Хлопці з карного розшуку - Скорин Игорь Дмитриевич (книги хорошего качества .TXT) 📗

— Думаю, що з Агєєвим у банді хтось наш, селищний, от і не захотіли тут на очі потрапляти.

— Де у вас вечорами люди збираються?

— Любителі випити — в чайній, решта — в клубі. Сьогодні з Благовєщенська літаком кінокартину привезли.

— Піду пройдуся, — сказав Дорохов, надіваючи кожуха.

— Мені з тобою чи тут зачекати?

— Краще зачекай. Я не затримаюся.

Дорохов зайшов до порожнього клубу, про всяк випадок оглянув молодь, яка чекала, поки відчиниться каса, і попрямував до чайної. У глибині душі він сподівався, що як тільки увійде, одразу зіткнеться з ведмедем, що став дибки, побачить на стінах чучела глухарів і качок, чисті скатерки, добре, привітне обличчя офіціантки й розкішне меню. Але сподівання не справдилися. Чайна виявилася звичайнісінькою їдальнею, гамірною, та ще й прокуреною, з якимись кислими, їдкими запахами, що вдарили в ніс. У дальньому кутку за одним із столиків побачив Леоніда Чипізубова в компанії трьох бородатих чоловіків. На столі в них стояла почата пляшка спирту, нехитра закуска. Усі четверо жваво розмовляли. Козубець щось розповідав, жестикулюючи обома руками, причому ліва, вкладена в лубок і забинтована потемнілим від бруду бинтом, мигтіла над столом значно частіше.

Дорохов підійшов до буфету, і буфетниця, вона ж і касир, пояснила, що спирт лише на бони, а коли у військового є рейсові продовольчі й хлібні картки, то він може одержати обід із хлібом. Олександр випив склянку рідкого чаю і вийшов на вулицю. Попростував стежкою, що вела до якихось сараїв, і в їхньому затінку зупинився. Досить швидко з чайної вискочив Чипізубов, оглянувся, помітив Дорохова й кинувся до нього.

— Приїхав? Слава богу. Думав, Дмитровичу, що й не дочекаюся. Просто стомився на тебе чатувати.

— Завтра раненько приходь у готель. Попросиш третій номер. Зараз іди, а то ще нас разом побачать.

Мудриков розстелив на своєму столі газету, обухом фінки розколов на дрібні грудочки міцний, з синявим полиском рафінад, заварив просто в чайнику шматок чорного плиткового чаю, налив Дорохову і з запалом далі доводив:

— Ми ж не знаємо, скільки в Агєєва людей. Тут було четверо, а в сусідів вони грабували вп'ятьох. А може, в нього тепер з десяток зібралося. Отже, й оперативна група повинна бути не менша. Я ж думав, що ти з області ну хоча б трьох працівників привезеш.

— Де я їх тобі візьму? Що, ваш район один, чи що? Я говорив начальникові, він і слухати не схотів. Сказав, обійдешся місцевими силами.

— У мене місцеві сили — сам-десятий. Міліціонерів п'ять чоловік, два уповноважених карного розшуку, два дільничних. Ще секретарка, вона ж паспортистка. Я можу взяти тільки одного уповноваженого, обох дільничних і одного міліціонера. Відділення на замок не зачиниш. У мене ж у КПУ заарештовані сидять, їх охороняти треба.

— Гаразд, Мудриков, не панікуй. Четверо твоїх та нас двоє — вже шестеро. Ще б нам про всяк випадок два-три чоловіка — й цілком вистачить. Підемо завтра в партком копалень і попросимо трьох комуністів. Краще давай маршрут обговоримо.

— Маршрут тут відомий. До Овсянки дістанемося машиною. У транспортному відділі мені «самовар» обіцяли.

— Який ще «самовар»?

— Півторатонку, що на дровах їздить, бачив? У нас вони тут всі на газогенераторні установки переведені. Замість бензину в кузов цурочок накидаєш, їдеш і дорогою підкидаєш. Сидиш біля грубки, грієшся — саме задоволення. Шкода лише, чайник прилаштувати нікуди. Від Овсянки на конях доведеться. На кінному дворі одержимо три обозні шкапи, запряжемо їх у сани і вже Зеєю по кризі вниз до оцього села. Тут і влаштуємося. — Мудриков тицьнув у невеликий кружок на карті на лівому березі Зеї і від нього олівцем ковзнув ще нижче. — На цих копальнях і живуть старі Агєєви. Їхню адресу дав Пєскову той Микола. Копальні маленькі, раніше там людей багато було, але золото все вибрали, і зосталося тепер усього вісім — десять родин. Але май на увазі — крамниця золотоскупки працює. Приймають там золото від дрібних старательських бригад, що в окрузі по різних струмках миють. Крамниця постачає старателів продовольством, товарами, за бони, звичайно. Старий Агєєв — Миколин батько — років тридцять ходив з валками. Невеликих копалень багато. Ось коли річки спиняться, туди завозять продукти й товари. Інших доріг у нас поки що нема. В майбутньому, кажуть, у цих місцях залізниця пройде — Байкало-Амурська магістраль. Але коли це буде? Війна всі плани поламала.

