Любов і піраньї - Кидрук Максим Иванович (книга читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗

Ця аварія продемонструвала, наскільки вразливою є людська цивілізація і наскільки сильно ми залежимо від наших машин. Бразилія дещо менше постраждала від аварії, проте Парагвай, котрий не мав резервних джерел енергії, виявився повністю паралізованим. Життя в країні фактично припинилося.

ГЕС «Ітаіпу» в розрізі

Перший раз, як ви зрозуміли, я потрапив у Парагвай, просто перейшовши на парагвайську половину станції «Ітаіпу».

Трохи згодом, повернувшись до Фоз-ду-Іґуасу, я дізнався, що насправді у Парагвай (тобто у Парагвай по-справжньому) потрапити не так і важко. Для цього достатньо перебратися через Парану мостом Ponte da Amizade. З іншого боку річки, на парагвайському березі розкинулося прикордонне містечко під назвою Сіудад-дель-Есте. Більше того, багато бекпекерів, що стирають сандалі на трактах Бразилії, саме так і роблять, додаючи до різноманіття своїх поневірянь один день у Парагваї.

Значок, яким позначаються

HI-хостели Чесно кажучи, ідея належала не мені. Мене підмовили попертися в Сіудад-дель-Есте Хесус, кумедний низькорослий португалець із лицем топ-моделі з обкладинки якого-небудь жіночого журналу та з кумедною манерою розмахувати руками під час розмови, та Мартін, русявий і веснянкуватий, зростом ще менший за Хесуса, але дуже жвавий та задиркуватий новозеландець. Ми ночували в одній кімнаті чудового НІ-хостелу (з басейном, тренажерним залом, власним баром та відкритою верандою для щоденних вечірніх паті), який розташувався практично у центрі Фоз-ду-Іґуасу, а отже, просто не могли не зблизитись.

Хесус та Мартін познайомилися в одному з хостелів Ріо-де-Жанейро, після чого цілий тиждень мандрували разом, встигнувши за цей час стати друзями не розлий вода. Зазвичай дружба бекпекерів міцна, але коротка, мов хвіст у французького бульдога, тож у Фоз-ду-Іґуасу вони мусили розійтися. За п’ять днів Мартін їхав автобусом до Буенос-Айреса, звідки летів додому в Нову Зеландію, а Хесус, як і більшість європейців, підготовка яких до мандрівки обмежується купівлею квитків, ще не знав, куди подасться. Він хотів відвідати Пантанал, однак, наслухавшись моїх історій про початок сезону дощів та безперервні зливи, роздумав.

Хесус та Мартін постійно сварилися через презервативи. Доходило ледь не до бійок. Відчайдушний Мартін стверджував, що кондом — це ганьба людства. Він лаявся та бідкався, що цей гумовий винахід не гідний справжнього чоловіка.

— Я навіть під час випадкових контактів під час подорожей не вдягаю презерватив! — запально заявляв куций новозеландець. — Ним можуть користуватись тільки слинтяї та геї!

Хесус не мовчав і ставав на захист кондомів. Він категорично підкреслював, що без презервативів не можна, секс без запобіжника ризикований і небезпечний, а ще називав Мартіна кретином, після чого казав, що той колись дограється.

Новозеландець не здавався і стояв на своєму. Він багато плювався і називав кретином Хесуса, у якого вдома в Лісабоні, як виявилось, стоїть спортивний мотоцикл «Хонда» і на якому португалець нерідко носиться швидше за вітер.

— Це ти мені розказуватимеш, що є ризиковим і небезпечним? Га? Людина, котра пиряє на відкритому транспортному засобі зі швидкістю 300 км/год? Ідіот! Поговоримо, коли ти зчешеш собі голову до попи!

Такі от веселі випали мені сусіди…

— Завтра ми їдемо у Парагвай, — заявив скрипучим голосом Мартін, коли я повернувся з екскурсії по найбільшій світовій ГЕС. — Ти їдеш з нами, — безапеляційно додав новозеландець (Хесус та Мартін прибули у Фоз на день раніше за мене і вже встигли надивитися на водоспади, а їхати зі мною на «Ітаіпу» не захотіли).

— Я мушу взнати спочатку, чи потрібна мені віза, — обережно мовив я.

