І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (книги онлайн полные версии TXT) 📗
— Смію нагадати, гер Пфайфер, що в нас тепер не дуже спокійно, і краще було б або виїхати відразу, або заночувати в Шамбері і рушити в дорогу ранком, — зауважив Заугель.
— Аз якого це часу офіцери армії фюрера почали боятися темряви? Я звик до думки, що бояться її лише діти! — пожартував Пфайфер і окинув переможним поглядом численний почет, що його оточував.
Присутні зареготали. Заугель почервонів і відійшов.
— Гер Пфайфер, очевидно, не знає умов, які склалися в нас останнім часом, — поскаржився він Генріху.
— Гер Заугель, я вважаю, що ви цілком правильно зробили, попередивши гостя про небезпеку їздити ввечері. І мене дивує його легковажність і цей чисто демагогічний закид про боягузтво. Подивимось, куди подінеться його хоробрість вночі, та ще коли справді наскочать макі! Нам що, ми люди військові, звикли дивитися небезпеці в очі, а цей балакун, мабуть, і не нюхав пороху.
І Заугелю довелося приховати своє занепокоєння. Не міг же він признатися Генріху, що сам боїться їхати вночі, особливо тепер, коли великий загін макі спустився з гір.
О четвертій двадцять дня Генріх і Заугель зустрічали на вокзалі Бертіну.
— Який щасливий вітер заніс вас у наші краї? — запитав гостю Генріх, тільки вона з'явилася на східцях вагона.
Бертіна була в парадній формі, одягла навіть кашкета замість форменого берета, якого дозволялося носити жінкам-есесівкам.
Заугель, не приховуючи захоплення, дивився на гостю.
— Попутний, бароне, що завжди віє для тих, хто вміє вправлятися з парусами!.. А це хто? — Бертіна простягла руку Заугелю. — У мене таке враження, Генріх, ніби у вашій дивізії зібрано всіх красивих офіцерів нашої армії. Так куди і як ми поїдемо зараз?
— Це цілком залежатиме від вашого бажання: ми можемо виїхати машиною — сьогодні ввечері або поїздом — завтра вранці.
— Мене влаштовує і перший, і другий варіант, отже робіть, як хочете.
Генріх зарані замовив для Бертіни номер в офіцерському готелі, але вона заявила, що спочивати не буде, а воліє пообідати, а потім пройтися по місту.
Перепросившись, Заугель пішов уточнювати з Пфайфером час від'їзду, а Бертіна і Генріх спустилися в ресторан.
— Ви так і не пояснили, Бертіно, що то за попутний вітер прибив вас до наших берегів і чи надовго? — запитав Генріх, коли вони зручно розташувались в окремій кабіні і офіціант, подавши замовлення, вийшов.
— Інакше кажучи: звідки вас принесло і як довго ви надокучатимете мені? — розсміялася Бертіна і з викликом глянула на співрозмовника.
— Я, здається, не дав вам жодної підстави зробити такий висновок.
— А ваше вперте небажання відповісти на мій лист? А те, що ви навіть для форми не запросили мене на заручини?
— Ви жінка, Бертіно, і повинні здогадатися: я не листувався з вами і уникав вас бачити саме тому, що дуже хотів цього!
— О Генріх, — це майже освідчення! Дивіться, щоб я не спіймала вас на слові! Адже я тепер буду майже вашою сусідкою і мушу попередити: хочу віддячити цій широконосій Лорхен, викравши в неї з-під носа жениха!
— Як то будете моєю сусідкою? Адже концтабір, де ви працюєте, наскільки я пам'ятаю, у Східній Пруссії?
Бертіна підняла одне плече і повернулась ним до Генріха.
— Ви дуже неуважні, бароне! Зверніть увагу ось на це! — Бертіна постукала пальцем по невеликому погону.
— О, та вас можна поздоровити.
— Як бачите! А це означає не лише підвищення в чині, а й підвищення на посаді. Мене призначено начальницею жіночого концтабору посиленого режиму в Понте-Сан-Мартін, це, здається, недалеко від Сан-Ремі.
— Посиленого режиму? Що це означає, коли перекласти на звичайну людську мову?
— Це означає, що до мене виявили особливу довіру, — прийнявши табір, я маю скласти своєрідний іспит, тобто встановити в ньому такий режим, за якого всі ці полонянки перетворяться на живих роботів, на звичайну робочу худобу і забудуть думати не те що про непокору, а навіть про те, що вони колись вважали себе людьми!
