Ставка більша за життя. Частина 2 - Збих Анджей (читать книги онлайн бесплатно регистрация txt) 📗
— Облишимо гратися в піжмурки, люба пані. — Генерал уклав монокль і потягся по сигару. — Ставка надто висока. Я, звичайно, думаю не про себе і не про своїх підлеглих, я думаю про Німеччину. Ви, пані, доброхіть зголосилися допомогти мені і передати мого листа… — тут він кашлянув, — певній особі в Стокгольмі.
— Я виконала б свою обіцянку.
— Ви жартуєте, пані, — чемно сказав генерал. — Сьогодні вранці мені доповіли, що ви… — він знову кашлянув, — працюєте в Мюллера з гестапо. Це правда? — різко спитав він.
Інгрід вагалася лише якусь мить.
— Так, це правда.
Фон Больдт зітхнув.
— Мені не хотілося вірити, — мовив він, — коли я це почув. Я не збираюся випитувати, чому ви так вчинили, але зараз вимагаю від вас чітких і відвертих пояснень. Не знаю, чи зможу випустити вас на волю, але… але не виключено, що дам вам можливість вижити. Отже, прошу: що знає Мюллер?
— Нічого, — відповіла Інгрід.
— Брехня, — генерал не підвищив голосу. — Де мій лист?
— У моїй квартирі.
— А точніше — де?
— Пане генерал, — Інгрід вперше глянула на нього, — я поверну вам листа, якщо ви повернете мені волю. Присягаю, що не сказала Мюллерові ані слова. Я… — вона хотіла зараз пояснити йому найважливіше, але була певна, що він не зрозуміє.
Що може знати прусський генерал про кохання? Інгрід жила тільки для Гейні, думала тільки про Гейні. “Ми маємо право ненавидіти”,— сказав він колись. Коли ж він загинув, вона повторювала ці слова, додаючи: “Ми маємо право на помсту”. Помста тепер стала метою її життя. Інгрід кинула виклик убивцям свого коханого… Вона не відчувала ні докорів сумління, ні жалю тоді, коли віддавала в руки Мюллерові чергову жертву. “Смерть Гейні Кетля, — сказав їй тоді гауптштурмфюрер, — дорого їм коштуватиме. — І додав: — Я розумію і поцінюю вашу ненависть. Я теж ненавиджу”.
Інгрід відчула, що генерал пильно дивиться на неї.
— Я… повторила вона. І додала байдуже: — Я працюю тільки проти поляків.
Генерал трохи помовчав. Його похмуре обличчя ледь проясніло.
— Як би хотілося в це вірити… — стенув він плечима. — Простодушна і невинна брехня, люба пані. Щирість доводять по-іншому.
— Я гадала, — прошепотіла Інгрід, — що ви, начальник Гейні, довірятимете мені.
Їй уже, власне, було байдуже, чи цей літній чоловік довірятиме їй. Вона боялася повернення до Стокгольма, боялася самоти. Колись просила Мюллера доручити їй справді ризиковане завдання, ладна була поїхати навіть до Варшави, якої ніколи не бачила, й поглянути на вулиці, де загинув Гейні, на людей, які бачили з вікон, як він загинув, і якщо й не стріляли самі, то все ж раділи тому пострілові.
А Гейні ж і справді у думках був з ними. Тому, вбиваючи його, вони зрадили. “Тому і я зрадила”,— подумала вона.
“Ти зовсім не розумієш цієї війни, — казав, бувало, Гейні, — ти наївна шведка. Але я тебе дуже кохаю”, — відразу ж додавав він.
— Я повинен довіряти агентові гестапо, — перебив плин її думок генерал. І відразу ж після цього були сказані слова, яких би вона воліла не чути ніколи. Інгрід здалося, що її зненацька пробудили від сну і кинули в таку жорстоку дійсність, таку голу й порожню, що всі подальші події будуть уже тільки болем і розпачем.
— Довіряти жінці, — повторив генерал, — яка допомагає тому самому Мюллерові, що вбив найближчу їй людину…
— Що ви сказали! — вигукнула вона. — Гейні вбили поляки!
Генерал був безжалісний.
— Це офіційна версія, люба моя, — пояснив він. — У мене вже немає причин приховувати цього. Виявилося, що обер-лейтенант Кетль зрадив, працюючи з польською підпільною організацією. Мюллер ліквідував його особисто. Як на мене, то краще було б, якби його судив польовий суд, але й метода Мюллера по-своєму добра: родина Кетля, а особливо його батько, не зазнали ніяких прикрощів, а ви… Я все-таки думав, що Мюллер вам усе розповів…
Інгрід мовчала, бо вже відучилася плакати.
