Долина Гнівного потоку - Фелькнер Бенно (бесплатная регистрация книга .txt) 📗
— Коли ми від’їжджаємо? — потираючи кістляві пальці, спитав Боєр свого нового компаньйона, як вони вернулися до його кабінету.
— Ну, ти задоволений? — замість відповіді спитав Ронні. Він перейшов на “ти”.
Боєр усміхнувся.
— І кого ж ти знайшов нам… ну, скажімо, в охоронці?
— Я маю там у ваших краях найкращого чоловіка на таке діло, Боєре. Він уже погодився. Я сьогодні ж таки пошлю йому звістку, і через вісім днів він приїде. Біл Лік. Чув про такого?
Боєр похитав головою.
— Там потрібні залізні зуби, Ронні! — зауважив він, думаючи про Гая Джілберта і Гола Слейтера.
— А він і має, Боєре, залізні зуби, — заспокоїв його Ронні. — Біл Лік та його банда хоч би з ким упораються.
Другого дня вони сіли на поїзд і поїхали. Серед інших речей Ронні віз у своїй валізці два десятки малесеньких пакуночків з білим порошком. Коли він мимохідь сказав про них Боєрові, тому аж дух сперло. Він побачив, що йому справді треба ще вчитися. Чим вище сидять люди, то зухваліше залагоджують свої справи.
РОЗДІЛ 13
Вернувся Боєр мало не через три тижні. Ронні при в’їзді в долину теж спинив коня, як усі, хто вперше ступав на цю землю. За ними, над пустельною піщаною прерією, небо ще ясніло рожевими барвами, а долина тонула вже в сутінках.
— Оце й є наша арена? — спитав Ронні й потягнув носом повітря. — Шкода, що нічого вже не видно, достоту, наче в’їжджаєш до величезної печери.
Скелі обабіч зливалися з темно-сірим, беззоряним небом і в ту хвилю справді скидалися на велетенське склепіння.
— Непогане порівняння, — відповів Боєр, — але це чудова печера, Ронні. Ну, їдьмо вже. Мені кортить швидше довідатися, що там з моєю будою і чи Берт Джілберт не спився до кінця.
Вони рушили далі. Перед своїм бараком Боєр зліз з сідла й гукнув негра Арчі, щоб той забрав коней до стайні. Через півгодини ціла долина знала вже, що Боєр повернувся.
— Ну, Ронні, ось ти й коло мого палацу, — мовив Боєр, кидаючи негрові повіддя. — Злізай і заходь. Ми тільки заглянемо на мить до зали, тоді повечеряємо й ляжемо спати. Прошу.
Ронні зліз з коня.
— Я таки хочу спати, — буркнув він і випростав затерплі ноги. — Роздивлятися я буду завтра, але сьогодні зроблю ще один візит. Так належить.
Вони зайшли до барака. Арчі відвів коней за ріг, до стайні і швиденько вернувся по другу пару, ту, що везла вантаж. Чоловік, найнятий у Вест-Філді на дорогу, пішов до Боєра по платню.
У залі Кудлань штовхнув під ребра Берта Джілберта, що грав з трьома шукачами в карти.
— Глянь, шеф вернувся.
Берт Джілберт підвівся й пішов Боєрові назустріч.
— Ну? — спитав той.
— Усе гаразд, — буркнув Берт, пильно приглядаючись до Бобрового супутника. — Але добре, що ви вернулися.
— Чому, Берте?
— Так…
Боєр пустив рулетку, замкнену, доки його не було, і вийшов з Ронні.
— Хто той лобур із копицею на голові? — спитав Ронні в сінях.
Боєр тихо засміявся.
— Кудлань, із тих, що все роблять і ніколи не питають нащо. В деяких справах незамінна людина.
Вони були вже біля дверей, коли знадвору швидко ввійшов Арчі. Його чорне обличчя було незворушне, як завжди. Боєрові й на думку не спало, що той міг чути його останні слова. Вій негра просто не брав до уваги.
— Занеси вантаж, — наказав він, — а тоді приготуй вечерю.
Арчі, як завжди, працював мовчки і вправно. Він швидко впорався з роботою і спокійно подався до своєї комірчини, захаращеної мітлами, відрами, інструментом і всяким господарським мотлохом. В комірчині сидів Том. Він ледве вміщався серед того начиння. Останніми тижнями Том заприятелював з Арчі.
— Він привів із собою ще одного, — тихо сказав Арчі.
