Північна Одіссея - Лондон Джек (онлайн книга без .txt) 📗
Джоні відштовхнув від себе Віла, хвицнув його щосили по нозі, а потім ухопив за петельки й притиснув обличчям до землі. І не відпустив доти, поки добряче не вивозив його у грязюці. Потім підбігла мати — анемічний вихор стурбованості й материнського гніву.
— А чого він до мене приставав? — відповів Джоні на її докори. — Він що — не бачив, що я втомлений?
— Я вже такий, як ти, — злився Віл у материних обіймах, із лицем, по якому розмазалися кров, сльози та грязюка. — Я вже такий, як ти, а стану іще більшим. От тоді я з тобою і поквитаюся, ось побачиш.
— Тобі на роботу треба, тоді й побачимо, який ти великий, — огризнувся Джоні. — Це головна твоя біда. Тобі на роботу треба. А підеш ти на роботу чи ні — залежить від твоєї мами.
— Але ж він ще малий, — заперечила матір. — Він ще хлопчик.
— Коли я пішов працювати, то був молодшим. Джоні розкрив було рота, щоб розповісти їй про ту
несправедливість до себе, яку він відчував, але відразу ж різко закрив його — аж зубами клацнув. Похмуро крутнувшись на п'ятах, він з гордим виглядом покрокував до своєї спальні. Її двері були розчинені, щоб з кухні найшло тепло. Роздягаючись у напівтемряві, він почув, як його мати розмовляє із сусідкою, яка заскочила на хвилину потеревенити. Мати плакала, і її слова переривалися розпачливим шморганням.
— Не знаю, що найшло на мого Джоні, — почув він. — Раніше він таким не був. Завжди був спокійний, як янголятко. Але Джоні — справді гарний хлопець, — відразу ж заквапилася вона йому на захист. — Він — сумлінний робітник, йому рано довелося піти працювати. Але то — не моя провина. Я і так роблю все, що можу, правда.
З кухні знову почулося тривале шморгання, і Джоні пробурмотів собі під ніс, заплющуючи очі: «Ще б тобі не казати, що я — сумлінний робітник!»
А наступного ранку мати знову мордувала його, висмикуючи з обіймів сну. Потім був жалюгідний сніданок, похід крізь темряву і слабкий поблиск дня над міськими дахами, коли Джоні, повернувшись до нього спиною, проходив крізь заводські ворота. То був іще один день з багатьох, і всі вони були схожі один на одного.
Однак траплялися в житті Джоні і переміни — коли він переходив на нову роботу або хворів. У шестирічному віці йому довелося стати батьком та матір'ю для Віла й решти братів і сестер, які були іще меншими. Коли йому виповнилося сім років, він пішов працювати на завод — котушки намотувати. У вісім років Джоні влаштувався на інший завод. Його нова робота була напрочуд легкою й приємною. Все, що він мав робити, — це сидіти з паличкою в руках й направляти потік тканини, що линув повз нього. Цей потік брав початок у пащі якоїсь машини, прокочувався по гарячому барабану і йшов кудись далі. А він сидів завжди на одному місці, без денного світла, сам, як частина машини, а над головою в нього палахкотів газовий пальник.
Незважаючи на спеку і вологість, йому та робота дуже подобалася, бо був він іще молодий і сповнений ілюзій та мрій. А прекрасні мрії Джоні вифантазовував тоді, коли дивився, як повз нього пливе безкінечний потік матерії. Але ця робота не потребувала зусиль, ані фізичних, ані розумових, і тому він мріяв дедалі менше, а розум його ставав апатичним і сонливим. Одначе він заробляв на цій роботі два долари на тиждень, а ці два долари мали велике значення: або взагалі не їсти, або ж хронічно недоїдати.
Але коли йому було дев'ять, він втратив цю роботу. Причиною стала краснуха. Видужавши, Джоні пішов працювати на скляний завод. Платили там краще, а робота вимагала фаху. Робота була акордною. Зростав його фах — зростала й платня. З'явився стимул. І під впливом цього стимулу він став прекрасним робітником.
Робота була проста: прив'язувати скляні пробки до пляшечок. На поясі Джоні носив жмут мотузок. Пляшечки він затискував колінами, щоб можна було працювати обома руками. Нахилившись над колінами, він проводив у такому сидячому положенні по десять годин щоденно, і його вузенькі плечі згорбилися, а груди стали впалими. Це було шкідливо для легенів, зате Джоні примудрявся прив'язувати пробки до трьохсот пляшок на день.
