Ставка більша за життя. Частина 2 - Збих Анджей (читать книги онлайн бесплатно регистрация txt) 📗
— Марто, Марто… — прошепотіла Інга.
Вона ще не могла повірити, що це справді Марта. Бачила її принаймні раз на тиждень — щонеділі вона бігала в замок Едельсберг. Там у флігелі, в маленькій охайній кімнаті, мешкала Марта.
Здавалося, що вона мешкала там від створення світу. Колись, у ті часи, яких Інга вже не пам’ятала, її чоловік був управителем у маєтку графа. Чоловік помер, і Марта лишилася на правах постійної нахлібниці. Коли граф з родиною покинув замок і звільнив усю челядь, вона одна не схотіла звідти виїхати. їй нікуди було йти. Інга вмовляла її переселитися в місто, до них, адже вона була далекою родичкою Рінгів, але Марта відмовилася. Вона звикла до замку.
— Це, певно, поляки, — прошепотіла Інга, — тебе поранили поляки. Я візьму тебе до себе, ми зробимо тобі перев’язку…
— Ні, — відповіла Марта. — До вас я не хочу.
Інга не розуміла, вона думала, що Марта марить. Але стара жінка немовби вже отямилась.
— Дитино, — шепотіла вона, — ніхто не повинен знати, що я тут. Чуєш? Ніхто, крім тебе. — І потім сталося найстрашніше. Марта розповіла через силу, повторюючи деякі речення, нескладно й невміло, але смисл був ясний. В неї стріляли не поляки. В неї стріляв полковник Рінг, Інжин дядько, той самий Рінг, якого Марта знала майже з дитинства…
Було це так. У полудень Марта почула гул моторів. Вона стояла в дверях флігеля, готова до найгіршого, бо думала, що це вже росіяни або поляки.
Але тут Марта побачила німців. Вони зіскакували з вантажного авто, а з легкової машини вийшов офіцер, якого вона відразу впізнала — це був Рінг. Марта хотіла підбігти до нього, але завагалася, сама не знаючи чому, і лишилася стояти на порозі, відступивши трохи в глибину темних сіней.
Есесівці тримали в руках автомати, а робітники в цивільному виносили ящики з вантажних машин. Марта побачила, що Рінг показує їм відомий тільки графові і, можливо, ще двом—трьом особам старанно замаскований у саду вхід до підземелля замку. Робітники підняли плиту, а потів, коли повернулися нагору, Марта почула короткі черги з автоматів… Чоловіки в лахмітті падали на землю, один з них ще корчився на стежці, і полковник добив його пострілом з пістолета. Тіла повантажили на машину.
Вона стримала окрик, а потім побачила есесівця, який підбіг до Рінга, показуючи йому рукою на двері в флігель. Марта не розчула слів, але була певна, що есесівець її помітив.
Тоді вона подумала, що найбезпечніше буде в парку. Вибігла з флігеля, почула окрик Рінга й побачила в його руці пістолет. Марта кинулась тікати — до парку, густого, як ліс, лишалося ще кілька кроків. Та вона не встигла: відчула удар, але зовсім ніякого болю, і впала на землю. Це її, напевне, і врятувало. Вона знепритомніла, і Рінг уже не перевіряв, чи жива вона. Він завжди був переконаний, що стріляє несхибно. Марта пам’ятала це ще відтоді, як він полював разом з графом. Коли вона прийшла до тями, довкола панувала вже тиша, але боялась вернутися в замок і прийшла сюди.
У глибині саду стояв порожній будиночок, в якому колись мешкав садівник. Інга перенесла туди Марту, пообіцявши, що нікому — ні Берті, ні Шенку, ні Анні-Марії — не заїкнеться про неї. Дівчина нишком принесла з дому ковдри, приготувала Марті попоїсти. Потім зробила їй перев’язку. Інга трохи на цьому зналася, бо в Лізі німецьких дівчат скінчила санітарні курси.
Уже смеркалося. По бруку знову з гуркотом проїжджали гармати, вантажні машини, а солдати на них співали. Інга стояла біля вікна й дивилася крізь щілину в шторах. Вона намагалася не думати.
— Відійди од вікна, — почула вона голос Шенка. — Вчора у Познерів знайшли зброю. Ходять по домівках.
— Хай прийдуть, — відповіла Інга. їхній страх, їхня тривога зараз викликали в неї тільки ненависть. Нехай же нарешті прийдуть — і хай це скінчиться.
Анна-Марія Елькен підійшла до неї ззаду. Інга відчула на плечі її руку. Вона різко відсахнулась.
— Облиш, вгамуйся. — Анна-Марія говорила тихо, але твердо. — Ти вже доросла дівчина.
