Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗
Читачу! Можливо, тобі доводилося лежати без сну вночі, коли тиша давить на свідомість, але я упевнений, що ти не маєш ніякого уявлення про те, якою страшною і майже відчутною може бути абсолютна тиша. На поверхні землі завжди є які-небудь звуки і рух, і хоча самі вони можуть бути невідчутними, але вони безумовно притупляють гостре лезо повної тиші. Але сюди не проникав жоден звук. Ми були поховані в надрах гірської вершини, увінчаної снігом. Там, у високості, за тисячі футів від нас, свіжий вітер здіймав вихори білого снігу, але шум його не долинав сюди. Довгий тунель і кам’яна стіна п’ять футів завтовшки відділяли нас навіть від жахливого Чертога Смерті, адже мертві безгомінні. Навіть гуркіт всієї земної і небесної артилерії не досяг би наших вух. Ми були живцем поховані, і наша гробниця була відрізана від усього світу.
Раптом я гостро відчув всю іронію нашого перебування тут. Нас оточували незліченні скарби, яких вистачило б, щоб сплатити національний борг або побудувати флотилію броненосців, а проте ми з радістю віддали б усі ці скарби за крихітну надію вирватися звідси. А невдовзі ми, очевидно, будемо раді віддати їх за крихітний шматочок їжі або кілька крапель води, а потім навіть за те, щоб нашим стражданням настав скоріше кінець. Справді, багатство, що на його накопичення люди часто марнують життя, втрачає всю свою ціну, коли настає остання година. Нестерпно тяглися години ночі.
— Гуде, — раптом почувся голос сера Генрі, що моторошно відлунив у напруженій тиші, — скільки у вас залишилося сірників?
— Вісім, Куртісе.
— Запаліть один. Подивимося, котра година.
Гуд запалив сірник, і після непроглядного мороку його полум’я засліпило нас.
За моїм годинником була п’ята ранку. Десь високо над нами, на снігових узгір’ях, рожевіла прекрасна вранішня зоря і свіжий вітер підняв завісу нічних туманів у гірських ущелинах.
— Нам треба б трохи під’їсти, щоб підтримати свої сили, — зауважив я.
— Ще чого! — озвався Гуд. — Чим швидше помремо, тим краще.
— Людина живе, поки не втрачає надію, — втрутився сер Генрі. Ми попоїли і випили по ковтку води. Минуло ще скількись
часу. Сер Генрі запропонував підійти упритул до дверей і кричати, оскільки у нас жевріла слабка надія, що хтось ззовні почує звуки голосів. Тому Гуд, у якого за час його багаторічної служби у флоті виробився надзвичайно гучний тембр голосу, навпомацки дістався дверей і зчинив там диявольський галас. Мені ніколи раніше не доводилося чути подібного ревіння, але усе це мало не більше наслідків, аніж дзижчання москітів.
Через якийсь час він аж захрип від волань і повернувся, відчуваючи таку сильну спрагу, що йому довелося напитися. Після цього ми поклали не повторювати експерименту, оскільки це неабияк зменшило наш мізерний запас води.
Ми знову вгніздилися біля наших ящиків, наповнених нікому не потрібними алмазами, і сиділи болісно-бездіяльні, і це було найбільш нестерпним. Зізнаюся, що я дав волю відчаю — поклавши голову на широке плече сера Генрі, я заплакав. Мені здалося, що і Гуд, котрий сидів по інший бік, насилу стримував сльози і при цьому хрипким голосом лаяв себе за свою слабкість.
Але яким добрим і мужнім виявив себе сер Генрі, ця чудова людина! Якби ми були двома переляканими дітьми, а він нашою нянькою, то і у такому разі він не міг би проявити більше чулості. Зовсім знехтувавши свої власні переживання, він робив усе можливе, щоб хоч трохи заспокоїти наші напружені нерви. Він розповідав нам історії про людей, які зазнавали подібних випробувань і якимось дивом уникали загибелі. Коли ж він зрозумів, що ці розповіді не можуть нас підбадьорити, він почав говорити проте, що наш стан — це лише передчуття неминучого кінця, який чекає всіх нас, що все це скоро скінчиться і що смерть від виснаження — один із наймилосердніших її видів (що є чистісінькою вигадкою).
Потім він із легким збентеженням запропонував нам покластися на волю провидіння. Щодо мене, то я охоче так і зробив.
Прекрасна вдача у сера Генрі — дуже врівноважена і мужня.
