Голубий пакет - Брянцев Георгий Михайлович (е книги .TXT) 📗
Гітлерівець слухняно відкинув автомат, перевернувся на спину і підвів руки. Капітан підбіг до нього, зв'язав руки і дозволив сісти.
Волков тричі вистрілив по втікачах. Змахнувши руками, один гітлерівець звалився, але другий біг далі, і було ясно, що йому вдасться сховатись.
Залишивши сержанта біля полоненого, Дмитрієвський вирішив переслідувати втікача. Його треба було спіймати за всяку ціну.
Капітан змусив Моржа взяти слід. Розпалений смертельним поєдинком, пес не міг спочатку збагнути, що від нього вимагають, кидався туди й сюди і, лише заспокоєний провідником, вхопився за слід і стрімко повів за собою.
Та в цей час попереду сухо клацнув постріл. Не зметикувавши відразу, в чому справа, Дмитрієвський відпустив собаку.
— Вперед, Морж! Вперед! — скомандував він.
Морж миттю зник, а капітан подався за ним. Він біг з автоматом напоготові і раптом побачив Моржа, який вертався назад. Собака підскочив до нього, весело виляючи хвостом і повискуючи. «Збився!» з тривогою подумав Дмитрієвський.
Та виявилося зовсім інше: з кущів вийшли лейтенант Назаров і радистка Прохорова. Це вона стріляла по втікачеві і вбила його на місці.
Забитих гітлерівців та їх вівчарку закопали. Капітан з ходу почав допитувати полоненого. Він виявився радистом з команди СС, наданої горєловському гестапо, і супроводжував групу з радіопередавачем.
Дмитрієвський попередив есесівця, що коли він правдиво відповідатиме на всі запитання, то йому збережуть життя. Заохочений цією обіцянкою і, видно, покорившись своїй долі, радист не впирався і розповів усе, що знав.
Гестапо поставило перед їхньою групою завдання прочесати ділянку лісу за шостим кілометром між річкою і шосе. Наближатися до міста ближче як за п'ять кілометрів заборонялося. При виявленні у цій зоні жінки група мусила умовним кодом попередити гестапо і повідомити про місце її перебування. Тоді до цього місця повинна була прибути спеціальна команда на мотоциклах. Виявляти себе групі не дозволялося. Хто така жінка, радист не знав. О десятій вечора шістнадцятого червня, тобто завтра, група мусила вийти на дев'ятий кілометр шосе, куди прибуде зміна.
Оце все, що знав радист.
Та й у цьому було досить багато таємниць. До чого тут жінка? Хто вона? Чому гітлерівцям заборонялося виявляти себе і наближатись до міста? Що робиться за п'ятим кілометром? Дмитрієвський підняв людей і ланцюжком знову повів за собою.
П'ятий кілометр не приніс нічого нового, як не приніс і четвертий. Ліс був тихий, спокійний, ніде ніяких слідів.
На підході до третього кілометра провідник Волков умовним свистом зупинив рух, і група підійшла до нього. На невеличкому узліссі, оточеному березами та соснами, Волков виявив сліди, залишені автомашиною.
Дмитрієвський став навколішки, помацав рукою пісок і прийшов до висновку, що машина була тут не дуже давно, принаймні не більше як добу. Малюнок протектора покришок ще не втратив чіткої форми.
Змірявши рулеткою відстань між колесами, він переконався, що тут пройшла легкова машина.
Правда, все це ще нічого не давало, та напрошувалося запитання: що було потрібно машині на цьому узліссі, збоку від шосе? Не прийшла ж вона сюди тільки для того, щоб зробити розворот?
— Товаришу гвардії капітан, — гукнув Волков Дмитрієвського. — І тут сліди!.. Машина тут стояла…
Капітан поспішив до Волкова, який сидів навпочіпки.
Так, машина стояла тут деякий час, що підтверджувалося калюжкою масла. І тут же капітан побачив відбитки чоловічого і жіночого взуття.
Наївно було б думати, що маленькі сліди залишила
Юлія Василівна, та все ж серце у Дмитрієвського закалатало,
Він виміряв сліди: чоловічий показав сорок два сантиметри, жіночий — тридцять п'ять.
— Товариші! До мене! — голосно гукнула звідкілясь ліворуч радистка Прохорова. — Подивіться, що я знайшла!
Дмитрієвський випростався.
— Тихше!..
