені оплакувати мій народ! Пророцтво збулося, і Анауак приречений. Діти Кецалькоатля панують на моїх берегах і вбивають моїх дітей. Залиште мене в моїй скорботі!
У цю мить до нього наблизився другий гонець з палацу. Відчай був на його обличчі.
— Говори, — наказав Монтесума.
— О володарю, пощади мене, бо я приніс лихі вісті. Твоя царствена сестра Папанцин вмирає, вражена жахливими знаменнями, — і він показав на палаюче небо.
