Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Приключения » Прочие приключения » Танго - Білик Іван Іванович (читать книги полностью без сокращений бесплатно txt) 📗

Танго - Білик Іван Іванович (читать книги полностью без сокращений бесплатно txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Танго - Білик Іван Іванович (читать книги полностью без сокращений бесплатно txt) 📗. Жанр: Прочие приключения. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Лаючись, мало не стогнучи від болю та люті, Коляда лише по обіді здерсь на шкапу й кроком подався далі. Те, заради чого вчинив усю цю аферу, несподівано вислизло з рук. А вороття до табору вже не було…

* * *

Матвієві й на думку не спадало, що та куля вкоротила йому життя. Він скаржився Буенавентурі на Сергія Ряжанку та «його розтрибогом прокляті уранові рудники».

Буено послухав-послухав, плюнув спересердя й подався до дверей, забувши й про пиво на столі. Коляда дивився йому вслід. Та ось брязнули двері, й увійшов мокрий як хлющ Абаджієв. Спочатку здивовано блимнув на розгніваного Буенавентуру, потім скинув капелюха й чемно вклонився Коляді.

У сінях Буено поспитав:

— Ви тут бували й раніше?

— Ні.

— А бармена знаєте?

— Вперше бачу.

Хлопець став мов ошелешений:

— Так до кого ж то ви поздоровкались?!

Лікар задоволено всміхнувся:

— До секретаря радянського посольства, мучачо! Але ти не хвилюйся: він не п'яничка… Мало що могло прикрого статися з людиною… — По-своєму зрозумів збудженість Буенавентури Абаджієв.

Індіянин чіпко вхопив його за рукав, потяг до дверей і розчинив навстіж:

— Оцього типа ви називаєте секретарем радянського посольства?! А ви забули, як у джунглях перев'язували йому ногу?!

Лікар знестямки заходився протирати окуляри. 3-від темного кутка на нього втупивсь каламутними очима Коляда.

— Чекай, друже, тут щось не те…

Він причинив двері, бо на них уже з цікавістю дивилися й напівсонний бармен і ті двоє англійців з бородами, й став квапливо пояснювати:

— Розумієш, мучачо, ми познайомилися з ним у редакції газети «Аурора», куди я маю звичку частенько навідуватись… І одного такого дня оцей… Бондаренко привіз до редакції матеріал… розумієш, про твого начальника експедиції Сергія… Військовий злочинець і таке інше… Потім це з'явилося в газеті…

Буено перебив лікаря:

— Сеньйоре доктор! Тут якась жахлива афера, а ми ось уже третій рік є її учасниками! Це той самий тип, що вкрав золоту кулю! їдьмо! Негайно, сеньйоре доктор!

Не даючи лікареві отямитись, він потяг його під зливу. Надворі шаленіла негода. Завивав вітер, куйовдячи й мало не до самої землі нахиляючи дерева. Пасма скісного дощу сікли по обличчі, а двоє нетерпляче пантрували таксі…

Сергій Ряжанка спочатку не обзивавсь, як не грюкали у двері. Однак покоївка запевнила, що він там. Нарешті-таки прочовгали кроки й клацнув у шпарині ключ.

— Ви жертва страшної авантюри, сеньйоре начальник! — ледве переступивши поріг, вигукнув Буено й розповів Сергієві геть усе.

Але Ряжанка байдуже дививсь у вікно. На нього ніщо не діяло. Він уже ні в віщо не вірив. Левко — дурень і кретин, не може того бути, щоб він до такого додумався. Ці двоє знову хочуть його кудись ушелепати. Годі з нього…

Він погодився одягтись лише тоді, коли лікар сказав:

— Добре. Поїдемо з вами до редакції. Я теж повинен пересвідчитися… До речі, не лякайтесь: газета далеко не комуністична. її видає запеклий ліберал.

* * *

У редакції вирувало життя, не залежне від пори року та злив. Газетярі всього світу чимось схожі між собою. Вранці читач повинен будь-що отримати останні вісті. Редактор політичного відділу сеньйор Геварес, який позаторік опублікував замітку про військового злочинця з кумедним прізвищем, передчуваючи нову сенсацію, охоче погодивсь виконувати роль арбітра. Як тільки увійшли до напівпорожньої кав'ярні, де й досі куняв за столиком Коляда, сеньйор Геварес промовив:

— Так, це той самий, що приніс тоді матеріал. Він назвався секретарем радянського посольства. Я навіть не вважав за необхідне перевірити факти, бо він приїхав до редакції на лімузині з дипломатичним номером і червоним прапорцем.

