Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Робота не клеїлась, усе падало з рук. Шість днів, що минули з часу Марусиного від'їзду, Олексій прожив немов у якомусь оціпенінні. За його вимогою загін Філімонова виступив на добу раніше строку і прибув вчасно…
О десятій годині вечора Філімонов покликав Олексія пити чай до мірошника. Не встигли сісти за стіл, як у сінях загупало, двері вдарилися об стіну, збивши відро з водою, що стояло на табуреті, і в кімнату вскочив Федя. За ним убігли чопівці з дозору.
Федя був без пальта. На стоптані черевики шматками налипла грязюка. Штани і рожева в горошок сорочка промокли наскрізь. Волосся, розпавшись на проділ, прилипло до перекривленого обличчя.
— Швидше! — гукнув він з порога. — Братіки, рідненькі, швидше!
Олексій, рукавом змітаючи чашки на підлогу, кинувся до нього.
— Що сталося?!.
— Маруся!.. Смагіни там…
— Де?
— У Білій Криниці…
— Маруся! Що Маруся?!.
— Закатують її! Смагін весілля затіяв!..
— По конях! — скомандував Філімонов, хапаючи з лави шинелю.
Через кілька хвилин загін уже мчав степом. Вітер кидав в обличчя пригорщі дощу. Хлюпала під копитами розгрузла дорога. Пригиналися до кінських ший бійці. Позаду, на тачанці, кутаючись у попону, їхав Федя.
Багато про що сказали Олексієві Федині слова!
«Весілля!» Бандитське «весілля»! Хто ж в ту пору не знав, що це означає! В селах і хуторах, затиранених бандитами, отамани вербували дівчат на коротке, безшабашне кохання. Якийсь п'яниця-піп за кілька хвилин обкручував їх навколо заставленого бутелями стола, що правив за аналой. Шуміла над селом п'яна гульня із стріляниною і матірною лайкою. Після бенкету отаман тиждень-другий тягав свою жертву за собою по степу в тачанці, а траплялося, що й кидав уже на ранок після «весілля». Багато було в селах таких нещасних, зганьблених, заражених поганими хворобами бандитських «дружин», відзначених, на своє лихо, недовгою увагою веселих отаманів.
Перед очима Олексія поставало вродливе, з білявою борідкою і червоними плямами на переніссі обличчя «студента». Він пригадав його недобрий, в'їдливий погляд, і страх за Марусю стиснув груди. Швидше! Швидше! Тільки б встигнути! Тільки б добратися вчасно!..
В ці хвилини він. навіть забув про Маркова…
А сталося от що.
Як і передбачав Адамчук, приїзд учительки викликав велике пожвавлення серед сільських жінок. Рік тому помер старий шкільний учитель, нові їхати боялися. Матері не могли дати ради дітям. Марусю зустріли добре, пожалкували тільки, що надто вже молода. Спитали, коли почне заняття. Маруся сказала, що тиждень поживе, звикне, ознайомиться з обстановкою, а там і почне з богом.
Школою в селі була велика низька хата з сліпими віконцями, затягнутими, наче більмами, кіптявою і павутинням. Усередині стояли клишоногі лави й довгі столи, до чорного блиску затерті ліктями дітвори. В цій хаті збиралися сільські сходки, а після революції, до того, як запанували в районі брати Смагіни, в ній розмістили сільську Раду. Поряд з класною кімнатою була досить велика, тепла комірчина, без вікон, але цілком придатна для житла.
В перший же день після приїзду Маруся зав'язала голову барвистою косинкою, підіткнула пелену і заходилась прибирати. Федю теж «пустила в діло». Він спочатку був запротестував, але Маруся цикнула на нього, і йому довелося поступитися, тим більше, що в становищі глухонімого не дуже-то розбалакаєшся. А втім, він швидко примирився, із своєю долею. Легка, швидка, сповнена пружної дівочої сили, Маруся з таким ентузіазмом взялася за роботу, що було весело підкорятися їй. Виявилося, що для чоловічої гідності зовсім не принизливо мити вікна, витирати із стін порох і павутиння або, повзаючи на колінах, скребти знайденим у коморі уламком коси сірі, брудні дошки підлоги…
Весь день до них навідувалися жінки, розпитували, звідки вони та хто, лякали бандитами, жаліли Марусю, що така молода, а вже стільки натерпілась — рідних втратила, через усю Росію пробиралася з «убогим» на руках — і «вбогого» жаліли… Принесли яєць і молока. Жінки були товариські, балакучі. Вже надвечір Маруся знала, хто в селі із Смагіними запанібрата. Дізналася вона також, що двічі на тиждень бандити відвідують село. Оце не приїздили вже днів п'ять — значить, скоро будуть.
