Ставка більша за життя. Частина 3 - Збих Анджей (книги онлайн бесплатно серия .TXT) 📗
— Слушна думка. — Фаренвірст поплескав себе по неголеній щоці. — Ми лише накази виконували й не відповідаємо за наших начальників. Нехай вони спробують знайти групенфюрера Вольфа.
— Вже рік, — пирснув Олерс, — він в усіх списках серед тих, кого вони називають військовими злочинцями. Суд, а потім страта.
— Насамперед їм треба його впіймати, — втрутився Ворміц. — Це не проста річ. Чи ви не вважаєте, панове, що шофер, який привіз його вчора з аеродрому, — він скривив губи в посмішці, — повинен умерти, перш ніж вступлять сюди американці, як і канцелярист, що міг би щось про групенфюрера знати.
— Я візьму це на себе, — фон Люебоф підвівся зі скрині, на якій він сидів, і вийняв з кобури револьвер. Він пішов до вузької щілини у дверях, заставлених мішками з піском. — Ви поміркуйте, любі мої друзі, — сказав він ще, — але, як на мене, в нашій ситуації боронитися немає сенсу. Треба подбати про себе: будь-що рятуватися!
— Ви маєте рацію, — кивнув головою Фаренвірст. — Ми вивішуємо білий прапор і — я пропоную — жодних геройських жестів. Запропонуємо американцям співробітництво. Ми скажемо їм усе, що знаємо про групенфюрера Вольфа. Зрештою, нема ніяких підстав і надалі його вигороджувати.
Клосс подивився з вікна коридора на квадратне подвір’я колишніх казарм. Американський лейтенант стояв на приступцях свого джипа, ніби приймав парад вишикуваних по троє німецьких солдатів без ременів, зате з відрами й мітлами. Він подав їм знак рукою, і вони рушили до нього, високо підіймаючи ноги в парадному марші. Знялася хмарка куряви, коли загін зупинився перед машиною. Зараз відбудеться урочиста церемонія. Лейтенант на прізвище Луїс (він першого ж дня відрекомендувався їм через перекладача) витягне з машини пакунки з шоколадом і цигарками і наділятиме тих, хто не лінувався під час прибирання подвір’я, шарування сходів та інших господарських робіт, які американський комендант табору вишукував з дивовижною винахідливістю.
Клосс відвернувся од вікна. Картина приниження вчорашніх претендентів на світове панування не тішила його, як він сподівався. “Надто швидко, — подумав Клосс, — це стало буденним, звичним”. Чотири дні тому, виконуючи останній наказ генерала Вільмана, він оточив червоний будинок поруч з кафедральним собором, а сьогодні… Клосс подумки повернувся на чотири дні назад — яким це здавалося далеким! Ніколи не забуде він цієї хвилини. Найбільше запам’ятався Клоссові не той момент, коли генерал Вільман у товаристві своїх штабних офіцерів перед поставленим серед базарного майдану столом чекав на американських офіцерів, що мали прийняти від нього капітуляцію, ні та мить, коли він відстебнув ремінь з кобурою і подав його американському капітанові, який і не знав до пуття, що з ним робити, ні навіть те, що вслід за цим символічним жестом генерала на землю полетіли автомати, фаустпатрони, карабіни, пістолети… Найбільше вразила Клосса хвилина, коли з-за повороту показався перший американський танк і не встиг він ще виїхати на середину базарного майдану, як в усіх вікнах одночасно, ніби за чиєюсь командою, з’явилися білі прапори, зроблені з скатерок і простирадл, почеплених до ціпків, вудлищ, держаків для щіток.
“Варто було, — подумав тоді Клосс, — пережити цю війну хоч би для того, щоб це побачити”.
Позавчора до глухої ночі лунали радісні пісні. Американці святкували перемогу. По-іншому уявляв собі цей день Клосс. Він гадав, що буде серед своїх. Звичайно, Клосс легко міг би уникнути неволі і протягом перших годин після приходу американців перейти за Лабу. Його відокремлювало від неї вісімдесят кілометрів. Але хоч як хотілося до своїх, він вирішив залишитись. Бо дійшов висновку, що перебування в цих казармах, перетворених на табір для військовополонених, де всіх поперемішано — рядових і офіцерів, вермахт і СС, а також цивільних, бургомістра, крайсляйтера і ще декого, дає йому неповторну нагоду розшукати групенфюрера Вольфа. З кількох випадково почутих розмов між Олерсом і Фаренвірстом Клосс зрозумів, що Вольф у таборі. Але найдивовижніше полягало у тому, що жоден офіцер, якого Клосс, наче принагідно, розпитував, ніколи не бачив групенфюрера.
Клосс знову глянув у вікно. Він помітив, що піднявся шлагбаум біля в’їзної брами, а чорношкірий вартовий у білій касці недбало віддав честь машині. Він побачив також, що з будинку неподалік сторожки, у якому оселились американці, вибіг лейтенант Луїс і почав ручкатися з двома офіцерами, що ледве випхалися з тісної машини.
Клосс відвернувся од вікна й пішов у напрямі залу, де він спав уже протягом трьох днів. Він упав на свої нари, не відповідаючи навіть на щирі слова оберста танкових військ, того самого, що так нетактовно поставився до генерала Вільмана кілька днів тому. Старий і досі не забув йому цього, але оберегу Лойцке на все було наплювати.
— Клосс, чи не зіграєте ви зі мною партію? — сказав він.
— Може, згодом, — відповів Клосс,
— Нудьга? — запитав оберст. — Партія в шахи — найкращий засіб від нудьги.
Лойцке першого ж дня відшукав якусь дошку, на якій намалював шахівницю, поназбирував ґудзиків від мундирів — єдиний товар, якого в таборі було вдосталь, і набридав тепер усім своїми пропозиціями зіграти з ним. До того ж він ще й грав погано, припускаючись постійно одних і тих самих помилок.
— Ми не повинні піддаватись розпачу, — мовив оберст, імітуючи старечий, хрипкий голос Вільмана. — Ми повинні думати про майбутнє Німеччини.
— І знайте, Лойцке, що це так, — почув Клосс за спиною. На порозі залу стояв генерал, якому, відколи його призначено комендантом табору, повернено ремінь.
— Старий ідіот, — буркнув Лойцке і повернувся до Вільмана спиною.
Генерал удав, що не розчув.
— Гауптмане Клосс, — звернувся він, — я хотів би поговорити з вами, але… — Генерал виразно подивився на оберста.
— Якщо йдеться про вчорашню пропозицію пана генерала, то я рішуче відмовляюся, — сказав Клосс. Вільман, коли американський лейтенант запропонував йому перебрати на себе функції начальника обозу, відразу звернувся до Клосса з пропозицією бути його офіцером зв’язку в справах порозуміння з американцями. Бо йому здавалося вкрай невідповідним, щоб він, німецький генерал, принижувався до переговорів з якимось там лейтенантиком, навіть армії-переможниці. Клосс тоді відмовився, проте Вільман не мав на нього серця. Він лише два дні провів у товаристві гауптмана, але встиг перейнятися повагою до Клосса.
— Ні, Клосс, — сказав генерал, — я не маю наміру повертатися до тієї справи, але буду радий, якщо ви прогуляєтеся зі мною.
— Не треба, — Лойцке неквапно підвівся зі свого ліжка, почухав зарослі волоссям груди. Під незастібнутим мундиром у нього не було сорочки. — Можете тут патякати, я піду трохи провітрюсь. — Він дістав з-під подушки шахівницю й торбиночку з ґудзиками і зовсім несподівано клацнув підборами перед Вільманом. — Пане генерал, дозвольте йти! — вигукнув Лойцке, притуляючи руку до скроні.
Потім хрипко розсміявся й вибіг.
Старий важко сів на ліжко Лойцке і журливо похитав головою.
— Вірте мені, Клосс, що це був чудовий офіцер. Якщо такі, як він, дуріють… Я хотів би поговорити з вами про одну справу, що непокоїть мене.
— Я слухаю, — сказав Клосс.
— Ви пригадуєте: це було в день капітуляції, за кілька годин до неї. Я вам наказав оточити будинок гестапо. Ви годі згадали про якийсь табір для полонених, що працювали на заводі боєприпасів.
— Так, — підтвердив Клосс і опустився на ліжко.
— Ви помилились: у тому таборі, крім росіян, поляків та італійців, були також англійці… — Генерал замовк. Тиша тривала довго. Порушив її Клосс:
— Хіба це доповнення має суттєве значення?
— Має, — сказав генерал. — Те, що в цьому таборі були англосакси, ще більше ускладнює наше становище. — А на запитальний погляд Клосса він додав: — Хіба ви досі не знаєте, що цих полонених розстріляно усіх до одного? Екзекуцію виконано за три години до приходу американців! Їх присипано тоненьким шаром піску, таким тонким, що двадцять солдатів з нашого табору, яких уранці привезли туди машиною, змогли відкопати за п’ять годин п’ятсот трупів.