Сергій Ряжанка повільно попростував поміж столиками до Матвія, ще повільніше взяв його за петельки, звів на ноги — і раптом з усього маху затопив йому кулаком межи очі, аж рука отерпла.

Буено з Абаджієвим метнулися туди, вхопили Сергія попід пахви й вивели в сіни. Матвій, крекчучи й розтираючи заюшене обличчя, мовчки й діловито підводився з підлоги. Сергій тремтів усім тілом.

— Мучачо, — прохрипів він, — ти можеш упіймати таксі?

— Навіщо вам, сеньйоре начальник?

Сергієві перехопило подих:

— Віддати один старий борг…

Таксі, яке привезло їх сюди, стояло поряд, але Абаджієв подумав, що в такому стані людина може легко зробитись убійником, через те й сказав:

— Чоловіче добрий, ми спочатку обіцяли відвезти до редакції сеньйора Гевареса. Ми відірвали його од важливої роботи… — Події набирали занадто динамічного характеру, а лікар таки дуже добре знав оцього Гевареса як несусвітнього ласуна до всіляких сенсацій.

Коли редактора зсадили, Абаджієв запропонував Сергієві повезти його до себе додому.

— По вас сьогодні вранці приходила поліція! — прошепотів на вухо.

Але Сергій байдуже відповів:

— Я поїду в готель. — Тоді глянув лікареві у вічі й чемно проказав: — Хочу, сеньйоре, попрохати вас про одну послугу…

Обоє аж очі вирячили: ця людина вперше зверталася до них із проханням! Абаджієв послужливо озвався:

— Так?

— Щоб ви нарешті відчепилися од мене. Мене просто жолобить, коли хтось намагається надавати мені допомогу.

Він нахилився, виліз із таксі й стомленою ходою почовгав у протилежному від готелю напрямку. Незабаром його зсутулена постать зникла за щільною завісою дощу.

* * *

Левонтій Горбатюк усе життя те й робив, що тремтів за власну шкуру. Таке вже воно вдалося, життя, й Левко був твердо переконаний у цьому. Бувши малим — дрижав перед батьковим замашним батогом, що таки часто гуляв по його литках. Підріс — почав дрижати, щоб не викрили на заводі, бо жив під чужим прізвищем (своє залишив там, за Уралом, куди його батька разом з усією родиною вислали як злісного класового ворога під час колективізації). Потім дрижав, що не візьмуть до Червоної Армії, а коли таки взяли, теж тремтів, бо саме почалася війна з Фінляндією. Восени сорок першого аж зубами від страху клацав, потрапивши в оточення, та коли товариші з його батальйону заходились із боєм продиратися крізь лінію фронту до своїх, — так колотився, що аж сухе листя шаруділо, бо прикидав себе лісовим сміттям, ховаючись від побратимів по зброї. У полоні над усе боявся, що німці дізнаються про його сержантські петлиці, а коли й це минулося — почалось інше: жах перед голодною смертю в таборі для військовополонених. Сорок п'ятого уникав потрапити на очі тим, з ким сидів за колючим дротом, бо не одного радянського патріота видав табірній охороні, заробляючи зайвий кавалок чорного, мов земля, хліба. Потому аж уві сні сіпався, щоб не потрапити до списків репатріаційної комісії. Далі боявся опинитись на жахливих уранових рудниках у Катанзі, куди вербували «переміщених», а коли опинився в Америці, почав боятися, що ось-ось викинуть звідси, як людину без певного заняття й пашпорта.

Пізніше, несподівано на гроші щедрого земляка ставши студентом, місяць чи два хапався за серце від однієї думки про те, що доведеться зустрічатися з професорами, а він не знав до пуття, що таке гіпотенуза. Коли ж і цього щасливо уникнуто — залишив Сполучені Штати й став до роботи в старого Мільха — знову почав дрижати: за своє заступницьке крісло і — ще дужче — від думки, що хтось перехопить у нього з-під носа директорову доньку.

Позаторік у його життя (і, що найприкріше, — з його ж власної вини) вдерся Сергій Ряжанка. Незабаром Левонтій Горбатюк збагнув свою помилку, та було вже пізно. Сергій раптом опинився в центрі уваги: якщо говорили й не про нього, то обов'язково про щось таке, що безпосередньо стосувалося Ряжанки. Попри тугодумство й неспостережливість Горбатюк відчував і ставлення до Сергія з боку директора, й ту разючу зміну, що відбувалась у Стефанії, хоч конкретно нічого й не знав.

Перейти на страницу:

Білик Іван Іванович читать все книги автора по порядку

Білик Іван Іванович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Танго отзывы

Отзывы читателей о книге Танго, автор: Білик Іван Іванович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*