Дияволи з «Веселого пекла» - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать книги полные .txt) 📗
Він — перша людина, яка бачить бога, він знав точно, що ще не вмер і що перед ним — справжній бог; полковник хотів встати й вклонитися чи якимось іншим способом висловити свою пошану, та очі наказали йому сидіти, і він навіть не поворухнувся, приголомшений.
Бог зовсім по-людськи сперся підборіддям на руку і зиркнув праворуч. Грейт перевів погляд туди ж і побачив дванадцять крісел, що стояли амфітеатром по чотири в ряду, гарних зручних крісел з червоного полірованого дерева, і в кожному — людина в чистому накрохмаленому білому хітоні. Грейт упізнав їх одразу: лисий натоптуватий Петро — перший праворуч, Іоанн дивиться з погордою, прогонистий Павло сам собі всміхається…
Грейт ледь нахилив голову, наче хотів привітатися, та апостоли аж ніяк не зреагували на його уклін, сиділи, буцімто мармурові статуї, дивилися на нього і не бачили.
Спочатку Грейта вразила така демонстративна відчуженість, та наступної миті він збагнув: апостоли й не могли поводитись інакше. Це ж тільки йому здається, що він був зрадником, Іудою, а вони бачили їх мільйони: і первородного, і його, Грейта, а скільки їх ще у світі, починаючи з новонародженого, котрий ще не знає, що стане Іудою, і кінчаючи Великим Іудою Сходу, Іудою нинішнього і майбутнього — на десять тисяч років… На цьому тлі він, Кларенс Грейт — звичайний, рядовий, малопомітний Іуда, і його процес — тепер полковник знав, що його зараз судитимуть, — все одно, що справа дрібного кишенькового злодія в Нью-Йорку.
Грейт збагнув, що потрапив до зали засідань суду ще й тому, що побачив ліворуч від себе істоту в старомодному чорному сурдуті, з блідим видовженим обличчям і божевільними очима; єдине, що відрізняло її від людини, — маленькі ріжки, вірніше, не ріжки, а якісь нарости на лисому черепі.
«Чорт», — зрозумів Грейт.
Чорту не вистачало лише капелюха чи циліндра (циліндр більше пасував би до його бакенбардів, справжніх елегантних бакенбардів дев'ятнадцятого сторіччя), полковник подумав, що чорт відстає від моди, але це водночас свідчило: він — людина твердих правил, чужа новітнім віянням і навіть трохи консервативна. Консерваторам же Грейт завжди симпатизував, вважаючи їх опорою існуючого порядку.
Напроти чорта розвалився в оббитому блакитним оксамитом і позолоченому кріслі а! а Людовік XIV справжній ангел з ніжними, мало не жіночими рисами обличчя і парою лебединих крил за спиною, які висовувалися через спеціальні прорізи в хітоні. Певно, крила ці були лише декорацією, даниною людським уявленням про ангелів, бо масивна статура ангела не відповідала розмірові крил — в крайньому випадку він міг літати, як свійська качка, не відриваючись далеко від землі.
Грейт обережно скосив очі праворуч, потім ліворуч — тікати не було куди; по боках стояла охорона — люди, що нагадували римських легіонерів в коротких туніках, з мечами і такими ж декоративними крилами, як у ангела.
«Архангели, — подумав Грейт. — Тепер усі на місці й можна починати».
Бог подзвонив срібним дзвіночком. Він тримався, начебто голова Верховного суду, який керується лише конституцією і власною совістю. «Навряд чи даси йому хабара, — тоскно подумав Грейт. — Що йому золото!..» Ось з апостолами можна було б побалакати, використовуючи, так би мовити, індивідуальний підхід: одному підмазати, другому підлестити. Петро, мабуть, любить, коли йому кажуть, що він молодо виглядає, Павлові чи Луці слід би сказати про інтелект… Погано з Іоанном, дуже гордий і наче принциповий, але хто зна, буває, що людина віддано дивиться у вічі, а голосує проти…
Як це не парадоксально, найбільше Грейтові сподобався його головний опонент, прокурор (він же людина в сурдуті) — сатана. І знову полковник пошкодував, що в судовому залі не можна носити капелюха, — лисий череп псував усю прокурорську респектабельність.
Звичайно, найприязніше ставилася до нього людина з крильцями — адвокат, та полковникові він зовсім не сподобався: нагадував гомосексуаліста і був бридкий.