Хвилинку вони про щось шепотілися, тоді Арчі погасив світло, відсунув фіранку, відхилив вікно й виглянув надвір. Том насилу проліз у те вікно. Виходити сіньми він уже не зважувався. Берта Джілберта можна легко обдурити, він не знав, що Том належав до корктаунців. Але Боєр був небезпечний. Він з самого початку заборонив Арчі будь з кпи знатися і взагалі відповідати на питання. Проте Арчі був з тих людей, що хоч мало говорять, та все бачать і чують. Під чорною шкірою в його грудях билося чесне серце, і коли Том спробував заприятелювати з ним, Арчі зразу прихилився до нього.
Том непомітно вийшов на вулицю. В ту пору вона була майже порожня, і він вирішив зайти до Бренкера. Шериф сидів коло столу й читав газету місячної давності.
— Що, Томе? — спитав він. — Ти прийшов від Мура?
— Ні, шерифе, від Арчі.
Бренкер згорнув газету.
— Вернувся Боер і привіз із собою ще одного, якогось Ронні.
— А що воно за чоловік? Міський чи з прерії?
— Я не бачив. Арчі каже, що міський.
— А як вони один до одного звертаються?
— Як давні приятелі.
Том не мав про що довго розповідати, сказав ще тільки, що Арчі почув про Кудланя. Коли він пішов, Бренкер почав ходити з кутка в куток у своїй канцелярії. Багато що було для нього ясне як день. Адже Берт Джілберт і Кудлань давно вже злигалися з поплічниками Біллі. Одначе він не вважав їх за дуже небезпечних. Зненацька хтось постукав у двері.
— Прошу! — гукнув Бренкер.
До канцелярії зайшов Ронні. Він був самовпевнений, майже пихатий. Бренкер інстинктивно відчув у ньому ворога.
— Я новий банкір, — сказав прибулець. — Ронні. А оскільки ми сусіди, то я надумав зразу ж познайомитися з вами.
Він непроханий сів на стілець і зухвало усміхнувся Бренкерові. Той дивився на нього начебто байдуже, але пильно. В Ронні не було зброї.
— То ви Боєрів службовець?
— Так, але з великими повноваженнями.
— Гм. Отже, ви віддавна знаєте Боєра?
— Ні. — В цьому випадку Ронні волів збрехати. — Мене порекомендували йому.
— Що ж, беріться до роботи, — мовив Бренкер. — Я певен, що ви з Боєром добре поладнаєте. Сподіваюся, що й зі мною теж.
Ронні встав і, всміхаючись, подав Бренкерові руку. З нього трохи спав лоск. Шериф спершу хотів не добачити його руки, але потім вирішив не виказувати свого почуття. Навіть провів його до дверей. Тоді сів і задумався. Надто важкий тягар звалився на нього. З пограбуваннями банків, крадіжкою худоби, бійками, вбивствами тощо він давав собі раду. Знав, як до них братися. А тут сплівся якийсь дивний клубок. Бренкер почувався непевно. Щось на нього насувалося. Хіба шахрай, що допіру був у нього, не показав йому цього відверто своєю поведінкою?
Другого дня Ронні об’їхав долину. Він заводив розмову з шукачами про їхню роботу, про ціну на золото, про життя по той бік прерії. Цілі місяці відмежовані від усього світу в долині, люди були раді послухати звістку з широкого світу. Декого Ронні запросив на чарку ввечері у Доротеї. Одне слово, на всіх справив гарне враження.
Коло одного старого шукача, що працював на займанці з сином, він затримався трохи довше. Вони добували золото в скелі, в яку впиралася їхня займанка: на превелику силу одлупували з неї уламки, кололи, товкли їх у примітивній ступці, а тоді виполіскували золото.
Ронні дивився, як цаль за цалем вони вгризалися в гору, і хитав головою.
— Це ж мука, а не заробіток, — сказав він. — Вам хоч праця окупається?
Старий поклав кайло і витер з лоба піт. Тоді стомлено глянув на чужинця.
— А що робити? — запитав він. — У піску золота не більше, а поки його виполощеш, то теж добре намучишся! Вода дорога, все дороге. В камені хоч сподіваєшся на щось натрапити.
Ронні кивнув головою і пригостив шукачів куривом. Старий повів далі.
— Нам дісталась погана займанка, та й не тільки нам. У нашому ділі треба мати щастя. Розбагатіє лише той, хто натрапить на жилу. На зиму ми поїдемо звідси, а чи вернемося весною, хтозна. Багато восени поїде звідси ні з чим.
— То чому ви не продасте займанку? — невинно спитав Ронні.
Старий добродушно засміявся, подумавши, що перед ним нетямущий новачок.