Бертіна випила чарку коньяку і затяглася сигаретою. Її великі сині очі збуджено блищали, ніздрі тонкого носа здригалися, губи щільно стиснулися.
— Тоді я не розумію, чому саме вас призначили в цей табір. Адже ви все-таки жінка, Бертіно!
— Ви могли б сказати люб'язніше: красива жінка.
— О, це навряд чи насмілиться хтось заперечувати! А тим більше я. Але ви все-таки не відповіли на моє запитання.
— Боже мій, Генріх, ви страшенно старомодний, ви зворушливо старомодний! Тепер я розумію, чому ви обрали в подруги свого життя Лору! Самочка, що в'яже своєму володарю теплі шкарпетки і напульсники, Маргарита з прялкою в руках, у кращому разі маленька актриса кабаре з легким присмаком пороку — і вас не нудить від цього ідеалу добропорядних німців? Нас, справжніх арійок, принаймні вже занудило.
— Бертіно, це ж крамола, справжня крамола! Ви забуваєте, що сказав фюрер про обов'язки жінки і її місце в суспільстві…
— А, три «К»! Закони, настанови даються для мас, а у кожної нації є свої обранці, які ці закони створюють. І я належатиму до таких обранців! Я вже до них належу. Даремно ви не приїхали до мене в табір — пам'ятаєте, я вас запрошувала? — ви б побачили, як тремтить передо мною увесь цей набрід: француженки, росіянки, голландки, польки, бельгійки… навіть німкені, що зневажили свою расу! О, мені було надано необмежені права, і, будьте певні, я їх використала!
Відкинувшись на спинку стільця, Бертіна примружила очі, ніби вдивлялася у якусь далеку картину, що постала перед нею, і раптом розсміялася:
— Хочете, я вам розкажу, за що мені вже на третій місяць служби присвоїли звання ротенфюрера і призначили наглядачкою блоку ув'язнених жінок? Це настільки кумедно, що я завжди сміюсь, коли згадую. У мене був чудесний пес Рекс, і я його натренувала на моїй покоївці, дебелій голландці, хапати її за литки, тільки вона нахилиться. Рекс просто скаженів від люті, коли бачив жіночі литки! І от уявіть таку картину. Приїздить комісія служби СД оглядати табір. Я вишикувала всіх своїх жінок, проходжу повз них, ніби роблячи перевірку, витягаю з кишені брюк носовичок, і раптом кишеня ненароком вивертається і на землю сиплються дрібні монети. Цілком природно, що я наказую їх негайно підібрати. І от, коли всі жінки нахилилися за монетами, я тихенько свиснула, і до мене стрімголов летить Рекс. Ви не можете уявити, що тут вчинилося! Члени комісії мало не вмерли з реготу, і вже за тиждень я одержала своє перше підвищення по службі…
— Що ж допомогло вашому дальшому просуванню? Адже ви просунулися дуже швидко!
— О, просто блискавично швидко! Я запровадила деякі вдосконалення в системі охорони ув'язнених і в самому режимі для них. Крім того, я добре вивчила смаки свого начальства… Коли прибувала партія нових полонянок, я відбирала наймолодших і найкрасивіших серед них і знала, яку кому направити… На кінець року я вже була заступником начальника всього табору!
— Так ви скоро дослужитесь і до генерала!
— О, кар'єру я зроблю!
Захоплена своїми спогадами, Бертіна не помітила ні іронічності тону Генріха, ні лихих вогників у його очах.
— Щодо своєї дальшої кар'єри, то я велику надію покладаю саме на цей концтабір, який маю зараз прийняти. Нещодавно там убили начальника, старшу наглядачку і одного солдата — охоронця, що їх супроводжував. Спеціальна комісія розслідувала цю пригоду, багатьох повісили, але справжніх винуватців убивства так і не знайшли. Мені доручено встановити в цьому концтаборі найжорстокіший режим, і я вже розробила цілий план заходів. О, я цілком певна, що свого досягну! Якою завгодно ціною, навіть коли б мені довелося повісити кожну третю!
Генріх відчував, що у нього тьмариться в очах. Обличчя Бертіни відсунулось кудись назад і здавалось маленьким, немов гадюча голівка, потім знову наблизилось, стало таким великим, що він уже не відрізняв на ньому окремих рис.
— Що з вами, Генріх? — почув він голос Бертіни і раптом немов прокинувся від сну.
«Вона не доїде до табору. Як це зробити, — не знаю, але вона до табору не доїде!» — твердо вирішив він, і одразу йому стало легше.
