Долина Гнівного потоку - Фелькнер Бенно (бесплатная регистрация книга .txt) 📗
Тут потрібні машини. Води в долині є досить. Машини, щоб перемивати пісок цілими кубометрами, весь пісок! Машини, щоб лупати й дробити камінь, перетовкувати й перемелювати його, а тоді вимивати з нього жовтий метал. На цілі мільйони! Він повинен прибрати до рук усі займанки й добувати золото працею найманих робітників. Для цього йому потрібна допомога, підтримка влади — і капітал. Потрібен спільник, не гірший за нього самого. Хай би сидів десь угорі, тут, у долині, вистачить його, Боєра. Він уже знав такого. То не новачок, на нього в усьому можна було б покластися.
Ну, а що робити з Гаєм Джілбертом? На цю думку Боброві аж дух сперло з люті. З ним треба покінчити зразу ж, негайно. Гай Джілберт йому як кістка в горлі.
Боєр підвівся й пішов до свого салону. Він був знову рішучий, веселий, у доброму гуморі.
Пізно ввечері він звелів Бертові привести Біллі, ватажка банди. Берт Джілберт, почувши такий наказ, примружив ліве око, кивнув і мовчки вийшов. Нарешті шеф розворушився, зрозумів, що Біллі може дещо зробити. Та коли б Берт знав, чого його послано до Біллі, то нізащо б не пішов.
Біллі-Корабель, широкий, як шафа, пропхався в двері й оглянувся по кімнаті.
— Гарну маєте каюту, — схвально сказав він і гепнув на канапу так, що вона аж затріщала.
Боєр привітно усміхнувся й присунув столика з пляшкою та з чарками. Він уже знав, що з цим бандитом не треба грати в піжмурки.
— Ми досі завжди сходили один одному з дороги, Біллі.
— Це не через мене, адже я першого ж таки дня навідався до вас. Та ви застебнулися на всі ґудзики, по саму шию, а я нікому не нав’язуюсь. Ми з вами люди однакової міри, тільки що ви хитріший.
Так, на думку Біллі, вони з’ясували свої стосунки.
— Тоді ще мій план не був готовий, Біллі. Але ж ми були зв’язані через Берта Джілберта.
— Ні, граймо відверто, Боєре, — сказав навпростець Біллі. — Я досі не брав участі у ваших махінаціях.
— Я ще не робив ніяких махінацій, Біллі.
— Ви таки спритний, Боєре, проте мені подобаєтесь. — Біллі зміряв його з голови до ніг довгим поглядом. — А як ви назвете ті три справуночки, що їх Берт з Кудланем залагодили останнім часом, коли випадала темна ніч? З Маррі вони мене випередили тільки на дві години. А я б з ним краще впорався. То був добрий кусень, саме для мене. Як бачите, я маю добрі вуха, та й очі не гірші, такий у мене фах. А тепер викладайте, що вам треба.
Боєрові трохи зашкребло на душі, він недооцінив Біллі. Але він побачив також, що з цим чоловіком можна мати справу. Він вартий більше за Берта Джілберта, за Кудланя, за всіх. Та Боєр спробував якось відмежуватися від своїх поплічників і сказав:
— Це так, але ті справуночки Берт Джілберт залагоджував на власний розсуд.
— А проте замислили їх ви, Боєре! Берт як уп’ється, то любить похвалитися й вибалакати зайве.
— Ну, добре, Біллі, працюватимемо разом. А якщо Берт з п’яної голови патякає зайве, треба йому заткнути пельку. Про це вже ви самі подбайте. Я й так маю доволі клопоту з Гаєм, його братом. Він зрадив мене.
Біллі свиснув крізь зуби.
— Он воно звідки вітер віє. Певна річ, тут вам Берт не допоможе.
— Я на тому тижні їду, Біллі. Приблизно днів на десять. Коли вернуся, докладно вам розповім про все. А тепер ви повинні негайно владнати справу з тим Гаєм, а то нам обом буде скрутно.
Боєр оповів Біллі все про Гая. Та багато не треба було й казати. Біллі був радий, що нарешті пристав до спілки.
— Здайтесь на мене, я все зроблю як слід, — сказав він і підвівся. — Ми з вами ладнатимемо. Та й працювати легше, коли є тихий партнер, що й підозри не викликає і має вплив. Ми будемо тільки здалеку вітатися, зрозуміло? Ну, а тепер… — Біллі посукав пальцями.
Боєр заплатив, і заплатив щедро. Кров дорого коштує.
Після того як зачинився салон, у Боєровій кімнаті ще довго світилося. Він писав листа, де змальовував становище в долині й повідомляв про свій приїзд. Потім запечатав листа своєю печаткою. Завтра якраз від’їжджає карета з поштою, все складається якнайкраще. Задоволений сьогоднішнім днем, що почався так неприємно і так добре скінчився, Боєр ліг спати.
Натомість Біллі цілу ніч просидів за своїм столом у Доротеї — грав у покера, щедро сипав грішми й попивав горілку. Док часто проходив повз його стіл, інколи навіть пив з ним чарку. Він не сумнівався, що буде вчинено якийсь злочин. А може, вже вчинено?
