Хлопці з карного розшуку - Скорин Игорь Дмитриевич (книги хорошего качества .TXT) 📗
— Товариші! Все це я розповів вам для того, щоб ви мали уявлення про нашу роботу, а головне моє завдання полягає в тому, щоб передати тут вам прохання комсомольців і комуністів нашого відділу: давайте всі разом оголосимо похід проти шпани й хуліганів. У карному розшуку ми створюємо бригаду сприяння міліції і запрошуємо вас вступити до неї.
У залі почалося пожвавлення, і посипалися запитання, на які Сашко ледь встигав відповідати. З президії йому подали дві записки. В одній невідомий автор запитував: чи правда, що в карному розшуку працюють колишні злодії і бандити. Друга була написана великими акуратними літерами й підписана: «Катя Суботіна».
— Спочатку відповім тому, хто не зважився поставити своє прізвище. — І Сашко прочитав уголос записку. — Так ось, товариші, такі чутки звичайно поширюють самі злочинці, щоб підірвати авторитет працівників радянської міліції. До карного розшуку, та й взагалі до міліції, приймають чесних, перевірених людей, в основному комуністів і комсомольців. Тепер друга записка. Катя Суботіна запитує, чи приймуть дівчат до бригадмілу. Будемо тільки раді. Приходьте, Катю, обов'язково приходьте.
«МАДЕМУАЗЕЛЬ ЛЕ ДАНТЮ» ЇДЕ НА ЗАХІД
Коли Сашко вийшов із заводського клубу, до нього підійшла висока білява дівчина і, всміхаючись, подала руку:
— Це я Катя Суботіна.
— Олександр Дорохов, — відрапортував Сашко.
Дівчина засміялася:
— Про те, що ви Олександр Дорохов, дізналася не тільки я, а й усі двісті слухачів, які були присутні на вашій прецікавій бесіді.
Сашко відзначив, що в дівчини строгі темні брови й сірі очі, що одягнена вона не за тутешньою модою. Коротке пальто, замість чобіток акуратні туфлі, а сірого берета недбало натягнуто на одне вухо.
— Я радий стати в пригоді вам, Катю Суботіна, — з підкресленою ввічливістю промовив Сашко.
— Зараз пізно й темнувато. А ви казали, що у нас є ще всякі негарні елементи. А тому чи не проведете ви мене?
Сашко думав зайти ще у відділ, знав, що його чекає Сидоркін, але подітися було нікуди.
— З приємністю. — І він рішуче підхопив дівчину під руку.
— А це не обов'язково. — І Катя незалежно пішла поруч. — Взагалі ви мене зацікавили. Невже ви самі затримували того інтернаціонального бандита?
— Брав участь, — буркнув Сашко.
— Ну й це непогано, — поблажливо кинула дівчина.
— А ви самі чим займаєтеся? — погано приховуючи образу, спитав Сашко.
— Я лікар, працюю в медпункті на заводі. Приїхала минулого року з Свердловська за призначенням, після закінчення інституту… Свою професію люблю. Люблю людям робити добро. Стійте, отут я й живу. — Катя спинилася біля невеликої дерев'яної хати. — А ви нічого, Олександре Дорохов.
Сашко збентежився, хотів відповісти, що вона також, мовляв, нічого, але не зовсім доречно запросив заходити в карний розшук. Катя щиро розсміялася:
— Неодмінно. А ви заглядайте до мене в медпункт. А ще краще приходьте сюди. У мене намічається маленьке торжество. Ну, до цього дня, гадаю, ми ще з вами неодмінно побачимося.
Дорогою Сашко придумував слова, цілі фрази, які міг би, просто повинен був сказати цій дівчині, та ба, вони спали на думку занадто пізно… А потім Сашко якось і забув про Катю Суботіну. Тепер він щовечора з двома своїми співробітниками поспішав до снайперської школи. Стріляти вчилися в основному заводські комсомольці. В червоному кутку міліції вечорами почали збиратися хлопці з синіми пов'язками на рукаві, з написом: «Бригадміл». Вони розходилися по вулицях, вирушали на чергування до клубу та до Палацу культури, і в місті майже припинилося хуліганство.
Одного разу на інструктажі бригадмільців Дорохов побачив Катю Суботіну. Дівчина незворушно вислухала, куди і з ким їй іти на чергування, і попросила Сашка допомогти прикріпити до рукава синю пов'язку.
— Ну ось я й прийшла. А ви до мене не заглянули.
Сашко почервонів. І щоб перевести розмову, запропонував:
— Ходімо, Катю, я покажу вам карний розшук.