Директор дуже ним пишався і спеціально показував його гостям. За десять годин Джоні встигав обробити триста пляшок. Це означало, що він досяг бездоганності машини. Всі зайві рухи були усунені. Кожен рух його тоненьких рук та м'язів на пальцях був швидким і точним. Він працював напружено і в результаті став нервозним. Уночі його м'язи мимовільно скорочувалися, а вдень він не міг як слід розслабитися і відпочити. Джоні увесь час був як заведений, і його м'язи продовжували судомно сіпатися. Окрім того, його обличчя стало землисто-сірим, а спричинений волокнистим пилом кашель ставав дедалі сильнішим. Скінчилося це тим, що в його ослаблених легенях поселилася пневмонія, і він втратив роботу на скляному заводі. І ось Джоні знову на джутовому заводі, Де він почав з того, що став намотувати котушки. Але там на нього чекало підвищення. Він був сумлінним робітником. Після котушок його мали перевести у крохмальний Цех, а потім — у ткацький. Це була межа професійного росту. Далі залишалося тільки підвищувати кваліфікацію та продуктивність праці.
Машинерія працювала тепер швидше, аніж тоді, коли він уперше прийшов туди на роботу, але його розум діяв повільніше. Він уже більше ні про що не мріяв, хоча раніше тільки це й робив. Одного разу Джоні навіть закохався. Це було тоді, коли він уперше потрапив на ту роботу, де йому довелося підправляти матерію на гарячому барабані. Його коханням була донька директора. Вона була набагато старшою, вже дорослою жінкою, і бачив він її усього лише разів п'ять чи шість. Але яке то мало значення! Уставившись очима на потік, що линув повз нього, Джоні уявляв собі блискуче майбуття, в якому він показував чудеса працьовитості; він винаходив усілякі фантастичні машини, ставав хазяїном заводу, і врешті-решт та жінка падала йому в обійми, а він цнотливо цілував її в лоб.
Але все це було в далекому минулому, ще до того, як він став надто старим і стомленим, щоб кохати. До того ж та жінка вийшла заміж і кудись поїхала, і розум його заснув. Однак то була прекрасна мить у житті, і Джоні часто згадував про неї так, як згадують жінки й чоловіки ті часи, коли вони вірили в казкових принців та фей. Сам Джоні ніколи не вірив ні у фей, ні в Санта-Клауса, зате підсвідомо вірив у радісне майбутнє, яке його уява бачила у вигляді блискучого потоку квітчастої матерії.
Він змужнів дуже рано. Його юність почалася в сім років, коли він одержав свою першу зарплату. У його душі виникло чітко окреслене відчуття незалежності, і його стосунки з матір'ю суттєво змінилися. Джоні, ставши годувальником і маючи роботу, був тепер з нею як рівня. А справжня чоловіча дорослість прийшла до нього у дванадцять років, коли йому півроку довелося працювати на нічній зміні. Не можна працювати на нічній зміні й залишатися дитиною.
Було в його житті кілька визначних подій. Одна з них сталася тоді, коли його мати купила каліфорнійських слив. Дві інші — коли мати готувала солодкий заварний крем. Ото були події так події! Він завжди згадував про них з теплотою. А ще, приблизно в той же час, мати розповіла йому про справжнє солодке блаженство, яке вона колись обов'язково приготує. Вона називала ту смакоту «плавучий острів», який був навіть «смачніший за крем». Роками мріяв Джоні про той день, коли він сяде за стіл, а на ньому — «плавучий острів»! Та з часом він перевів цю мрію до розряду недосяжних ідеалів.
Одного разу він знайшов на тротуарі срібний двадцятип'ятицентовик. Це теж було визначною подією, хоча й трагічною. Тієї ж миті, коли монета блиснула у нього перед очима, навіть іще до того, як він її підняв, Джоні збагнув, що має зробити. Дома, як завжди, їжі було обмаль, тому саме додому і слід було віднести знайдену монету, як він і робив завжди, коли кожного суботнього вечора приносив додому зарплатню. Було абсолютно очевидно, що в цьому випадку він теж мусив учинити морально; але ніколи раніше не доводилося Джоні витрачати гроші на себе, до того ж він зголоднів за солодощами. Йому страх як хотілося цукерок, які йому пощастило покуштувати лише кілька разів у житті, і ці дні назавжди закарбувалися в його пам'яті як велике свято.
