Голубий пакет - Брянцев Георгий Михайлович (е книги .TXT) 📗
— Хе-хе!.. — посміхнувся Чорноп'ятов і весело глянув на Калюжного, — Ну, гаразд… Забираю слова назад.
— Ти скажи, як пакет? — нетерпляче повторив Калюжний.
— Спритний ти чоловік. І до чого ж спритний!.. Зразу ж тобі й давай, хоч умри. У пакеті, брат, виявились такі папери, що в мене трохи ум за розум не зайшов…
Калюжний недовірливо глянув на друга.
— Ні, справді! — підтвердив Чорноп'ятов. — Я читав і очам не вірив. А руки тряслись, ніби курей крав. Ох і шмат ми відхопили!
— Що ж там? — аж тремтів од нетерплячки Калюжний.
— Зараз побачиш… — Чорноп'ятов поліз під перепік, підсунув різне залізяччя, вийняв із стіни цеглину і всунув руку в отвір. Звідти він витяг чималу купу паперів.
Умостившись на старому місці, він з властивою йому повільністю розклав папери на колінах, розгладив їх і став перегортати.
— Я розібрався тільки в назвах документів, але й цього досить. Глянь!
Калюжний схопив папери, почав їх листати.
— Нічого не розумію… Тарабарщина!
— А ти читай заголовки, — порадив йому Чорноп'ятов. — Під кожним з них я написав по-російськи.
Квапливо забігали пальці Калюжного. Він перегортав сторінку за сторінкою, вдивлявся в написи олівцем, зроблені рукою Чорноп'ятова, пошепки приказуючи:
— Хай йому чорт!.. Оце так!
— Сто сімнадцять сторінок! — зауважив Чорноп'ятов.
— Жах!.. — вигукнув Калюжний. — Просто жах! — Він замислився: — Що ж нам робити? Якщо передавати все це шифром по радіо, то мине півроку…
— Перш ніж передавати, треба їх грамотно перекласти, а це теж час.
— І немалий, — додав Калюжний.
— Авжеж… А справа термінова, — похитав головою Чорноп'ятов, — і перевантажувати рацію не можна. Завалимо її, завалимо і Костя. Запеленгують нас гестапівці враз. Зараз Кость передає чотири-п'ять хвилин двічі на тиждень, а коли взятися за це… — Він потряс ворохом паперів перед носом Калюжного і свиснув. Калюжний зітхнув:
— Я кажу, що півроку мине.
— Ну, щодо півроку ти трохи переборщив, — поправив його Чорноп'ятов. — Я прикинув. Виходить два місяці, якщо передавати щоденно і по півгодини. Он воно яка штука!
— Нехай два місяці, — згодився Калюжний. — Але ж кому тоді будуть потрібні ці документи?
— Хе-хе!.. Хлопцям якраз на самокрутки підуть… — зауважив Чорноп'ятов. — Оце так вскочили в халепу… Купила баба порося!..
Калюжний задумався, стиснувши свої тонкі губи.
Чорноп'ятов дивився на нього, приховуючи посмішку в сивих вусах. Він розумів, що хоч Калюжний і швидко вирішував справи, хоч і мав неабиякий досвід підпільної роботи, але відразу нічого він не запропонує.
Обличчя Калюжного виказувало його розгубленість.
— От заковика, — признався він у своїй безпорадності. — Нічого й не придумаєш…
— А я ось придумав, — промовив Чорноп'ятов і весело підморгнув товаришеві.
Той насупив брови.
— Еге, придумав, — повторив Чорноп'ятов. Скинувши з ноги черевика, він витяг з-під устілки складений квадратиком аркуш паперу, розгорнув його і подав Калюжному. — Читай! По-моєму, це єдиний вихід.
Калюжний взяв аркуша, списаного дрібненьким, але чітким почерком, і заходився читати.
— Молодець ти, Григорію Опанасовичу! Їй-бо, молодець! А мені й на думку це не спало.
— Хе-хе!.. А мені спало якраз перед твоїм приходом, — признався Чорноп'ятов. — Згоджуєшся?
— Цілком! Тільки ось що… — Він приклав пальця до лоба і заплющив очі, намагаючись щось пригадати. — Ми які явки їм повідомили?
— Нові. Одну на Готовцева, другу — про всякий випадок — на мене. Це було на початку травня, коли вони збирались прислати людину по гроші…
— А-а… — згадав Калюжний. — По ті німецькі фальшивки?
— От-от…
— Тоді все гаразд, — заявив Калюжний і сховав аркуш за околиш кепки. — Завтра о дванадцятій ночі депеша піде.
