Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗
— Невже їй не можна допомогти?
— Пізно. Якби вона мене послухалася, їй би зараз ніщо не загрожувало.
— Але можна з нею хоч якось зв’язатися?
— Ні. Двадцять років тому ще можна було щось зробити, але тепер інквізиція стала суворішою і непідкупнішою. Золото там безсиле. Більше ми її не побачимо і нічого про неї не почуємо аж до її смертної години. Якщо вона схоче поговорити зі мною перед смертю, можливо, їй нададуть таку милість, проте я в цьому сумніваюся. Втім, не схоже, щоб вона цього хотіла. Якби ж то їй удалося приховати свій стан! Але надії мало. Не дивися так сумно, племіннику, церква вимагає жертв. Може, для неї буде краще померти одразу, аніж скніти довгі роки, похованою живцем у монастирі. Адже вмирають тільки раз! Хай її кров упаде на голову Хуана де Гарсіа!
І я відповів:
— Амінь.
Розділ IX
ТОМАС СТАЄ БАГАТІЄМ
Протягом кількох місяців ми більше нічого не чули ні про де Гарсіа, ні про Ізабеллу де Сигуенса. Обидва зникли, не залишивши слідів, і всі наші пошуки були марні.
Я повернувся до свого колишнього життя помічника Фонсеки і знову почав з’являтися в багатому товаристві як його племінник. Але відтоді, коли я бився на дуелі, здоров’я мого господаря дедалі гіршало й гіршало через важку хворобу печінки, яка не піддавалася ніякому лікуванню. Через сім місяців він уже не міг вставати з ліжка і говорив понад силу. Проте Фонсека зберіг повну ясність розуму, іноді навіть приймав деяких клієнтів, що приходили до нього за порадою. Але тінь смерті вже торкнулася його, і він сам це розумів.
З кожним днем Фонсека дедалі більше і більше прихилявся до мене. Він полюбив мене всією душею, немов рідного сина, а я, зі свого боку, робив усе можливе, щоб хоч трохи полегшити його страждання: інших лікарів він і близько до себе не підпускав.
Одного разу, відчуваючи, що смерть його вже не за горами, Андрес де Фонсека висловив бажання переговорити з нотаріусом. Той прийшов і зачинився наодинці з моїм господарем.
Через якийсь час Фонсека послав за мною. Він був дуже слабкий, але настрій мав бадьорий.
— Підійди ближче, племіннику, — лагідно почав він. — Ти знаєш, що я сьогодні робив?
Я похитав головою.
— Ну так я тобі скажу — я склав заповіт. Адже після мене щось залишиться, не так уже й багато, але хоч дещиця.
— Ні слова про заповіт! — заблагав я. — Ви проживете ще багато років, повірте!
Фонсека гірко усміхнувся.
— Погано ж ти про мене думаєш, племіннику, якщо вважаєш, що мене можна так легко обдурити! Я скоро помру, ти сам це знаєш, але смерті я не боюся. В житті я був удачливий, але нещасливий, бо юність мені скалічили, — тепер це вже неважливо. Історія стара, і нічого її згадувати. У житті я робив і зло, і добро. Я коїв зло, бо спокуси бували інколи дуже сильні, і я не міг опанувати свою натуру; я робив і добро, бо мене спонукало до цього серце. Але тепер усе скінчено. І смерть по суті зовсім не така вже й страшна штука, якщо пригадати, що всі люди народжуються, щоб померти, як і решта живих істот. Все інше — брехня, але в одне я вірю: є Бог і він куди милосердніший од тих, хто примушує нас у нього вірити.
Тут Фонсека зупинився, щоб зібратися на силі.
— Часу в мене обмаль. Я говорив про свій заповіт. Тож слухай, племіннику. Окрім певної невеликої суми для бідних, всі мої статки я заповів тобі.
— Мені?! — неабияк подивувався я.
— Авжеж, тобі. А чом би й ні? У мене немає близьких, а тебе я полюбив, хоча гадав, що вже не зможу нікого полюбити. Я тобі вдячний: ти довів мені, що серце моє не змертвіло.
