Долина Гнівного потоку - Фелькнер Бенно (бесплатная регистрация книга .txt) 📗
Але ніж йому не придався. То були гадюки, що розповзалися, потривожені світлом і його ходою. Ед Фінні стояв непорушно і важко дихав, намагаючись опанувати себе. Тепер він знав, що його чекає найважче. Він обережно обминув коня попід самою стіною. Так, Гол Слейтер мав рацію! Ось вони лежать. По сорочці, вишитій червоною мережкою, Ед упізнав Жабу, що перший додумався висаджувати скелі.
Те видовисько відібрало в нього останню силу. Хлопцеві здавило горло, він не міг крикнути, тільки ґвалтовно засмикав мотузку. Нарешті мотузка повільно натяглась, Ед повернувся обличчям до стіни й відірвався ногами від дна. Моторошна картина лишилася внизу, в непроглядній темряві.
Ед Фінні не міг отямитися. Він тільки тримав у витягненій руці скіпку, а вони вершок за вершком підтягували його вгору. їм було тяжко, бо Ед висів, як мертвий. Десь на половині дороги він отямився, схопився лівою рукою за мотузку над головою і почав відштовхуватися ногами від каміння. Скоро мала початися вже гладенька стіна. А ось і вона. Раптом хлопцеві аж дух забило, він мало не зомлів і здавленим голосом гукнув;
— Стривайте!
Але товариші тягли його далі.
Тоді він закричав щосили, і Гол Слейтер почув його. Вони спинилися, і Ед загойдався біля гладенької стіни.
— Еде! Еде! — почувся схвильований Слейтерів голос.
— Спустіть мене на два метри нижче!
— Нижче?
— На два метри!
Минула хвилинка, вони, очевидно, порадились нагорі, тоді зачали попускати мотузку.
— Годі!
Ед Фінні не вірив своїм очам. Десь за вершок від його обличчя тьмяно поблискувало золото. Жила! Вона тяглася в обидва боки і майже всюди виходила назовні. Завтовшки вона була, як кінське копито. Ед присвітив скіпкою. І раптом його пойняла жадоба. Ту мить він забув, що було під ним і над ним. Тут залягало золото! Тут ховалася таємниця долини! І він, Ед Фінні, відкрив її!
Хлопець замахнувся й шпурнув униз скіпку. Вона зачаділа й погасла. Треба мати вільні руки! Слейтер, нічого не розуміючи, гукав його згори.
— Чую! — озвався Ед. — Зараз! Почекайте!
Він дістав ножа й почав довбати камінь, стогнучи, скрегочучи зубами, лютуючи, що нема за що вхопитися. Пальці його кривавились. Нарешті одлупався шматок, завдовжки майже по лікоть. Куди ж його діти? Едові було важко дихати, він стомився, груди давила мотузка. Хлопець заткнув ножа в халяву, здер з шиї хустку й загорнув у неї важкого уламка. Він усе боявся, що може випустити його з рук. Нарешті він хрипко гукнув:
— Тягніть!
Вони зразу ж потягли за мотузку, тепер уже швидко. Коли Едова голова вигулькнула над краєм, Гол із Томом схопили його попід руки й відтягли від провалля. Мур відв’язав мотузку. Ед лежав знесилений, важко дихаючи, сховавши золотий уламок під себе.
Товариші обступили його й чекали, поки він оговтається, хоч їм не терпілося почути від нього слово. Нарешті хлопець схвильовано промовив:
— Там вони всі лежать… багато… І Жаба, і коні, і всі їхні речі.
Гол Слейтер витер рукою гарячого лоба. Мур ніби закам’янів. Ніхто не озивався, тільки вітер голосив у скелях.
Вони погасили ліхтарі і звеліли Едові розповісти все докладно. Про золото він не сказав нічого.
Том змотав мотузку й повісив через плече. Всі рушили до табору. Гол і Семюел, підтримуючи Еда, йшли останні. Едові довелося перемінити руку: золото було важке.
— Що то? — спитав Мур.
Ед не відповів. Мур придивився до хлопця й помітив, що на шиї в нього немає хустки. Йому й раніше щось таке наче впало в око, одначе було темно, та й думали вони про інше. Він глянув на згорток і знову спитав:
— Ну?
Хлопець уперто мовчав. Слейтер і Мур зупинилися, гадаючи, що він ослаб з напруження. І тоді в нього вихопилося:
— Золото! Золото! Там унизу жила…
Том із трьома своїми супутниками вже були далеченько попереду. Мур, широко розплющивши очі, взяв у Еда ношу, поклав додолу і розгорнув хустку. Вони стояли навколішки й мовчки дивилися на великий шмат жовтого металу. Семюел підняв його, підніс до очей і тихо мовив:
— Щире золото. Ну, розповідай.