Бог почав звичайну процедуру:
— Полковник Кларенс Грейт?
Грейт підвівся. Крім того, що це вимагалося процедурними правилами всіх судів на світі, ввічливість завжди справляє непогане враження. Відповідав чітко й з готовністю, дивився богові просто у вічі, як і належить військовому дивитися у вічі начальству. Але бог раптом перервав офіційну процедуру — видно, не був формалістом, — запитав зовсім по-людськи, співчутливо:
— Ви знаєте, у чому звинувачуєтесь?
Полковник на секунду завагався: звичайно, знав, та чи варто зізнаватись у цьому? Може, розіграти таку собі блудну овечку? Бог посміхнувся.
«Він читає мої думки!» — жахнувся Грейт і відповів твердо:
— Знаю!
— То розкажіть нам про ваші злочини!
Полковник обтер піт з лиця. Він догадувався, що бог вимагає від нього щиросердного каяття — тоді не потрібні будуть ні прокурор, ні адвокат; Грейт міг би покаятись, не так уже важко знайти для цього красномовні слова, але він може покаятися лише на словах, бо, повернувшись на землю, продовжував би жити так само — бог відразу відчує його нещирість, бажання обманути суд, а це призведе до ще більшого покарання. Тому попросив:
— Я хотів би почути обвинувальний висновок.
Бог не здивувався такому нахабству (він взагалі нічому не дивувався), бачив усе, починаючи від істерик і кінчаючи дрібним хуліганством. Кивнув прокуророві.
Чорт підвівся і вийшов з-за свого столика. Не взяв жодного папірця («Як же він говоритиме?» — здивувався Грейт, згадавши, що навіть президенти й прем'єр-міністри читають з папірця кілька слів на аеродромах і вокзалах), театральним жестом розгладив бакенбарди і тицьнув пальцем у Грейта: дивіться, мовляв, яка жалюгідна істота.
І почав так:
— Дивіться, панове, на одну з багатьох мільйонів істот, що не піддаються регулюванню й хаотично розмножуються, на яких, панове, навіть ми останнім часом втратили вплив. Я не буду зупинятися на причинах такого становища, хоча не можу не відзначити деякого послаблення керівництва з боку нашого Владики, — вклонився богові. — Це, в свою чергу, призвело до посилення антагонізму між цеховими колективами нашого суспільства, зокрема, пекельним і ангельським, в результаті чого виникли чвари, що проявилося навіть в анонімних листах на Вашу адресу, — знову вклонився богові. — Я вважаю, панове, що на найближчому засіданні конгресу чи на загальних міжцехових зборах ми повинні з усією принциповістю обговорити це питання й прийняти поширену резолюцію, спрямовану на викорінення недоліків. Якщо нема заперечень, панове, то я, — витяг з кишені клаптик паперу — хотів би одразу рекомендувати складений мною проект резолюції…
Бог перервав його коротким жестом:
— Ми приймемо її згодом. Сподіваюсь, у апостолів нема заперечень?
Апостоли, як по команді, підняли руки.
— Одноголосно! — зрадів чорт.
— Ваша резолюція прийнята за основу, — ствердив бог. — Але я просив би не відволікатись і звернути увагу, в межах можливого, звичайного, на справу підсудного.
— Ви маєте рацію, як завжди, — підлестив чорт. — Отже, перед нами звичайна людська подоба, яка порушила всі десять заповідей, сформульованих Мойсеєм за Вашою вказівкою, я б сказав, персональним розпорядженням, — знов уклонився богові. — Ці заповіді передруковані в біблії і розповсюджені мало не серед усього роду людського, тож у підсудного нема підстав посилатися на незнання вищезгаданих заповідей. До речі, панове, повинен відзначити, що ми досягли деяких успіхів у популяризації біблії і в антиклерикальних країнах. Маю на увазі, зокрема, популяризаторське видання Зенова Косідовського — я не буду зупинятися на статистичних даних про тираж — наша канцелярія під готувала їх і розіслала вам, панове. Сподіваюсь, ви вже встигли одержати їх?
Апостол Петро поважно кректонув, і чорт фамільярно посміхнувся йому.
— Так от, — продовжував, — підсудний вбивав. Тут, правда, є обставини, які пом'якшують його провину нагадую, панове, що вбивство на війні, згідно статі сьомої, параграф третій, вважається вбивством несвідомим і карається…