Як же вона їх тепер ненавиділа! Шенка, Анну-Марію, Берту і дядька, який, втікаючи, стріляв у Марту. Інга відвернулася од вікна й побачила їхні обличчя, що біліли в сутінках.
— Невже всі німці, — сказала вона спокійно, — такі боягузи, як ви? Сподіваюсь, що не всі.
— Ти зчиняєш істерику, — обличчя Анни-Марії скривилося в усмішці. — Ми просто хочемо вижити. І більше нічого…
— Вижити! Виживете, якщо не подохнете зі страху. Ось ви теж весь час боїтеся, щоб вас не впізнали. Медсестра з Гамбурга!
— У мене з документами гаразд, — пояснила Анна-Марія.
— Гаразд, ще б пак! З усіма вами гаразд… — Інга хотіла ще щось додати, але цієї миті почувся стукіт у двері. Стукали не настирливо, а ввічливо чи навіть боязко, проте всі вони завмерли на місці, переконані, що тепер настане найгірше…
— Відчиніть, пане Шенк, — промовила нарешті Анна-Марія.
— Чому я? Краще, щоб жінка…
Інга з презирством глянула на них і вийшла в передпокій. Секунди тяглися безконечно довго, нарешті вони почули розмову по-німецькому, а потім на порозі, обіпершись на плече Інги, з’явився молодий мужчина, неголений, в подертому й брудному одязі. Вони полегшено зітхнули; хоч би хто там був цей чоловік, він не був небезпечний. Але водночас усі зрозуміли, що його присутність може загрожувати. Він через силу випростався і потім викинув вперед руку.
— Хайль Гітлер, — сказав він. Усі мовчали. Ще три дні тому кожен з них машинально відповів би тим самим жестом.
— Чого вам треба? — запитав Шенк, отямившись.
— Я побачив вивіску: Густав Рінг, — відповів чоловік. — Я не зміг уже йти далі. Сьогодні вівторок.
— Четвер, — сказала Інга, уважно дивлячись на нього. Його обличчя викликало довіру. Цей чоловік, подумала вона, не може бути боягузом.
— Я втратив лічбу дням, — провадив він далі. — Якщо сьогодні четвер, то я вже десять днів, і все тільки ночами, як злодій, у себе на батьківщині…
— Хто ви? — повторив Шенк уже настирливіше.
Чоловік глянув на нього, і Шенк мимоволі сахнувся
— Хто я? — промовив він. — Якби мене впіймали росіяни, то не ставили б такого запитання. Давно тут росіяни?
— Тут поляки. І вони шукають таких, як ви. Ви накличете біду на цю дитину. — Шенк кивнув на Інгу.
— За мене прошу не хвилюватись! — крикнула дівчина.
Чоловік наблизився до Шенка.
— А сам ти хто? Як тебе, власне, звуть? — сказав він тоном командира, який звик віддавати накази й діставати точні відповіді.
Шенк мимоволі випростався.
“Він знає, як з такими розмовляти”, — подумала Інга.
— Шенк. Вільгельм Шенк.
— Ти китаєць?
— Ні. Я німець.
— Тоді покажи, як виглядає німецьке привітання! Ну, покажи! — майже крикнув прибулий.
Шенк стукнув підборами і вигукнув:
— Хайль Гітлер! — Його наче підмінили. Гіпноз усе ще діяв. Берта теж була зворушена; вона подала незнайомцеві стільця і сказала, що принесе щось попоїсти.
У будинку Рінгів запанував раптом інший настрій. Гуркіт моторів і голоси, що дожинали знадвору, викликали вже менший страх і немовби притихли. Тільки Анна-Марія глузливо всміхалася. Вона поглядала на прибулого з цікавістю, з якою дивляться на тварин із екзотичних країн.
— Скажімо, — почала вона спокійно, — що ми прихистимо вас…
— Хто тебе уповноважив… — перебила Інга.
— Ти хочеш його вигнати?
— Ні.
— Тоді мовчи. — Анна-Марія знову звернулася до чоловіка: — Все-таки ми хотіли б знати, з ким маємо приємність…
Берта поставила на стіл тарілку з супом, і чоловік жадібно накинувся на їжу. Він не відповідав на запитання. І лише тоді, коли вишкріб тарілку після каші, звернувся до Анни-Марії:
— Спочатку, — сказав він тихо, — скажіть ви мені, хто ви така.
— Санітарка з Гамбурга! — викрикнула Інга.
Анна-Марія, повагавшись якусь мить, одважилася. Вона підвелася.
— Анна-Марія Елькен, штурмфюрер СС. Останнє місце служби — Гоерлітц.
Мужчина витер рот якимось клаптем, що колись був носовою хусточкою.
