Хлопці з карного розшуку - Скорин Игорь Дмитриевич (книги хорошего качества .TXT) 📗
— Заїдьмо на найближчий солонець. Хочу дещо показати тобі та порадитися.
Гостєв довго розглядав березовий кілок, потім, поволі шкандибаючи, обійшов солонець, не міг приховати подиву:
— Пощастило тобі, Дмитровичу, бандитську схованку знайшов. Видно, позаминулої ночі хтось із них тут сидів. І, мабуть, великого звіра чекав. Ось тільки не збагну, хто б це міг бути. Чатовий той має бути мені знайомий, коли йому відомий солонець. Бувало раніш, випадково забігали на цей солонець оборські, але там наче й нема поміж промисловиків жодного варнака. Юшка Слєпньов тут капостив, та він, кажуть, воює.
— А що, Мишаню, коли я тут десь поблизу нічку початую? Раптом цей мисливець знову з'явиться?
— До діла кажеш, Дмитровичу. Тільки самому не можна. Та й одежина на тобі не та. Уночі вже мороз, літо давно скінчилося, не всидиш. Ось що: гайда обидва верхи на займанку, та швидше. Щоб до смерку повернутися. Одежиною запасемося. Дільничного прихопимо, він коняк наших забере назад. Навіщо їх мучити? Та й заіржати конячка від страху може. Думаю, мисливець той, щоб сліду свого звірові не показувати, мусить з дороги до помосту прийти. Ось ми біля самої стежечки й заляжемо.
— Може, тобі не треба, Мишаню?
— Ти за мене, Дмитровичу, не бійся. Я ж тільки наввипередки не можу, а руки в мене міцні. Тут, як я розумію, коли що, то руками орудувати доведеться. Годі балакати, лізь у сідло й гайда.
Неподалік од берези з помостом, за кущем біля малопомітної стежечки, Дорохов розстелив свого дощовика, кинув на нього тілогрійку, поклав перед собою маузер, ліхтар і вкрився козячою дохою. Сіро-коричневе хутро злилося з землею, і будь-кому, навіть бувалому тайговикові, в темряві могло здатися, що за кущем просто велика купина. Мишаня з уповноваженим карного розшуку Зінов'євим розташувалися за кілька кроків навпроти. Як не силкувався Олександр, але розгледіти, де вони причаїлися, так і не зміг. Ніч лягла темна, без вітру, зате й без заморозку. Десь поряд перед самим носом у Сашка продзвенів комар, потім ще один. Трохи осторонь за солонцем замекав козел. «Ме-е» — оглушливо прокотилося тайгою.
«Дивися, горланить як, — подумав Сашко. — Міська людина почує вночі й не повірить, що в полохливого козла такий бас, скаже: не інакше як ведмідь». Дорохов знав, що козел найчастіше репетує зі страху. Ось і щойно прийшов поласувати сіллю, а від солонцю людський дух. Підскочив на місці та й ревнув на всю горлянку про всяк випадок: раптом злякаються ті, що блукають тут, і кинуться тікати!
Гуран — як називають козла в Забайкаллі — мекнув ще, до нього десь далеченько обізвався другий, третій. Видно, теж поспішали до солі. Через деякий час від ями долинуло чвакання. Зовсім низько пролетів якийсь великий птах, його не було видно, зате виразно відчувався шурхіт махових пер. Під чиєюсь важкою ходою лунко тріснув сучок, і Дорохов, узявши в ліву руку ліхтар, правою стиснув пістолет, підтягнув під себе коліна, щоб миттю схопитися, чекав. Тріск повторився знову, але вже далі. Зашелестіли кущі, хтось великий відходив од солонцю.
Схопитися? Бігти слідом? Але ж Мишаня лежить спокійно, він знає, хто там пішов, але не звернув уваги. Отже, звір. Лось або ізюбр. Але чому він брів від дороги? А хто їм може заборонити ходити там, де захочеться?
На солонці й справді зібрався великий гурт. Чути було зітхання, вдоволене посапування, стрибки. Добре придумано з тим кілком. На чорній землі навіть у найбільшу темінь чудово видно білий кілок. Лежи тихенько на помості, спрямуй рушницю на кілок і чекай. Якщо прийшов козел, найбільший, і став навпроти, то своєю тушею він закриє половину або дві третини білого. Потрібен гуран — стріляй. Не потрібен — чекай іншого звіра. Прийде ізюбр, то за ним весь білий стовпчик сховається. Сховався — стріляй. Ось і все полювання.
Цікаво, котра ж зараз година? Мабуть, уже початок на першу. За всіма мисливськими правилами зараз уже ці бандити на солонець не прийдуть. У такий час лізти на поміст — тільки розполохати всіх. Напевно, вже слід збиратися та йти. Все одно стовбичити тут справа марна.