А в цей час до міста під'їжджав легковий автомобіль, у якому сиділи комендант міста і начальник гестапо. Машину супроводжували чотири мотоциклісти.
Коли машина минула міст через річку, начальник гестапо сказав:
— Як бачите, ніяких слідів у нашій зоні нема.
Комендант зітхнув і промовчав.
Поїздка нічого не дала. З'ясувалося, що селом Лопухово лише за один ранок у напрямку до міста пройшло десятків зо три машин. Кілька з них зупинялися в селі.
На всі запитання селяни відповідали неохоче і вже, звичайно, нічого не могли сказати про якусь особливу машину.
— А чи не здається вам, — знову заговорив начальник гестапо, — що вона ще не вийшла з кінцевого пункту?
Комендант пирхнув:
— Я ж маю телеграму. Ото ж бо й воно, що вийшла. А куди вона поділась, це мені не ясно. Невже лиха година понесла їх путівцями?
— Дурниці, — зауважив начальник гестапо.
— А що ви думаєте? — наполягав комендант. — Взяли та й поїхали навпростець.
— Тоді б вони давно були тут.
— Мабуть, так…
Біля комендатури комендант кивнув своєму супутникові й вийшов. Начальник гестапо поїхав до себе.
І не встиг він сісти за свій стіл, як задзвонив телефон і знову пролунав голос коменданта:
— Це я, майор Фаслер… Мені щойно вручили другу шифровку… Машина вийшла і давно вже мусить бути у нас.
Начальник гестапо зробив нетерпеливий жест і відповів:
— Так я ж з вами особисто облазив усі яри і кювети. Ви ж самі переконалися, що нема слідів ні аварії, ні вибуху.
— Я розумію… — промовив комендант. — Але що я маю робити? Ви знаєте, яка це серйозна справа?
— Знаю. Ви казали. Тільки ж машина — не голка. Це ж машина з людьми. І, нарешті, чому ви не пред'являєте претензій таємній польовій поліції, фельджандармерії? Це ж їх, військова, а не моя справа. Я займаюсь мирним населенням.
У трубці почулося зітхання. Після короткої паузи комендант промовив:
— Оте ваше «мирне» населення гірше за відвертого ворога там, на фронті, — і повісив трубку.
Начальник гестапо вилаявся.
— Чортзна-що! Невже не можна було літаком відправити кур'єра з такими документами? А тепер ламай голову!
У двері постукали.
— Зайдіть, — гукнув начальник гестапо.
Зайшов молоденький оберштурмфюрер Мрозек, з гладенько причесаним волоссям, підтягнутий, акуратний, у новенькому мундирі.
Відрекомендувавшись, він підійшов ближче:
— Дозвольте запитати?
— Що у вас?
— Я вже вам доповідав… Три доби тому опівночі в ефірі знову з'явилась невідома радіостанція… Ми звемо її «кріт».
— Ви впевнені, що це саме та, яку засікли раніше, чи нова?
— Смію запевнити вас, що та сама. Почерк радиста нам уже знайомий. Вона знову працювала всього три хвилини і зникла. Видно, перейшла на прийом.
— Ну?
— А ці три доби не з'являлась, хоч ми безперестанку чергували.
— Що дало пеленгування?
— Начальник групи твердо заявляє, що радист із рацією ховається в місті і десь недалеко від вокзалу.
— Все це мені відомо і набридло слухати. Ви вже півроку панькаєтесь із цим «кротом», — і начальник гестапо різким рухом переставив з місця на місце телефон. — Я хочу знати, коли «кріт» буде в наших руках. Ясно?
— Так точно!
— Про що ви хотіли запитати?
— Продовжувати чергування пеленгаторників чи зробити перерву?
Начальник гестапо сплеснув руками.
— Ви або дитина, або ідіот, — кинув він, стримуючи роздратування. — Щодня товкмачимо про цього «крота», а ви питаєте, робити перерву чи пі. Ніякої перерви! Під три чорти перерви! Підсильте групу і чергуйте вдень і вночі, аж поки не добудете з-під землі цього «крота». Годі базікати… Ідіть…
Наближалась обідня перерва. Нечисленні робітники депо станції Горєлов з нетерпінням чекали гудка.
Без п'яти дванадцять з'явився гітлерівський наглядач, есесівець Фалькенберг. Важкий і незграбний, він зайшов у депо, зупинився біля воріт і, заклавши руки глибоко в кишені, став спостерігати. Його невеличкі свинячі очі перескакували з одного предмета на інший, в той час як червоне квадратне обличчя було абсолютно спокійне: не ворушився жоден м'яз.