Аферистка - Овсянникова Любовь Борисовна "dngrshv" (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .TXT) 📗
— А дівчина, пособниця бандита, вона знайшла вас?
— Та ото ж, — крекнув тоді Ігор Свиридович, — та дівчина… Таку паразитку треба було придушити й залишити у вогні. Вона ударила мене чимсь по голові, що я й свідомість утратив. Якби не ти, каюк би мені був. А на ту бандитку лягла б моя смерть. Не жарти…
Тепер їм обом підправлять зовнішність у клініці косметичної хірургії. А ще Тетяна повезе Ігоря Свиридовича до офтальмологів на консультацію — може, вдасться повернути йому зір, як запевняє Любов Петрівна. Адже це — її найзаповітніша мрія, вона заради цього працювала, не покладаючи рук, і зуміла в нестатках, нападах на них і в пожежі вберегти заощаджені гроші. На днях попросила Грицька поїхати на згарище, а там на городі викопала свій скарб і вдома віддала його Тетяні.
— Бери все, гадаю, там на дещо вистачить, а на що не вистачить, то… Нехай Ігорьок пробачає мені, — і вона, бідна, заплакала.
— На все вистачить, — запевнила її Тетяна. — У нас з вами є запаси, не сумнівайтеся.
— Спасибі, — тільки й сказала Любов Петрівна. — Я тобі відпрацюю, дітей ваших няньчитиму. Як ти гадаєш, той бандит вже не дістане нас? Може, мені можна знову людей лікувати?
— Бандит загинув на пожежі. Правильно кажуть, катюзі по заслузі — потрапив у пастку, яку вам готував, — тихо сказала їй Тетяна. — Сповіщаю це для того, щоб ви нікого не боялися. Лікуйте, кого хочете. А за грішми не женіться. Повірте на слово, у мене вистачить коштів, щоб ви не відчували нестатків. Ваша правда, готуйтеся няньчити онуків.
Ой, ці розмови ще між ними будуть і будуть. Нехай. Зараз головне — закінчити з лікуванням, і тоді, здається, чорна смуга буде перейдена. Тоді вони всі поїдуть на тепле море — нехай не влітку, а взимку, нехай не в Крим, а десь за кордон — і відпочинуть на славу. Змиють з себе останні залишки незгод. Ото всім буде дивина, коли вона скаже: «Знайшла через соцзабез щедрого благодійника, який купив нам — як постраждалим на пожежі — дешеві путівки для оздоровлення. Чоловік поставив тільки одну умову — він хоче залишитися анонімом, і я його розумію». Якби тільки повірили й не розпитували ні про що.
Тетяна зайшла в хату, ще раз перевірила по списку, чи все взяла з собою. Потім потелефонувала до Едмонда Германовича, аби впевнитися, що в клініці хірургії ока їх приймуть — він обіцяв допомогти.
— При вашому нетворкінгу інакше й бути не може, — пожартував Едмонд Германович наостанок. — Хіба таку обдаровану людину можна підводити? Звичайно, я про все подбав, домовився. Сам пан Коростелін Михайло Світозарович його огляне, і повірте, якщо у вашого родича очі живі, то він повернеться додому зрячим.
За радянських часів Коростелін Михайло Світозарович очолював найбільшу в країні офтальмологічну клініку, а зараз відійшов від державної служби, відкрив приватний бізнес і створював сучасну школу своїх послідовників, виховуючи їх на власному досвіді. Тепер у нього для цього було більше часу і можливостей. Він ще оперував, хоч і був похилого віку. Коротше, Тетяні це підходило.
— Ваш коачінг по відношенню до мене у справах боротьби за здоров’я людей неодмінно забезпечить всім стражденним канбан з боку лікарів, — тим самим відповіла Тетяна пластичному хірургу й задоволено розсміялася. — А що, не ждали, що ми тут теж не ликом шиті?
— Авжеж, авжеж, — хихотнув і собі пан Ситник. — Недарма ще донедавна ваше місто було неофіційною столицею нашої держави.
Він мав на увазі, звичайно, обласний центр, але Тетяні все рівно стало приємно. І вони розпрощалися, задоволені одне одним.
