Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
— Вам чого? — спитала вона, до підборіддя натягуючи ковдру.
— Хазяєчко, червоноармійці ми, від бандитів рятуємось. З дороги збилися…
Приховувати не було потреби. Темне подряпане обличчя Олексія, кров на розхристаному френчі, наган у руці та й сама його несподівана поява в такому вигляді вночі, тут, у центрі бандитського району, — красномовно говорили про те, хто він такий.
Жінка спустила ноги з ліжка і почала шукати на підлозі черевики. Олексій поквапливо говорив далі:
— Товариш у мене тяжко поранений. Вмирає. Допоможіть, хазяєчко, дорога…
Жінка знайшла черевики і, обсмикнувши довгу спідницю, підвелася.
— Чого вам? — перепитала вона, мовби не розчувши.
— Червоноармійці ми… Товариш умирає біля колодязя… Йому допомогти треба!..
Вона заговорила швидко, розглядаючи Олексія запалими очима:
— Ой, ні, не можемо, ми не можемо, добрий чоловіче! В селі ж зелені!
— Зелені?!
— П'ять чоловік у Сафонова, старости! Нещодавно їх багато приїжджало, а потім, бог дав, поїхали, тільки п'ять і лишилось… Вони ж усе одно дізнаються — не жити нам. Не візьмемо його, ох, не візьмемо, добрий чоловіче!..
— Та ні ж бо… — почав Олексій.
Вона не дала йому доказати.
— Що ми, любесенький, з ним робитимемо? Я ось хвора та сестричка мала!..
Дівчинка, отямившись від. переляку, почала, захлинаючись, розповідати, що мати їхня поїхала по борошно в сусіднє село до тітки Фросини та й досі нема її…
— Ти, дядечку, не бачив часом?
— Не бачив, — сказав Олексій.
Стоячи перед цими плачучими жінками, він на мить забув, чого прийшов.
А вони розповідали навперебій, що вранці приїхали бандити, оголосили «нібілізацію», двох чоловіків узяли, а третього, Івана Лотенка, — він йти не схотів, — повели силоміць. Потім поїхали, а п'ятеро лишилися в старости Сафонова, який і сам в нальоти ходить, а нині накрався, так удома сидить.
— Якщо він у нас червоноармійця знайде, лютій смерті віддасть, душогуб!.. — казала жінка. — А я і сама богом тільки й жива: мій чоловік другий рік у червоних воює…
— Та я його лишати не збираюсь! Мені човен потрібен до Херсона доїхати.
— Човен? — перепитала жінка, і по тому, як вона раптом зам'ялась, Олексій зрозумів, що човен у них є.
— Хазяєчко, виручи! — сказав він, вкладаючи в свою просьбу весь свій відчай, весь страх за Воронька. — Помре товариш! В тебе самої чоловік такий, як ми…
— Любесенький, як же без човна? — промовила жінка і, наче шукаючи підтримки, глянула на сестру. — Він же один у нас…
— Повернемо човен! Обов'язково повернемо! Ось тобі більшовицьке слово! Віриш?.. — і бачачи, що вона все ще вагається, витяг з кишені свій чекістський мандат. — Дивись сюди: чекісти ми з Херсона. Хоче розписку напишу?
— Та не треба мені! — замахала вона руками. — Для чого мені твоя розписка!..
— Ми тобі замість човна шаланду приведемо з парусом! І буде тобі вічна дяка від Радянської влади!..
— Та беріть уже, — нерішуче промовила жінка. — Коли помирає людина… Хіба я не розумію!.. — І повернулася до сестри. — Нюрко, поведи його, нехай… Весла в курені.
Дівчинка злізла на піч і за хвилину спустилася вниз, зв'язуючи за спиною кінці великої порваної хустки. Побачивши, що вона готова, старша схлипнула, притягнула до себе і, поправляючи хустку, зашепотіла:
— Низом ідіть, бережком, тихенько, щоб не почули у Сафонова.
Побоюючись, що жінка передумає, Олексій злегка підштовхнув дівчинку до дверей.
Жінка відсунула засув, і вони вийшли з хати. Дівчинка шмигнула в сарай і приволокла два весла. Олексій поклав їх на плече і прошепотів жінці, яка відчиняла хвіртку:
— Спасибі тобі, сестричко!
Вона, можливо вже шкодуючи, що виявила доброту, нагадала:
— Човен не погуби!
— Не бійся…
Воронько не дихав.
Олексій опустився на землю, підтягнув коліна і поклав на них важку голову.
Тільки тепер він відчув, як стомився. Боліли ноги, — до крові, мабуть, натер, — плечі і спина щеміли.