РОЗДІЛ 11
Третій день Гай Джілберт і Маррі працювали на займанці. В долині було гаряче, як у печі. Навіть надвечір спека не спала. Хоч сонце зайшло, але кам’яні гори за день надто багато ввібрали в себе тепла і тепер віддавали його назад. У повітрі й досі тремтіло марево, дихати було важко. Навкруг помалу затихало життя.
Маррі випростався, потягнувся й глянув угору. Далеко над Цукровою головою згасав останній відблиск дня.
— Годі на сьогодні, Гаю, — сказав Маррі. — Мене так висушило, як цей пісок під ногами.
Він став навколішки, дістав з ямки кухля, схованого від сонця, й приклав до вуст — хотів напитися, але тільки сполоскав рота й виплюнув каву. Вона була тепла й несмачна.
Гай Джілберт, голий до пояса, позносив докупи лопати й сита. В горлі йому так пересохло зі спеки, що не хотілося навіть відповідати. Маррі вихлюпнув каву з кухля на пісок, узяв бляшанку з добутим за день золотом, і вони повільно, стомлено почвалали до намету.
Обоє попадали на свої ліжка, щоб спершу трохи перепочити. У Гая боліло все тіло: він не звик до такої роботи. Але нічого, ще кілька днів, і звикне. Та й не велика біда, що трохи ниють м’язи, — зате голова ясна й спокійна.
— Знаєш що? — сказав Маррі. — Не будемо сьогодні морочитися з вечерею. Підемо на вулицю й там поїмо. Так буде краще. Але спершу з півгодини полежмо. Добре?
— Добре, — погодився Гай.
Він незчувся, коли й заснув. А як прокинувся, в наметі вже було темно, хоч в око стрель. Поряд глибоко дихав Маррі. Гай підвівся, засвітив світло й виглянув з намету. На небі з’явилися перші зірки. Він і Маррі проспали, мабуть, години зо дві. Гай був голодний, як вовк.
— Агов, Маррі! — гукнув він. — Ти не хочеш їсти? Маррі прокинувся й зразу схопився на ноги.
— Щось мені снилося, але що? — сказав він і, скривившись, потер лоба. Тоді раптом згадав: — Ага, ми наче їхали вдвох каретою, такою гарною! Вся оббита червоним оксамитом, а на передку сидить сова з людськими ногами. Не пам’ятаю тільки добре, чи в неї був…
— Та годі тобі, — перебив Гай. — Скажи краще, де ти поставив бутель з водою. Я хочу їсти.
— А я ще дужче хочу пити. Ходімо до Доротеї, їй саме привезли провізію, п’ять підвід, навіть пиво є. Ти хіба не бачив? Після обіду. А бутель, мабуть, десь надворі.
Вони вийшли з намету й умилися. Сьогодні вони не шкодували води, хоч бутель її коштував цілий долар. Водовози мали добрий заробіток. Та вони на своїй займанці мали ще кращий.
Маррі довелося зачекати на Гая: той сидів коло скрині й чистив та змащував свою зброю. Маррі трохи здивувався, але ні про що не розпитував. Гай навіть копав з револьвером — завжди клав його десь напохваті. Техасці тим і славилися, що більше дбали про свою зброю, аніж про гаманець.
Нарешті Гай скінчив і підвівся. Він ще раз оглянув з усіх боків важкого револьвера, хукнув на нього, наче хотів здмухнути останню порошинку, підкинув угору і спритно впіймав просто за рукоять. Аж тоді засунув його в кобуру й всміхнувся. Гай Джілберт виріс із зброєю і любив її.
Вони йшли темною вулицею. Сьогоднішній видобуток вони поділили й узяли з собою — може, треба буде на видатки. Решту золота Маррі носив у чересі на тілі, як і більшість копачів. Кожні три або чотири дні, залежно од видобутку, Маррі тепер віддавав золото на схов Джонсонові. Так було найпевніше. Щоправда, той лупив з нього три шкури, бо й сам наражався на небезпеку, коли перевозив золото, — зате Маррі був спокійний.
Гай і Маррі добре повечеряли в якійсь їдальні, проте пива там не було, і відвідувачі, швиденько доївши, йшли собі геть. І так без кінця — одні заходили, інші виходили. В кутку, біля великої плити, стояли засмальцьований господар-італієць та його огрядна дружина. Здавалося, ця халабуда ввібрала в себе все тепло за цілий день. Коло плити старий китаєць мив у великому шаплику бляшаний посуд, що його молодий негр збирав зі столиків. Худе, голе до пояса тіло і шоколадного кольору обличчя негрове було пітне й лисніло, наче вишкварка. Воду в шаплику міняли тільки вранці. Дехто цілком серйозно запевняв, що вранці італієць переварює її і продає замість юшки. Китаєць, сповнений гідності, споліскував миску в густій бовтанці в шаплику, а тоді витирав ганчіркою, що правила йому й за фартух. Мокра ганчірка була чорна, як сажа, і така масна, що аж блищала.