І справді, вони приїхали в середині наступного дня. Йшов дощ, і крізь залите віконце Маруся з Федею бачили, як по вулиці, зіщулившись, протрюхали обвішані зброєю вершники, прямуючи до будинку місцевого старости Матуленка — статечного благообразного чоловіка, якому Маруся віддала свої і Федині документи. Тачанки, запряжені четвернею, їхали позаду. Молодичка, що сиділа в гостях у Марусі, переполошилась, ахнула: «Прибули!..» — і побігла додому.
Федя заліз на горище і звідти повідомив, що Смагіни привезли до старости пораненого. Спішилися… Пораненого зняли з тачанки, ведуть, пішли по хатах. Коней не розпрягають, йдуть сюди.
Бандити, мабуть, ще не знали, що в селі нова вчителька. Помітивши помиті вікна у занедбаній школі і підметений ґанок, здивувались і зайшли. Їх було троє.
— Еге! — промовив один з них, щетинистий з розрубаною щокою. — Це що за краля?
— Я тутешня вчителька, вчора приїхала, — сказала Маруся спокійно.
— Вчителька? — здивувався бандит. — Отаке дівчисько? Брешеш! Документи є?
— Мої документи в старости.
— Санько, — моргнув він товаришеві, — біжи до Матуленка, скажи батькам, що тут більшовичка об'явилася.
— З глузду з'їхав, чи що? — сказала Маруся. — Я не більшовичка.
— Там побачимо!
Молодий Санько захлюпав по грязюці до будинку старости.
— А це хто? — спитав бандит, показуючи на Федю, який з цікавістю розглядав прибулих.
— Це мій брат, він глухонімий.
— Німий? — недовірливо промовив бандит. — Ану йди сюди, ти! — звернувся він до Феді. — Йди, кажуть!
Федя запитально глянув на Марусю.
— Йди, Федю, йди, — сказала вона, показуючи пальцем на бандита. — Не бійся, йди…
Федя підійшов.
— Так ти, кажуть, німий? — спитав бандит.
І раптом оперіщив Федю батогом по обличчю.
Ніхто, крім Марусі, не міг оцінити Фединої витримки. Він одхилився, присів від болю, але не вимовив ні звуку.
— Що ти робиш! — закричала, побілівши Маруся, заступаючи Федю собою. — Хворого б'єш!
Федя, отямившись, щось плаксиво і ображено забурмотів.
— Що робиш! — невдоволено сказав другий бандит. — Це ж убогий!
— Нічого! — засміявся перший. — З'їсть, не зашкодить. Це для перевірки.
Потім вони посідали на лаву і почали чекати. Перший бандит, наче й не було нічого, розпитував Марусю, звідки вони, хто їх прислав, кого знають у селі.
Маруся відповідала коротко, відвертаючись і гладячи по голові Федю, що схлипував.
Під вікнами захлюпала грязюка. Двері грюкнули, і перед Марусею стали Григорій Смагін (вона зразу впізнала бандита), його брат, обрюзглий, з набряклими щоками, одягнений в кожушок, і ще четверо.
— Ану, покажіть мені вчительку! — сказав Григорій Смагін. — Ви?
Він втупився в Марусю, і очі його, порожні, нахабні очі бувалого женолюба, стали масними.
— От не чекав нічого подібного! Тю-тю-тю… — сказав він, озираючись на брата.
Той злегка кивнув.
— Здрастуйте, мадам! — по-блазенськи вклонився Григорій. — Яка приємна несподіванка! Думав побачити якусь гімназичну мегеру, і раптом маєш — чарівна квітка! Кажуть, ви більшовичка? — спитав він, трохи примруживши очі і вклонившись ще більш галантно.
— Дурниці він верзе! — гаряче сказала Маруся. — Це вигадав ваш… Ну ось цей, словом! — показала вона на бандита з шрамом. — Моє прізвище Корольова, Марія Петрівна. Ми з братом біженці з Нижнього Новгорода, брат глухонімий, ми стільки натерпілися, голодували, а він б'є брата батогом! — Вона приклала хусточку до очей.
— Він бив вашого брата! — з перебільшеним обуренням вигукнув Смагін. — Та як ти насмілився, мерзотнику! Геть звідси! Всі, всі, геть! Я сам тут займуся!.. — і вигнав бандитів з хати.