Він подумав, що зараз можна б лягти біля Воронька і заснути…
— Дядьку, — покликала його дівчинка. — Чого ж ти? Ходімо, дядечку…
Тоді Олексій став навколішки і почав обшукувати Воронька. З кишені гімнастьорки дістав пачку документів, годинник, в штанях намацав наган, витяг його і засунув за пояс поряд з своїм. Потім склав Вороньку ноги, руки витягнув уздовж тіла і, зовсім розбитий, сів поруч.
Позаду схлипнула дівчинка.
— Тихше…
Вона замовкла, здригаючись.
— Розумієш, умер Воронько. Поки я до вас ходив, умер… Розумієш, дівчинко, я його з минулої ночі, верст… — він махнув рукою.
Дівчинка тремтіла.
Олексій деякий час дивився на неї, не розуміючи, що з нею, і раптом відчув, як у нього горить обличчя. І дивно — наче змивалася втома: легше стало голові. В грудях мовби звільнялося щось. І зовсім несподівано для Олексія з його горла вилетів якийсь низький надірваний звук, і хлопець зрозумів, що плаче…
Він підвівся, взяв весла.
— Ну, ходімо човна приготуємо. Його потім…
Дівчинка, схлипуючи й шморгаючи носом, підхопилася на ноги і побігла вперед.
Село було велике. Як і багато придніпровських сіл на лівобережжі, воно стояло на невеликій височині, що рятувала його в часи повені. Ліворуч простяглися заливні луки, праворуч — один з рукавів Дніпра. Дівчинка повела Олексія повз якісь комори, і вони опинилися посеред села.
— Стривай, — сказав Олексій, — куди ти мене завела? На собак нарвемося.
— Собак нема. А ті, в кого є, забрали їх у хати. За тією хатою стежечка до річки…
Олексій почекав, прислухався.
Було тихо. Густа темрява робила село широким і незграбним. Над покрівлями погойдувалися купи дерев. Від цього здавалось, наче село якесь таємниче і боязко ворушиться.
Раптом щось дзенькнуло раз, другий, потім долетів неголосний бас, і Олексій побачив, як колодязний журавель, що темнів на фоні сірого неба, хитнувся і зник.
Дівчинка потягла Олексія вбік.
— То вони… У Сафонова… — від страху вона зовсім втратила голос.
— Стривай! — сказав Олексій, звільняючись. — Стривай!
Рипіло дерево, чути було голос жінки, їй щось коротко басом відповів чоловік. Знову дзенькнуло, і стало тихо,
— Ти ось що… — сказав Олексій. — Ти почекай мене тут. Чуєш?
Дівчинка сплеснула руками.
— Ти куди, дядечку?
— Я зараз… — він витер лоба, йому стало жарко. — Погляну. Почекай… Я швидко…
— Ой дядечку, не треба!
Олексій кинув весла і дістав револьвер. Перевіривши, чи всі патрони на місці, і відійшовши на кілька кроків, він раптом згадав про дівчинку, обернувся і сказав:
— Ти чекай тут. Не бійся, я повернусь…
Дівчинка, не відповідаючи, дивилась на нього з жахом, притиснувши кулачки до підборіддя.
Хата стояла посеред палісадника, зарослого кущами бузку. Коли Олексій підходив, грюкнули двері. Він ліг на землю і почекав. Вартових нібито не було, Олексій переліз через огорожу і двома стрибками опинився біля стіни.
У темряві вікно позначила жовта щілина між зачиненими віконницями. Олексій потягнув за одну віконницю: скрипнувши, вона піддалася. Смужка світла впала на кущі.
Олексій притиснувся до стіни.
З хати долинули голоси — кілька чоловічих і один високий — жіночий. Олексій піднявся навшпиньки і зазирнув у вікно.
У кімнаті було світло, горіли дві лампи. Одна, пузата, під зеленим козирком, висіла під стелею, друга стояла на краю припічка.
Олексій полічив бандитів: один біля дверей, троє за столом, один миє ноги — п'ять, усі. Ще хазяїн і жінка…
Він вдивлявся напружено, немов хотів запам'ятати цю картину на все життя. В хаті одна кімната. Праворуч двері, за ними — піч. Біля стіни ліжко. Стіл, очевидно, недавно висунутий на середину. В темному кутку — ікони, вогник лампадки.
Рудий бандит у солдатській папасі і гімнастьорці, з карабіном і набором гранат на поясі, стояв, прихилившись до печі. Коли він посміхався, в нього широко розсувалися товсті, порослі рудим волоссям щоки.