4
Ігор Свиридович часто, траплялося,задумувався про те, який світ його оточує — сьогоднішній чи минулий. Адже він, втративши зір, сприймав усе новітнє по накопиченій до втрати зору пам’яті, в тих, віджилих, образах. От і зараз не бачив, у яких чудових умовах їхав у Москву, і домальовував їх собі тільки з досвіду колишніх подорожей. А то не те, бо наразі з кожним днем все змінювалося. Наприклад, він не виображував, що таке комп’ютер чи телевізор в купе. Як вони показують, за рахунок чого? І такого було багато, що не відмовлялася виписати йому уява. Отже, в цього випливало, що він мешкає у своєму старому світі, куди тільки доходять відомості про зміни, тепер уже абстраговані від його практики. Він важко ті зміни відтворював у формах, тому певний час тримав у пам’яті, а потім забував про них. Те саме стосувалося і людей — його покоління, можна сказати, зійшло з арени, а молоді — це чужі йому люди. Наче прилетіли сюди якісь завойовники з іншої планети і до пори притримуються нейтралітету. Та вмить по-вовчому ощиряються, коли щось буде не по-їхньому.
Як напрочуд добре все влаштувалося, думав він, м’яко погойдуючись на диванах, — що його напарником по купе виявився цей солідний, як судити з голосу, і чуйний чоловік. Він в усьому допомагає йому, сліпцю, і робить це так делікатно, що та поміч сприймається цілком природним чином і не викликає ніяковості. А спочатку він хвилювався, дізнавшись, що їм з Тетяною дісталися квитки в різні вагони. Та ось Тетяна привела його на місце, познайомилася з попутником, посиділа з ними трохи і пішла до себе — дорога довга, нехай відпочине. Їм ще вистачить біганини по Москві, щойно вони туди приїдуть. Адже треба буде десь зупинитися, день-два освоїтися, а потім мотатися туди й сюди. Зокрема, їхати до Коростеліна Михайла Світозаровича на консультацію з приводу травмованих очей Ігоря Свиридовича. І якщо їм скажуть, що є сенс боротися за повернення зору, то він має зважитися на операцію, а Тетяна має подбати, щоб на неї вистачило грошей. Потім Тетяна прооперується в клініці Едмонда Германовича, і йому, може, на той час прозрілому, там зліквідують наслідки опіків, які залишилися на обличчі. Коротше, програма у них була насичена.
— Не хвилюйтеся, я сам колись був у подібному становищі, — приказував сусід по купе, коли Ігор Свиридович дякував йому за чергову послугу. — Мені люди допомагали і я вам допоможу, доїду з вами прямо до потрібного місця.
Ігор Свиридович радів, що поїздка почалася так вдало, і вбачав у цьому добрий знак. А потім раптом виникла недовіра, наче його кольнуло голкою, — щось останнім часом йому занадто часто таланить, занадто гладко все йде, незважаючи на наїзд бандитів і пожежу. Проте виниклі неприємності якось пояснювалися, а оце везіння — ні. Так не буває.
— Коли, ви кажете, вам люди допомагали? У вас теж були проблеми з зором? — насторожено запитав він у сусіда. — Як, до речі, вас звати?
— Олег Володимирович, — відрекомендувався попутник. — Для вас — просто Олег.
Ігор Свиридович теж назвав своє ім’я, хоч і розумів, що супутник його вже знає, почувши від Тетяни.
— Колись я трохи воював, мав поранення, — продовжував Олег Володимирович.
— Де воювали?
— На Північному Кавказі, точніше — поблизу Кадорської ущелини.
— Як ви з України туди потрапили? Ви військовий?
— Ні, я… — Олег зам’явся.
— Говоріть, все рівно скоро сюди прийдуть митники й прикордонники і про все вас запитають, — слушно зазначив Ігор Свиридович.
— Ви праві. Отже, я лікар.
— А-а, виходить, вас до мене Тетяна приставила? — здогадався Ігор Свиридович.
— Не зовсім так. Вона взнала, що я збираюся їхати до Москви, щоб клопотатися про інвалідність. Маючи російське підданство…
— Звідки ви її знаєте?
— Я працюю в Синельниковому лікарем швидкої допомоги. Образно кажучи, я той самий лікар, який витягав її з-під маршрутки, коли вона потрапила в аварію.
— Рятували?
— Ні, вона була не в такому стані, щоб рятувати в прямому значенні слова, просто надавав кваліфіковану допомогу. А от за її валізою й сумочкою приглянув від душі, з сумлінням, це щира правді. Бачите, у неї з собою було багато грошей. А тепер як трапляється? Скажуть, що гроші кудись поділися в метушні, і нічого проти цього не вдієш. А мені шкода стало дівчину — потрапила в біду та ще й усього лишиться. От і простежив, щоб її речі в лікарні оглянули й оформили за всіма вимогами.