Я хотів подякувати, але Фонсека увірвав мене:
— Тобі дістанеться близько п’яти тисяч золотих песо, або дванадцять з лишком тисяч англійських фунтів — себто сума цілком достатня, щоб такий молодик, як ти, зажив безбідно, навіть удвох із дружиною. В Англії це напевно буде неабияка маєтність. Отож тепер батько твоєї нареченої не буде заперечувати проти вашого весілля. Окрім того, тобі дістанеться мій будинок з усім його збіжжям. Срібло, а головне — книги теж коштують чимало; раджу їх зберегти. Усе це перейде до тебе згідно із законом, усіх формальностей дотримано, і ніхто не зможе оскаржити твоїх прав. Передчуваючи свій кінець, я наперед зібрав усі мої гроші — значна частина золота лежить у скриньках у потаємній ніші он у тій стіні, ти про неї знаєш, племіннику. Я б залишив тобі набагато більше, якби зустрів тебе кілька років тому. Але тоді я думав, що дуже розбагатів, спадкоємців у мене не було, і я тринькав гроші, як сам хотів: допомагав усім бідним, пригрівав усіх бездомних і страждальців. Слухай, Томасе Вінґфілде! Чимала частка цього золота — плід людської дурості і безпутства, платня за людські слабкості і гріхи. Постарайся ж використати його як годиться — для справедливості і свободи. Хай воно піде тобі на користь, і хай воно часом нагадує тобі про мене, старого іспанського пройдисвіта, поки ти сам не залишиш його своїм дітям або жебракам. А зараз іще одне. Якщо можеш, приборкай свою вдачу і не переслідуй більше Хуана де Гарсіа. Бери свій скарб, вирушай з ним до Англії, одружуйся зі своєю коханою і живи з нею щасливо, як тобі хочеться! Подумай, хто ти такий, щоб узяти на себе помсту цьому негіднику? Облиш його! Він сам наверне на себе відплату. Інакше тобі доведеться зазнати чимало труднощів і небезпек, а скінчитися це може тим, що ти втратиш і життя, і любов, і все своє надбання.
— Але ж я присягнувся його вбити! — палко заперечив я. — Хіба можу я порушити цю клятву і спокійно сидіти удома, зганьблений?
— Хтозна! Тут я тобі не суддя. Роби що хочеш, але пам’ятай: якщо ти вчиниш по-своєму, може статися так, що ти будеш зганьблений ще більше. Ти з ним бився, і він від тебе втік. Не будь же дурнем і залиш його у спокої. А зараз нагнися і поцілуй мене. Прощавай! Я не хочу, щоб ти бачив, як я вмиратиму, а смерть моя вже зазирає мені в очі.
Я нагнувся і поцілував його в чоло. Сльози ринули мені з очей. Тільки зараз я зрозумів, як сильно його любив: мені здавалося, що вмирає мій рідний батько.
— Не плач, синку, — промовив Фонсека. — Усе наше життя — розлука. Колись у мене був син, такий самий, як ти, і не було нічого страшнішого за наше прощання. А зараз я йду до нього, бо він не може дійти до мене. За чим же плакати? Прощавай, Томасе Вінґфілде! Хай тебе Бог береже. А зараз — іди.
Тієї ж ночі на світанні Андреса де Фонсеки не стало. Мені сказали, що він помер при повній свідомості, шепочучи ім’я свого сира, про якого заговорив зі мною тільки в останню годину.
Я так ніколи і не дізнався, що ж сталося з його сином і з самим Фонсекою. Я не знайшов ані найменших слідів про нього ні в книгах, ні в документах, які після нього залишилися.
Тільки через багато років опісля його смерті я прочитав усі томи зашифрованих записів Фонсеки: перед смертю він дав мені ключ до шифру. Вони стоять переді мною і зараз, коли я пишу ці рядки. В них я знайшов чимало історій ганьби, горя і злочинів, — про обдурене довір’я, про продану честь, про жорстокість церковників, про людську захланність і торжество любові над смертю. Усього цього вистачило б щонайменше на півсотні великих романів. Але у цій хроніці покоління, що зникло, жодного разу не згадується імені Фонсеки і немає й натяку на його власну історію. Вона втрачена назавжди, і, можливо, це й краще.
Так помер мій найкращий друг і добродійник.
Коли Фонсеку спорядили для похорону, я прийшов востаннє поглянути на нього. Він здавався вмиротвореним і навіть красивим.
У цю мить до мене наблизилася жінка, яка обмивала його, і подала мені два вишукані портрети-медальйони зі слонової кістки: вона знайшла їх на грудях покійного. Ці медальйони й нині у мене. На одному з них зображена голівка жінки з ніжним і задумливим виразом; на другому — обличчя хлопця, прекрасне, але безмежно сумне. Видно, то були мати і син, але більше я про них нічого не знаю.
Наступного дня я поховав Андреса де Фонсеку. Похорон був скромний, так зажадав небіжчик.