Отак за ніччю нескінченно тягся день, якщо взагалі можна вживати ці слова стосовно суцільного, непроглядного мороку. Коли я запалив сірника, щоб глянути, котра година, виявилося, що вже сьома.
Ми знов взялися до їжі й питва, і в цей час мені спало на думку дещо.
— Послухайте, друзі, — сказав я, — чому повітря тут весь час залишається свіжим? Тут тіснувато, але повітря таке ж, як і раніше.
— Боже! — вигукнув Гуд, схоплюючись на ноги. — Мені це не спадало на думку! Повітря не може проходити через кам’яні двері, тому що вони абсолютно герметичні. Якби тут не було притоку повітря, то ми б давно задихнулися. Давайте пошукаємо!
Ця слабка іскра надії викликала дивовижну зміну в нашій реакції. Через мить усі ми, рачкуючи, ретельно обмацували стіни у пошуках хоч найслабшої тяги. І тут несподівано мій запал на мить згаснув. Рука намацала щось холодне. Це було мертве обличчя бідної Фулати.
Не менше години продовжувалися наші пошуки, поки нарешті ми з сером Генрі не припинили їх у повному відчаї, набивши чимало синців від того, що в темряві безперервно натикалися то на слонячі бивні, то на ящики, то на стіни скарбниці. Але Гуд все ще продовжував пошуки, підбадьорюючи нас, мовляв, це все ж таки краще, ніж бездіяльність.
— Ану, ідіть-но сюди! — сказав він раптом якимсь дивним, здавленим голосом.
Годі й говорити, що ми, спотикаючись і штовхаючи один одного, кинулися до нього чимдуж.
— Квотермейне, покладіть вашу руку туди, де я тримаю свою. Ну, відчуваєте ви що-небудь?
— Мені здається, тут є тяга повітря.
— А зараз слухайте. — Він підвівся і тупнув ногою: звук був глухий, і полум’я надії знову спалахнуло в наших серцях.
Тремтячими руками я запалив сірника. Ми побачили, що скупчилися в дальньому кутку підземелля: очевидно, досі ми ще жодного разу не дісталися цього місця, під яким, поза всяким сумнівом, була порожнеча. Поки горів сірник, ми уважно оглянули підлогу. В суцільній кам’яній поверхні ми побачили якусь тріщину, і — о сили небесні! — там, на одному рівні з поверхнею підлоги, було вмонтоване кам’яне кільце. Ми не вимовили ні слова, бо серця наші так шалено калатали від хвилювання, що ми були неспроможні говорити.
У Гуда був ніж з гачком, за допомогою якого витягують камінчики, застряглі в кінському копиті. Він відкрив його і спробував підчепити ним кільце. Нарешті йому вдалося підсунути гачок в щілину, і він почав піднімати камінь якомога обережніше, боячись зламати гачок. Камінь почав рухатися. Оскільки плита була зроблена з каменя, то, хоча й пролежала багато сторіч, її все ж таки можна було зсунути з місця, чого не вдалося б зробити, якби вона була залізна. Незабаром ми поставили плиту вертикально. Тоді Гуд ухопився руками за кільце і почав смикати щосили, але камінь не піддавався.
— Дайте мені спробувати, — я аж палав нетерпінням.
Оскільки камінь був у самісінькому кутку кімнати, то двоє ніяк не могли одночасно узятися за кільце. Я вхопився за нього і напружив усі свої сили, але безуспішно.
Потім сер Генрі зробив таку ж марну спробу.
Гуд знову узяв гачок і прочистив ним усю тріщину, через яку проходило повітря.
— А зараз, Куртісе, — сказав він, — беріться до роботи. Вам доведеться потрудитися як слід, а сили у вас вистачить на двох. Заждіть, — Гуд зняв шийну хустку з міцного чорного шовку, що її він уперто мав із собою, і пропустив її крізь кільце. — Квотермейне, вхопіться руками за Куртіса і смикайте щосили, коли я подам команду. Тягніть!
Сер Генрі напружив усю свою колосальну потугу, те ж саме зробили і ми з Гудом в міру відпущених нам природою сил.
— Тягніть! Тягніть! Він подається! — крикнув, задихаючись, сер Генрі, і я буквально відчув, як тріщать м’язи його могутньої спини.
Раптом почувся звук плити, що падала, струмінь повітря увірвався в отвір, і виявилося, що всі ми лежимо горілиць на підлозі, придавлені величезною кам’яною плитою. Тільки колосальна фізична сила сера Генрі могла це зробити, і, можливо, ніколи ще це не давало такої великої користі людині.