Ед коротко оповів про свою знахідку. Мур схопив хлопця за плечі, аж йому заболіло.
— Еде! Заприсягнися мені на цьому місці, що про це, крім нас трьох, ніхто не довідається. А там побачимо.
— Добре, — видихнув Ед. — Я нікому не скажу, дядьку Семе.
Вони підвелися і пішли далі. Ед ніс своє золото. Спереду видніли темні постаті їхніх товаришів. Слейтер зсунув капелюха на потилицю. Оце то ніч… Він не знав, що тільки тепер почалася найбільша трагедія.
Передні спинилися, дослухаючись.
— Що таке? — спитав Слейтер і швидко підійшов до них.
— Цить! — мовив Лі Вайт. — Хіба ти не чув?
Вітер знову доніс ніби якийсь тріск.
— Стріляють! — крикнув Гол Слейтер. — Боже, а Гай сам!
Усі рвонулися з місця. Слейтер і Мур не встигали за молодшими. Ноги в піску грузди по кісточки, бігти було важко.
— Коней! Коней! — крикнув Слейтер мало не крізь сльози.
До табору був ще добрий шмат дороги. Вони тільки-но перебралися через насип і тепер спотикалися в піску. Том випередив усіх, забрав з табору коні і виїхав з ними назустріч Мурові й Слейтерові. Та все одно вони втратили багато дорогоцінного часу.
Поки Гол Слейтер зі своїми людьми робив жахливе відкриття на дні ущелини, ватага Біла Ліка пила й галасувала в Доротеїній танцювальній залі.
Док помітив, як Метьюз нишком ушився з барака. Гай Джілберт надворі теж побачив, що він пішов до Боєрового салону. Було рівно пів на дванадцяту.
Невдовзі перед тим Боєр, що стояв з Ронні коло свого бару, покликав Арчі й звелів:
— Принеси до моєї кімнати пляшку та чарки і, як з’явиться Метьюз, скажеш йому, щоб зайшов.
Арчі взяв усе те в бармена й подався до кімнати. Там він швиденько поставив питво на стіл, тоді ледь відчинив одне вікно і завіску на ньому теж відсунув на два пальці. Сьогодні треба було ризикувати. У сінях Арчі наткнувся на Метьюза і сказав:
— На вас чекають.
Метьюз зайшов до кімнати, а за хвилину там уже були й Ронні з Боєром. Арчі трохи підождав, тоді повільно підійшов до відчиненого вікна, задер голову і затаїв віддих, але чув тільки мурмотіння й окремі уривки слів. Вони були надто обережні. Крізь шпарку між завісою й одвірком йому видно було Ронні й трохи Метьюза. Боєр, мабуть, сидів навпроти них. Арчі прикипів очима до губ Ронні, який щось казав Метьюзові, але нічого не міг із них вичитати.
Нарешті Метьюз схвально кивнув, і на його широкому червоному обличчі проступив подив. Ронні сягнув рукою до кишені й поклав на стіл перед собою два маленькі білі пакуночки. Метьюз обережно взяв один, підняв і зацікавлено глянув з усіх боків. Тепер Метьюз щось спитав, і Ронні відповів йому. Метьюз віддав пакуночки, і Ронні сховав їх обидва до кишені, так гидотно всміхнувшись, що Арчі мимоволі зіщулився. Потім Ронні начебто звернувся до Боєра, і Арчі здалося, що той підвівся.
Арчі кинувся за ріг, а тоді повільно пішов до дверей. Він був такий наляканий, що аж зубами цокотів. То були пакуночки, про які йому казали Док і Слейтер. Він бачив також, як учора опівдні до цієї кімнати заходив Вертем, але не бачив, щоб він виходив звідси…
Арчі засвистів і, вдаючи байдужого, піднявся східцями. Боєр був уже в сінях.
— Де ти волочишся? — накинувся він на Арчі. — Гайда приведи Берта!
Берт Джілберт зайшов до кімнати, і вони вдоволено всміхнулися йому назустріч.
— Ну, тепер почнеться, — сказав Ронні. — Ми йдемо туди всі троє.
— А хто візьме на себе Біла Ліка? — сторожко спитав Берт. — Метьюз?
Ронні похитав головою.
— Я не хочу лізти йому під кулі, — буркнув невдоволено Берт.
Ронні тихо засміявся.
— Ми знаємо, що як до нього візьмуться навіть кілька чоловік, він ще не одного потягне за собою в могилу. Тому придумали щось тихіше. Але хтозна, може, вам доведеться трохи допомогти нам. А тоді вже в нас будуть руки вільні, і сьогодні ж таки вночі ми зробимо тут лад.
— Де четверта чарка? — спитав Берт Джілберт, потім хильнув просто з пляшки. У сінях він ще спитав: — А як Слейтер з’явиться?