— Слухай, Аркадію, а як у тебе зі зброєю?

—Є гвинтівки, ручний кулемет.

— Кулемет ні до чого. А гвинтівки доведеться брати. Добре було б взагалі без стрілянини обійтися. Знаєш, був у мене в Іркутську один знайомий, старий працівник розшуку Шульгін. Так він казав, що стрілянина в карному розшуку та погоні різні тільки при провалах операції, а нам з тобою цієї операції провалювати ніяк не можна. Так що спробуємо без галасу цих бандюг зібрати.

— Добре було б, — зітхнув Мудриков.

Дорохов почув стукіт і глянув у вікно. Надворі було ще темно. Швидко одягнувшись, відчинив двері. Заспана чергова по готелю пояснила:

— До вас там один інвалід проситься. Я йому кажу: «Прийди пізніше, спить іще людина», а він торочить, що пізніше не може, вранці їде в госпіталь чи на комісію, не розібрала. Пустити?

— Пустіть, коли проситься, — погодився Олександр, а сам лайнув у думці Льошку. Не міг дочекатися ранку, коли в готелі двері відчинять, щоб черговій на очі не потрапляти!

Чипізубов цього разу був одягнений цілком по формі. У шинелі, у валянках, у шапці з зірочкою, впадав у око чистий бинт на лівій руці. Роздягтись, він одразу ж підперезав гімнастерку ременем, і Дорохов зауважив, що підкомірець у нього підшитий свіжий. І сам він був спокійний і впевнений. Дорохов дістав із свого чемодана кілька пачок улюбленого Льощиного «Беломорканала» і поклав перед ним. Той із задоволенням закурив і почав розповідати.

— Добрався сюди, Дмитровичу, нормально. У Тигді, як звеліли, три дні прожив, але знайомих нікого не зустрів. Тут влаштувався в однієї бабусі. Син її в армії, а вона зосталася сама. Корову тримає, порося, город, з того й живе. Я їй по господарству допомагаю, то вона з мене й грошей не бере. По копальнях потинявся, але й тут знайомих не виявилося. Та в таку глушину й раніше рецидивісти не забиралися. Злодії, вони більше по залізниці, по містах, а по тайзі свої варнаки шастали. Вони нашого брата не любили, ну і ми їх, звичайно, не поважали. Ми з ними тільки за гратами зустрічалися. Такому варнакові тайговому вбити людину — як раз плюнути. В тайзі він як удома, зате в місті чужак, від рипіння воза в перше-ліпше підворіття кидається. Ось учора бачили зі мною у чайній трьох дядьків. Той, що праворуч од мене сидів, старий, ще царську каторгу відбував. Показував на ногах вище щиколоток сліди від кайданів. Я з ним тиждень тому познайомився. Він мені минулого разу розповідав, як раніше на горбачів полювали. Горбачами називали старателів, які поодинці ходили в тайгу добувати золото. Знаходили багаті джерела, тримали їх у таємниці й самі там промишляли. Щоб дістатися до такого місця по бездоріжжю, продукти й інструмент несли на собі — на горбі. Коли поверталися з золотом, їх підстерігали варнаки. Вийде такий бандюга з гвинтівкою з селища, знайде собі місцинку й чатує. З'явиться самотня людина — він її з рушниці. Потім оббере до нитки й убік од стежки відтягне. Старий розповідав, по тайзі повно скелетів під мохом заховано. Думаю, цей тут на копальнях багато чого знає. Треба б його гарненько перевірити.

— Перевіримо. Я скажу начальникові відділення.

Обласне управління міліції в Читі через високе військове командування випросило в навчальному полку червоноармійця Чипізубова для виконання серйозного таємного завдання. Леонід повинен буде вдати з себе дезертира, видати себе за блатного, знайти бандитів і увійти до них у довір'я, а потім допомогти ліквідувати всю банду.

— Ну, ти як? — запитав Дорохов Льошку. — Не передумав? Не боїшся?

— Нічого я не боюся!