Аферистка - Овсянникова Любовь Борисовна "dngrshv" (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .TXT) 📗
Шестеро чеченців перетворилися на трупи, зрештою вони самі цього прагли, намагаючись підірватися. А Любов Петрівна вдарилася спиною об валун і втратила свідомість. Вона повільно сповзла на землю і зів’ялою квіткою вклалася під каменюкою.
— Що ви наробили! — кричав капітан ГРУ, і від цього крику вона отямилася.
— Який зараз рік? — запитала вона у нього тихим шелестом, докірливо дивлячись з-під повік.
— А що? — капітан здивувався. — Дві тисячі перший.
— П’ятнадцять років… Довгих п’ятнадцять років оці нелюді утримували нас в підземеллі! А ви тепер запитуєте, що я наробила. Я віддала борг за відібрану молодість, за зруйноване здоров’я, за наругу над нашими душами. Ось що я зробила.
«А тепер порядних людей, фактично непричетних до інциденту, судять за вбивство оцих кровопивців, яких ворожа преса називає мирними жителями. Знайшли мирних жителів! — думав Ігор Свиридович. — За що їм така напасть? І ці підсудні не можуть сказати, що використовували в своїх операціях добровольців зі звільнених рабів і з місцевого населення, бо не використовували, а так трапилося. Зрештою, вони не хочуть поглиблювати конфлікти між обивателями, які знаходяться по різні боки барикад. Хлопці, як вам допомогти?». І він заридав.
Він вже не згадував, що ще впродовж трьох років разом з своїми товаришами по нещастю знаходився поряд з тією групою військовослужбовців, своїх рятувальників, пересувався за ними по місцях виконання спецоперацій і, коли виникала необхідність, виконував усю «чорну роботу». Такою була його вдяка за визволення і його війна проти підлих рабовласників, бандитів і найманців іноземних загарбників. Адже він був анонімом, що з нього взяти? А на війні як на війні — завжди трапляються ситуації, де закони мирного часу безсилі зупинити зло і треба давати адекватну відсіч іноземним лазутчикам і своїм зрадникам на їхні терористичні дії. Хтось має взяти на себе сміливість це робити.
А потім він отримав травму, смішну й тяжку, — якийсь бандит пустив автоматну чергу, цілячись в нього, а потрапив всього лише в каміння, за яким він встиг сховатися. Дрібні уламки того каміння посікли його обличчя, ушкодивши очі. Отак він став калікою. Але вірні друзі подбали про нього, скільки було на те їхніх можливостей. Звідтоді він став Огнєвим Ігорем Свиридовичем, а його дружина Огнєвою Любов’ю Петрівною, і вони назавжди розпрощалися зі своїми справжніми іменами.
Ні, зараз він не згадував про це. Він просто плакав від безсилості допомогти своїм рятівникам.
7
Знайти в Москві Нелю Потомаку, яка в шлюбі носить прізвище Серебро, для бідової Тетяни було нескладно. Вони домовилися зустрітися в кафе, що розташовувалося неподалік від дому Нелі, тепер Нелі Павлівни — поважної жінки. Вона й з вигляду була солідна — невисока, як в народі кажуть, натоптана, тобто повненька, фарбована в яскраво рудий колір, з виразом власної значущості на обличчі. Але, зважаючи, що мала художню освіту, — нехай майстра-декоратора тканин, а все-таки це дещо мусило важити — навчання не пішло їй на користь, жінка не демонструвала смаку до одягу. Це позначалося навіть в підборі кольорів — яскраво малиновий шарфик зовсім не пасував до зеленого демісезонного пальта, а найбільше до зачіски, не кажучи вже про те, що його «вбивчий» колір взагалі не підходив жінці такого віку й типу. Так само як і фасон пальто. Уявіть собі майже міні на товстушці, і ви зрозумієте, що це робило її зовсім коротухою. Вродою жінка теж похвалитися не могла — мала широке обличчя з коротким задраним вгору носиком, повні рухливі губи, трохи обвисле підборіддя. Неля Павлівна сиділа за окремим столиком, як жінки й домовлялися, широко розставивши коліна, й недбало постукувала складеною газетою по столу. Це був знак, щоб Тетяна її впізнала.