Їй здавалося, що вона чує голос Гейні: “Ти просто наївна шведка”. Потім подумала про людей, яких видала до рук гестапо. Перед очима постало обличчя вбитого на вокзалі. “Не пощастило”, — сказав тоді Мюллер. Він любив убивати особисто.
— Я ще раз повторюю, — допитувався генерал, — де мій лист?
Хіба її тепер цікавив генерал фон Больдт та його лист до Кірстговена? Вона мовчала, дивлячись на генерала повними ненависті очима.
— Ви не хочете відповідати! — Генералові вже урвався терпець. — То, може, ви хоч скажете, хто такий обер-лейтенант Клосс? І чому він так цікавиться вами?
Клосс? їй здавалося, що вечір, проведений у “Золотому змії”, це вже далеке минуле. Коли ж це було?
— Клосс дуже хотів, щоб ви не їхали ранковим поїздом до Стокгольма. Чому? Ви мене чуєте?
— Чую, — незичливо відповіла вона. — …Клосс хотів… — Інгрід подумала, що Мюллер нетерпеливо розшукує її і що ще один зв’язковий — людина, яку вона має зустріти на вокзалі, незабаром опиниться в смертельній небезпеці… — Відпустіть мене, — прошепотіла вона.
— Спершу ви все розповісте. Подумайте — я даю вам час до ранку.
Підвал, куди Інгрід замкнули знову, був задушливий і сирий. Високо вгорі, над дерев’яною лавкою, виднілося щільно зачинене ґратчасте віконце. На кам’яній підлозі солдат вермахту поставив склянку чаю і тарілку з хлібом, помащеним маргарином та повидлом. її не збиралися морити голодом.
— Я не їстиму, — сказала Інгрід.
Солдат, юний хлопчина у касці й з автоматом, дивився на неї з якоюсь жадібною цікавістю… Може, він бачив її в театрі. А може, взагалі ніколи не стикався з жінками, такими, як вона, жінками з іншого світу.
— Їжте, фройляйн, — лагідно прошепотів він. А потім кинув на лавку свою вдяганку. — Вночі холодно.
Відтак, обережно зачинивши за собою двері, вийшов. Інгрід почула, як клацнув замок. У дверях було щось схоже на вічко — вузеньке віконечко, а точніше — щілина, крізь яку дівчина побачила темний коридорчик і солдата, що схилився на столик коло стіни. Поклавши автомат поруч, він скинув чобіт і шкарпетку й заходився масажувати собі ногу. В будинку панувала вже цілковита тиша. Інгрід снувала туди й назад між дверима і лавкою, лічачи кроки, намагаючись не думати, не відчувати, не прагнути. Але все-таки відчувала і прагнула. Вона усвідомлювала, що мусить звідси вирватися, що її знову огортає жадоба помсти, а далі… Вона вже знала, що буде далі, і не відчувала страху…
За кілька хвилин у голові Інгрід визрів готовий план. Трохи жаль було дівчині цього солдатика, що кинув їй на лавку свою вдяганку, але якби їй навіть довелося зараз убити, вона б убила не вагаючись.
Вона розстебнула блузку, почала гатити в двері, а потім закричала…
Клацнув замок, і на порозі з’явився солдат з автоматом через плече.
— Що сталося, фройляйн?
— Я задихаюся! — вигукнула Інгрід. — Тут немає чим дихати. Відчиніть, будь ласка, вікно. Я туди не дістану.
Солдат подивився вгору, на заґратоване віконце, — став на лаву. Автомат заважав йому, і він поставив його до стіни.
Все сталося так, як Інгрід собі й уявляла. Солдат, довгенько поморочившись з вікном, що було забите наглухо, нарешті відчинив його. Потім обережно скочив з лави — і саме в цю мить дівчина вхопила автомат і з усієї сили вдарила його прикладом по голові. Вартовий зсунувся з лави, а точніше осів на підлогу, і на його обличчі відбилося здивування.
Інгрід вискочила в коридор.
Сходи вели до якихось сіней, просторих і темних. Інгрід намацала двері, обережно відчинила їх і опинилася в кухні. Побачила перед собою широке вікно й місяць, що висів над садом. В усьому будинку стояла тиша. Інгрід була на волі. Зараз вона вистрибне у вікно, перебереться через високу металеву огорожу, що оточує віллу, й опиниться в далекому, невідомому їй районі Берліна. А потім пішки добиратиметься до центру міста.
У той час, коли Інгрід Кельд розмовляла з генералом фон Больдтом, Клосс крокував довгим, яскраво освітленим коридором резиденції абверу. Черговий офіцер відчинив двері, і вони разом зайшли до першого секретаріату. Капітан, що стояв за письмовим столом, глянув на Клосса й зняв телефонну трубку. Доповів про відвідувача і, дочекавшись відповіді, буркнув:
