Попіл снів - Загребельный Павел Архипович (читать книги онлайн бесплатно серию книг TXT) 📗
Алевтина Дмитрівна рішуче й швидко набрала номер московського телефону. Довгі гудки. Ніхто не відповідав. Вона вимкнула телефон, трохи почекала, знов набрала одинадцять цифр. Знов гудки. А тоді хрипкий сонний голос:
— Алє.
— Тут генерал Фіалка з Києва. Прошу генерала Сосина.
— Нема.
— Справа надзвичайної державної ваги. Ви розумієте? Треба негайно розшукати його!
— Я ж сказав: нема. І взагалі не буде.
Вона розгубилася перед цим хамським голосом.
— Як то нема? А де ж він?
— Генерал Сосин повісився.
— Що-о? Коли? Як? Де?
— Годину тому в своєму кабінеті.
— Цього не може бути! Як то — повісився!
— На шнурі телефону урядового зв'язку.
— На шнурі?..
— Абсолютно синій.
— Синій — шнур?
— Генерал!
І мовчання залягло в просторах між Києвом та Москвою, де йолки-палки і трин-трава, солов'ї-розбійники і нечесані тисячу літ мужицькі чуби, сірі брянські вовки й біржові спекулянти, свіжі, мов гідропонні метрові огірки, спогади про славу КПРС і залізна тоска поїздів, що везуть крізь прозорі єльцинські кордони студентів, свиняче сало, інтуристів і митрополитів, а для цієї нещасної жінки немає ніде ні притулку, ні сховища, ні вибавлення.
Вона б усе віддала, від усього відмовилася, всього зреклася, ось тут вискочила б з машини голою на мороз, без генеральства, без лауреатства, без золотозірковості, без професорства — тільки б жити, існувати, зберегтися, хай навіть не жінкою, не гомо сапієнс, не приматом, не істотою вищого гатунку, а комахою, личинкою лугового метелика або шовкопряда, сховатися в кокон, обплестися тисячокілометровою ниттю, зависнути на тонкій галузці, загубитися хоч би й навіки в гущавинах дерев у первісних неторканих світах.
Та вона добре знала, що Чуйкові немилосердні сни знайдуть її і на землі, й під землею, в зеленому листі й у шовковому коконі і розплутають усі ниті, розіпнуть їх на мертвих деревах рудого чорнобильського лісу і вб'ють кожну найтоншу ниточку так само, як сліпа радіація вбила ліс над Прип'яттю, землі з травами і квітами і води, на яких спочивало благословення Господнє.
Алевтина Дмитрівна вивела машину на шосе й погнала до Чорнобиля. Від смерті порятуватися біля смерті! Вона ляже біля саркофага, мов дитя в сповитку і… Душу свою вона занапастила навіки, то хай зостанеться їй хоч тіло, ця нікчемна плоть, марна марнота, спокуса спокус…
В зону ніхто не рвався. Троє патрульних, поставивши свій «газик» впоперек шосе, щоб перегородити дорогу, спокійно сиділи в теплій машині і попивали самогон. Шампанського не дістанеш, горілка дорога и погана, а домашній продукт перевірений і доведений до найвищих кондицій.
— Диви, — сказав один з патрульних, — щось їде!
— Не їде, а преться! — вніс уточнення другий.
Третій сидів мовчки, бо знав, що черга виходити на мороз цих двох, а йому — лишатися в машині. Їде, преться, телющиться — яке йому діло!
Двоє, крекчучи, зітхаючи, пересипаючи свою мову вставними словами і реченнями, виповзли з машини, розкарячилися на шосе, але вимушені були продемонструвати неймовірну жвавість, розскакуючись на боки, бо та божевільна машинка мало не почавучила мужніх охоронців мирного атома.
Так само жваво прискочили вони до «Жигуля». Один смикнув за дверцята, інший клешнясто надавлював товстою п'ятірнею на бокове скло, погрожуючи розтрощити його, але ні дверцята, ні скло не піддавалися, водій у темному салоні, виблискуючи золотом, мов новорічна ялинка, сидів спокійно, тоді несподівано машинка загриміла залізним радіоголосом, аж міліціонери злякано відскочили від неї.
— Приберіть «газика»!
— По-моєму, баба, — сказав один з міліціонерів. — Радіорубку обладнала!
— Негайно приберіть машину! — знов загриміло з «Жигуля».
— Ач, чого захотіла! — засміявся інший міліціонер, та так і закляк з роззявленим ротом.
«Жигуль», несамовито заревівши зовсім не жигулівським двигуном, вдарив їхнього «газика» в бік, попхав поперед себе по шосе, тоді зіштовхнув його в кювет, а сам спокійно покотив у зону.
Перехняблений «газик», ледь тримаючись на самому краю дорожнього насипу, загрожував от-от перевернутися, водій безпорадно матюкався, побоюючись зробити бодай один необачний рух, товариші підтюпачили до машини, кинулись підпирати її плечима.
— Заводь мотор, Володько! — гукнув один.
— Треба ж вибиратися з цього гівна, в яке вскочили! — додав інший.
Довелося трохи понапинати пупи, але зрештою вони знов сиділи в теплі й затишку, і самогон булькав у кухлики.
— Може, піднять тривогу? — сказав один.
— І що ти казатимеш? — хмикнув інший. — Що нас трьох оковпачила одна баба?
— Так уже й баба!
— А хто ж?
— По-моєму, воно в генеральській папасі.
— А голос же бабський?
— І погони вроді генеральські.
— А під шинелею бачив? Плаття і цицьки так і стріляють.
— Та й машина ж і не машина, а цілий тобі танк!
— Буде тобі завтра танк, як начальство прискочить!
— Воно ще й сьогодні буде, — похмуро озвався водій. — Безпека ж не пропустить цю заразу, засурбелить її на своїх постах, а тоді нас за хихола!
5.
Генерала Сосина вбив Чуйко.
Відтоді, як він згубив слід води і поїзди вже не летіли повз нього, мов залізний вітер, а тихо прокрадалися до вокзалу, капітан став обачнішим, вже не пробував гратися очима й пам'яттю, ішов тихо, задумливо, ще не знав, чому прямує до вокзалу, що там робитиме, як поведеться. Ішов, щоб іти, щоб бути якомога далі від того зачумленого місця, де його з людини хотіли перетворити на апарат убивств.
«Орлята учатся летать…»
Коли підходив до вокзалу, над його кострубатою спорудою, схожою на величезний курінь, над бетонними смужками перонів, над цоканням сталевих коліс і залізними поцілунками буферів з невидимих гучномовців кремлівські куранти видзвонювали останні,секунди року Білої Вівці.
А Чуйка стригли, мов сірого барана.
З Новим роком, з новим щастям, десь дзвеніли бокали, іскрилося вино, жіночі плечі, й жіночі груди, і ніжний шепіт. І лихом об землю, а тут мовби ніхто й не помічав настання Нового року. Два людські потоки — один вивергався з вокзалу, інший всмоктувався вокзалом — невпинно текли тут поза часом і простором, Чуйка теж підхопило в потоки, він опинився в центральному вестибюлі, під високим скляним склепінням, броунівський безладний рух ошалілих від поквапу людей, гострі повітряні протяги між дверима на перший перон і на вокзальну площу, а з високих дверей, що ведуть до залів очікування, б'є таким густим і тяжким духом людської нужди й безнадії, що Чуйкові мимоволі згадалося слово, яке він вичитав ще школярем у «Бориславських оповіданнях» Івана Франка: «сопух».
Запаморочливий, майже вбивчий сопух рвався із запечатаних тисячами немитих тіл посудин-залів, задуха від дихання тисяч ротів, смердючий дим дешевих сигарет, отруйні випари, міазми, циганський піт, солдатські шинелі, самогонка, лушпиння соняшникового насіння, брудні буфети з кошмарним продуктом розвиненого соціалізму, званим «тещин язик», безногі афганці, чорноокі красуні, міліціонери й спекулянти, — Чуйкові стало страшно від тої збиранини, він уже шкодував, що дав себе всмоктати вокзальній пащі, став проштовхуватися до виходу, до дверей, що вели на вокзальну площу.
Перед самим виходом його мовби штовхнуло щось у спину. Він став, озирнувся, ніяк не міг збагнути, чого тут бракує. Трохи осторонь стояло двоє чоловіків, здається, їм треба було до квиткових черг, але вони не хотіли змішуватися з безладною чергою, мабуть, ждали, поки там трохи розсмокчеться. Чоловіки були в дорогих дублянках, з пишними шарфами, в норкових шапках, у руках мали акуратні імпортні кейси.
— Можна вас спитати? — звернувся до них Чуйко.
— Будь ласка, — озвався той, що був вищий на зріст. Може, й становищем?
— Я давно тут не був і ніяк не збагну, що змінилося в залі.