Дівчина явно була розчарована крайньою скромністю обстановки. А ось фотографія Байкала, що лежала в Сашка на столі під склом, її щиро зацікавила. Пес сидів біля низької пухнастої ялинки, злегка схиливши набік голову й висолопивши язика.
— Який красень! Це про нього писали в газеті, що знайшов дитину, яка заблукала в тайзі?
Сашко ствердно кивнув. Він не став розповідати, яких зусиль коштувало їм з Простатіним примусити працювати провідника й собаку.
— Акимов, зайди на хвилинку, — покликав Дорохов. — У нас були збільшені знімки Байкала. Подаруймо Каті Суботіній на пам'ять про карний розшук. У неї добрий смак. Вона одразу помітила розум і чарівність… — Сашко зробив паузу, — Байкала, звичайно.
— Зараз організуємо.
Акимов повернувся з фотографією завбільшки як аркуш із зошита, наклеєною на цупкий картон. Катя зажадала дарчого напису, і Дорохов чітко вивів: «Каті Суботіній від відданих Байкалові співробітників карного розшуку». Сашко подивився на профіль дівчини та строгу пряму лінію лоба й носа і несподівано запропонував:
— Хочете, ми і вас зафіксуємо за всіма правилами сигналітичної зйомки?
Дівчина запитально зігнула брови. Дорохов пояснив, що в криміналістиці заведено називати сигналітичними знімками ті, що робляться в певному масштабі й ракурсі. Попорпавшись у себе в столі, витяг картку. На одному знімку зарослий і скуйовджений тип був зафіксований у фас — обличчям до апарата і боком — у профіль.
— Ну що ж, — згодилася Катя, — навряд чи мій профіль гірший, ніж у цього бродяги.
Відступати було пізно, і її посадили на спеціальний стілець, прикріплений до підлоги перед допотопним фотоапаратом. Акимов зробив знімки, попросив був зачекати, поки проявить, але Катя рішуче відмовилася, пославшись на обов'язок, який закликає її охороняти громадський порядок.
— Обов'язок є обов'язок, — згодився Сашко.
Увечері він сам заходився чаклувати у фотолабораторії. Поки висихали негативи, дістав зі столу книжку, погортав сторінки, відшукав фотопортрет молодої жінки і довго в нього вдивлявся. Потім спеціальним олівцем пом'якшив на негативі тверду лінію брів, прибрав з обличчя тіні, потім відретушував овал, згладив гостре Катине підборіддя, ледь-ледь підняв куточки твердого рота. Підібравши підходящий папір, почав друкувати картки. Одержаними знімками Сашко лишився задоволений.
В середині шестиденки Катя подзвонила Дорохову й оголосила, що в суботу ввечері чекає його до себе в гості на дружню вечірку. Сашко збирався туди ретельніше, ніж на бюро міськкому. В крамниці довго вибирав цукерки. Коли підходив до Катиного дому, ще здалеку почув мажорні звуки патефона.
У маленькому передпокої його зустріло галасливе товариство. Сашко не відразу розгледів обличчя, зате репліки були досить прозорі: «Братці, тихше! Міліція! А ось і наш Пінкертон! Ура охоронцям порядку!»
Катя у світлій розкльошеній сукні, з довгим намистом «під перла» мала щонайсвятковіший вигляд.
— Хлопці! Хочу відрекомендувати мого нового знайомого і, сподіваюся, кавалера, — урочисто оголосила вона й підхопила Сашка під руку.
У великій кімнаті в кутку стояв стіл, застелений білосніжним простирадлом, до нього були підставлені двоє ліжок під байковими ковдрами, кілька різнокаліберних стільців, на тумбочці примостився патефон.
На столі, крім вінегрету, ковбаси та миски паруючої картоплі, стояв досить солідний графин з розведеним спиртом. Принесені Сашком дві пляшки шампанського та коробка цукерок виглядали як міські гості на сільському святі.
— Дивіться, дівчатка, а наш Пінкертон ще й джентльмен! — радісно вигукнула Катя.
Сашко ніяк не міг збагнути, навіщо його запросили і яке тут свято, почував себе незручно, але тримався незворушно.
Із сусідньої кімнати вийшов височенний, дебелий хлопець у сірій сорочці з яскравим галстуком, він досить довго й приязно розглядав Сашка через окуляри, ледь відставляючи їх від очей. «Майже як лорнет», — усміхнувся сам до себе Сашко. Нарешті хлопець подав йому велику руку з коротко позрізуваними нігтями.