А Тетяна, здобувши нарешті можливість нормально одягнутися й не приховувати своїх статків, навпаки являла собою зразок стриманої, стильної жінки, яка чудово знає собі ціну. Чорно-біла гама її вбрання нагадувала й сиві дими, що піднімалися над купами спалюваного старого листя; й прозорі тумани, котрі вранці все частіше огортали світання; й раннє смеркання після ще привітних днів і добре пасувала до срібного закритого взуття й таких самих аксесуарів — виважена рівновага періоду, коли з літом прощатися ще не хочеться, але вже треба берегтися переохолодження. Молода жінка нещодавно відсвяткувала своє двадцятип’ятиріччя. Щоправда, запросивши в пишний ресторан Ігоря Свиридовича й Олега Володимировича — його відданого помічника, офіційним приводом для гульби оголосила завершення їхнього перебування в клініці Едмонда Германовича. Мовляв, обмиємо наше терпіння у прагненні до мети і отриману внаслідок цього облагороджену зовнішність. Жарт мав підґрунтя — Тетяні повернули природну вроду й зняли з обличчя наслідки пережитих потрясінь. Суттєвим доповненням до відновленої зовнішності був її вищий середнього зріст і худоба, котра підкреслювала тендітність статури. Розкішне волосся кольору достиглого жита тепер відросло і не закривало обличчя, а було зв’язане пучком трохи нижче тім’я і по всій довжині перевите двома низками перлин, як у Валентини Толкунової. Цей товстий жмуток спадав їй на спину, а кінчик, залишений вільним, — від чого вився крупними локонами — був перекинутий через плече й падав на праву частину грудей, доходячи майже до пояса.
— Це я просила вас про зустріч, — просто сказала Тетяна, підійшовши до Нелі Павлівни.
— Хто ви? — нарешті запитала Неля Павлівна після привітання. — Ми з вами раніше зустрічалися?
Тетяна сіла на вільне пластмасове крісло й засміялася, не приховуючи гарного настрою й задоволення від розмови.
— І так, і ні, — вона лукаво повела очима. — Ви знали мене в череві мами. Я позашлюбна донька Лізи Паперовської. Та, яку вона за вашою порадою покинула в пологовому будинку.
— Лізина донька? — ахнувши, відсунулася від Тетяни Неля Павлівна, наче була короткозорою і хотіла краще її роздивитися. — Нічого не знаю. У Лізи не було позашлюбних дітей, і взагалі в неї два сини.
— Облиште, — знову засміялася Тетяна. — У мене немає до вас претензій.
Розмова явно не клеїлася. Ця жінка дещо приховувала і цим, дурненька, свідчила, що свого часу зіграла не кращу роль в долі своєї подруги. Але Тетяні те було байдуже, вона взагалі могла не зустрічатися з нею. Для чого? Щоб взнати, від кого Ліза народила дитину? Це нічого не змінювало і, кажучи за великим рахунком, її не обходило.
— Просто у мене є вільний час, — продовжувала Тетяна, — і я вирішила зустрітися з вами. Мами в цьому році не стало. Ви знаєте?
— Знаю, — буркнула Неля Павлівна. — Чого ви добиваєтеся?
— Нічого, просто приємно коротаю час.
— Вам нічого робити?
— Цікаво знати про мамине життя.
Після цих слів Неля Павлівна прискіпливіше обдивилася свою співрозмовницю, помітивши нарешті, що має справу з цілком благополучною людиною, навіть більше того — з розкішною жінкою, від якої точиться дух заможності й безпроблемного існування. Вона беззвітно потягла носом, вдихаючи приємні пахощі Тетяниних парфумів, після чого насупилася, аби не показати замішання, яким перейнялася.
— Значить, ви ні на кого не ображаєтеся?
— Ні. Як я можу ображатися на тих, хто подарував мені життя? Ви не хвилюйтеся, у мене все гаразд, — Тетяна стримала в собі легку відразу, яку викликала ця жінка. — Перед смертю мама розповіла Кості, своєму колишньому жениху, про моє народження і додала, що інші відомості можна взнати від вас. Бідний чоловік заклопотався: чи не натякала Ліза на його причетність до цього, на його батьківство? Але зіставивши дати подій, ми зрозуміли, що він не має до мене відношення. Ось я й хочу запитати вас про свого тата. Хто він?
Неля Павлівна, примружившись, подивилася вдалину. Їхній столик стояв на вулиці, і за легким парапетом, що огороджував володіння кафе, лежав звичайний тротуар звичайного московського пригороду, де перетирали й піднімали ногами пил мовчазні перехожі. Був будень, кінець робочого дня — люди поверталися додому втомлені, обтяжені важкими сумками з харчами. Якась непозбутність нависала над ними, тяжіла, пригинала до землі. І серед цього хаосу невизначеності Тетянин екскурс в минуле своїх батьків здавався рятівною втечею чи навіть спасінням од набридлої одноманітності.