Обережно ступаючи по узбіччю, Дмитрієвський і Волков заглибилися в гущавину і, ступивши кроків двадцять, побачили Прохорову. На крик прибіг і Назаров.
Прохорова стояла біля сосни. Рука її тяглася до сучка, на якому висів туго натоптаний німецький ранець.
— Не чіпай! — зупинив її Назаров.
Прохорова злякано відсмикнула руку.
Назаров оглянув стовбур, обійшов сосну кругом і тільки після цього зняв ранець,
У ньому виявилося кілограмів чотири білих сухарів, банка засахареного меду, кілька грудок цукру, вісім банок м'ясних консервів голландського походження, кільце копченої ковбаси, пачка галет, півдюжини коробок сірників і плоска фляга червоного вина.
— Запасливий хтось! — усміхнулася Прохорова.
Дмитрієвський промовчав, його цікавило питання: який зв'язок між ранцем і машиною?
Намічені ним плани аж ніяк не узгоджувалися з подіями. Треба було шукати нові ходи, міняти тактику. Показання полоненого наводили на якусь загадкову історію з жінкою. Поява у лісі легкової машини також, видно, зв'язана з жінкою. Потім цей ранець. Вій особливо зацікавив капітана: ранець не загублений, не покинутий, а залишений спеціально. Він для когось призначений. А оскільки в ньому продукти, то треба думати, цей хтось довго не забариться і з'явиться, А це вже «язик».
— Товаришу Назаров, — наказав Дмитрієвський, — залиштесь із товаришем Волковим тут у засідці! Через три години я зміню вас. Хто б не з'явився, затримати і повідомити мене. Сигнали ті самі. Я розташуюся за півкілометра точно на північ. Прохорова залишиться з полоненим.
Дмитрієвський обійшов узлісся і за півкілометра від нього зробив привал.
Смеркало. Ліс поринав у темряву. В небі засвітилася перша зірочка.
Вслухаючись у лісну тишу, Дмитрієвський сидів, притулившись до дерева, і потягував прикриту долонями цигарку. Поряд лежав автомат.
Тепла червнева ніч запанувала навкруги. Темрява вже огорнула все, і навіть світлі стовбури дерев ледь угадувались. Тільки небо, всіяне зорями, випромінювало бліде голубувате світло.
Втома давалась взнаки: так хотілося спати, що очі самі закривалися, хилилась голова. Капітан рішуче стріпнувся і встав.
Юля спала під верстаком на жорсткій постелі, влаштованій Чорноп'ятовим. Їй снився Андрій, і вона бачила біля себе його суворі й довірливі очі. Вона не чула, як вернувся Чорноп'ятов, як впустив когось. Неголосна розмова сполохала її сон.
— Я трохи боюся, — переконував когось Чорноп'ятов, — як сприймуть твою появу на передовій.
«З ким це він?» подумала розвідниця. І раптом Чорноп'ятову відповів голос, від якого по її серці пробіг холодок:
— А чого вони можуть погано сприйняти? Я ж прийду не сам, а з нею.
Кому міг належати цей глухуватий, неквапливий голос з акцентом? Де вона вже чула його? Чому він викликав у неї страх?
— Мабуть, ти маєш рацію, — згодився Чорноп'ятов. — Удвох не страшно. Та й паролями я вас забезпечу надійними. А мундир у тебе трохи новіший є? Цей дуже-таки паршивий. Нема в ньому блиску, шику…
— Для такого випадку знайду.
Туманова напружувала пам'ять, намагаючись згадати щось, та це їй не вдавалося.
— Домовились, — підсумував Чорноп'ятов і спитав: — Що ж? Розбудити Юлю? Познайомити вас? От вона сполохається!
— Уявляю, — відповів співбесідник. — Але будити не треба. Нехай відпочиває. Я вернуся через годину. Рівно через годину. І чекатиму вас біля входу.
— Добре, — згодився Чорноп'ятов.
Туманова лежала й не ворушилась. Вона почула кроки, рипіння койки, яку відсували, якесь тихе шарудіння й останні слова невідомого:
— Отже, рівно через годину…
Знову загуркотіла койка, і через деякий час почувся кашель Чорноп'ятова.
— Григорію Панасовичу! — гукнула розвідниця.
— Прокинулася? — спитав він і заходився відсувати листи заліза. — Ну, як спалося? Вилазь, час уже.
Юлія Василівна вилізла з-під верстака, поправила плаття, огляділась. Котельню освітлювала чадна гасова лампа з заклеєним склом.