За солонцем почувся крик, схожий на клекіт або на дзявкання собаки, якому наділи дуже тісний намордник.
«Ізюбр, — здогадався Олександр. — І теж занепокоєний людським духом».
За годину чи півтори Мишаня підвівся. Чути було, як він вовтузився із своїм кожухом. Повільно, зовсім без шереху, підійшов до Дорохова, присів поруч на здорову ногу і пошепки заговорив:
— Чуєш, Дмитровичу, ниньки не прийшли. Давай-но заліземо потихеньку на сопку та поглянемо, чи нема де вогника. Без вогнища ночувати ж не будуть.
— Як же ти підеш?
— Нічого. Я тут знаю за півверстви чисту лисинку, ось нею, не кваплячись, і піднімемось. Звідтіля має бути далеко видно. Якщо вогнище палять десь, помітимо. Згортай свою одежину, а я розбуджу Івана. Зморило його. Коли сказав йому, що чекати більше нічого, він ураз і заснув.
Тільки Олександр відкрив дерев'яну кобуру, щоб укласти пістолет, як від незначного клацання одразу ожив солонець. Кинулися урозсип звірі, і за тріском чагарника та гілок можна було визначити, що серед легких кіз був і хтось більший.
До схід сонця просиділи вони, по черзі розглядаючи в бінокль довколишню місцевість, але ніде не помітили не тільки вогню, а й відблиску пригаслого вогнища. Вранці була та сама картина. Повернувшись на солонець, при денному світлі під керівництвом мисливця знищили сліди свого перебування, потім вийшли на дорогу й зустріли дільничного з кіньми. Той виявився здогадливий і привіз із займанки сніданок: варену в лушпинні картоплю, яка ще не встигла вихолонути, п'ять солоних огірків і чималий шмат сала.
Другу ніч коротали в засідці біля солонцю, але бандити так і не з'явилися. Тепер Дорохов лежав разом з мисливцем, слухав тайгову ніч, йому хотілося поговорити, але він себе стримував. Уночі в тайзі необережний звук може злякати не тільки звіра, але й мисливця. В голову лізли, просто не давали спокою думки про батька. Більше місяця не було від нього листів. Сашко уявив собі фронт у сполохах вогню, з трасами кулеметних та автоматних черг і вогкий окоп, батька в мокрих чоботях, змерзлого, схудлого, з жменею солдатів. І йому самому стало холодно й тоскно. З'явилося роздратування: навіть Козубець буде воювати, а він, Дорохов, ганяє тут людей, мотається по сопках і робить прорахунок за прорахунком, а бандити й досі на волі… Козубець! Перед самою поїздкою до Харауза приходила в карний розшук Тася й передала йому лист од червоноармійця Чипізубова. Льошка писав, що здійснилася його мрія і він гризе воєнну науку в навчальному полку і чекає не дочекається, коли відправлять на фронт, щоб усім довести, що він — Чипізубов — зможе битися з фашистами не гірше за інших…
Уже вдосвіта, незадовго до світання, мисливець запропонував:
— Поспімо трішки та знов на ту лисинку піднімемося. Либонь, раночком десь їх помітимо. А вдень ти гарненько в Хараузі пошукай. Може, поки ми їх тут підстерігали, вони десь на сіннику відсиджувалися?
— Була така думка в мене, Мишаню. Була. Удень поїду, пошукаю й поговорю по щирості з деким. Але ж і тут кидати все не можна. А що як з'являться?
— У будь-яку мить можуть з'явитися, — погодився мисливець. — А надто коли в Обор їм подаватися треба чи куди далі.
Але й ранок минув марно. Спускаючись із сопки, щоб зустріти дільничного з кіньми, Мишаня помітив вершника, що скакав з села. Він узяв бінокль.
— Шпарко жене коняку. Поспішає. Видно, щось сталося. Без гвинтівки. Здається, Степан. Чому ж він без зброї? Мабуть, за півгодини чи й скоріше тут буде. — Мисливець перевів бінокль в інший бік. — А он і сніданок нам їде. Ну, пошкандибали вниз.
«Звісно, без діла Простатіну скакати сюди нічого, — подумав Дорохов. — Невже в Хараузі знову лихо скоїлось?» Йому почали уявлятися картини одна страшніша за іншу: натрапили на бандитів, вони ще когось убили й знову втекли. Скільки ж загинуло? Один, два чи більше? Чому пропустили? Мабуть, треба було Степана залишити тут, а самому поїхати в село. Може, він зумів би уникнути жертв, уберегти людей. Чорт забирай, як він повільно їде…