— На один день можна і без візи, пускають усіх, у кого є бразильська, — по-діловому захрипів Мартін. — Крім того, я дізнавався — українцям для відвідин Парагваю віза не потрібна.

Хесус на підтвердження махав головою.

— І що там такого цікавого?

— О! Місто — просто супер, — заторохкотів новозеландець, веснянки застрибали на його щоках. — Мені вже все розказали. Хоча попереджаю відразу: грошей бери з собою стільки, скільки необхідно, щоб доїхати назад!

— І усілякі цяцьки, як-от камери та мобільні телефони, краще залишити в хостелі, — знову мотнув головою португалець.

Я насторожився.

— Якого біса я маю їх залишати?

— Бо назад однаково нічого не привезеш, — Мартін дістав з кишень шоколадні крекери і взявся незворушно хрумати.

— Заберуть, — спокійно підтвердив Хесус. — Все заберуть…

— Хто?

— Пацани з дель-Есте…

— Так усе серйозно?

— Кордон, — стенув плечима лісабонець, — сам знаєш, які у них тут порядки…

Я збирався пробути у Фозі ще три дні, а тому, відверто кажучи, просто не знав, чим себе зайняти. Пропозиція моїх нових товаришів виявилась дуже доречною.

— О’кей, чуваки, я з вами!

О 8:00 ранку ми вже сиділи в старезному банькатому автобусі «Мерседес», котрий вирушав із Фоз-ду-Іґуасу до Сіудад-дель-Есте. Ми були єдиними іноземцями в автобусі, однак ніхто з місцевих не звертав на нас уваги.

Кордон перетнули без жодних проблем і менш ніж за годину опинилися на неохайній і галасливій автостанції парагвайського Сіудад-дель-Есте.

На перший погляд Сіудад-дель-Есте нічим особливим не вирізнявся. Звичайне південноамериканське duty-free місто. Але то тільки на перший погляд, адже наявність зони вільної торгівлі обумовлювала велику кількість торговельних точок, а близькість кордону спонукала до численних контрабандистських рейдів. Усе це вкупі створило ідеальні умови для розвитку і процвітання організованої злочинності.

Я, Мартін та Хесус вирішили не поспішати і насамперед трохи освоїтись. Гамірна атмосфера дель-Есте різко контрастувала з відносно спокійним та мирним Фоз-ду-Іґуасу.

Ми завалились у кав’ярню, замовили по чашці чаю з булочками і якийсь час мовчки спостерігали за тим, що відбувається на вулиці.

Народу була тьма тьмуща. Більшість ділків заклопотано снували поміж вітринами з товстого скла. Були й такі, що розклали свої товари просто на тротуарі. А дехто взагалі торгував власним крамом з рук, тягаючи за спиною надуті, мов повітряні кулі, сумки.

Поміж гендлярів тинялися поліцейські з крупнокаліберними дробовиками, взятими наперевіс. Озброєних до зубів охоронців було дуже багато. Щоправда, вони демонстративно трималися ближче до магазинів, оминаючи увагою простих трударів з вулиці.

— Така кількість людей зі зброєю — то неспроста, — відмітив Мартін.

Допивши чай, ми пошурували в магазини. Чого там тільки не було: парфуми, алкоголь, техніка, іграшки, мобільні телефони, цигарки, одяг, хатнє начиння. Словом, усе, що може знадобитися у буденному житті. Вирізнивши з юрмиська наші з Мартіном світлі чуприни, продавці горлали до нас, на всі заставки розхвалюючи свій товар. Ми щоразу відмахувались, на мигах показуючи, що у нас немає грошей і ми просто дивимось. Зрештою нам дали спокій.

В якомусь місці ми завернули в боковий провулок, залишивши за спиною гамір ділової частини міста. Щойно я перевів подих і трохи розслабився, коли несподівано відчув: хтось легенько торкнув мене за передпліччя. Обернувшись, я побачив поруч із собою підозрілого типа, вдягнутого не по погоді в теплу жилетку. Хесус та Мартін зупинилися поряд.

— Do you wanna buy a gun? [57] — поцікавився парагваєць, напружено оглядаючись на всі боки.

Попервах я не розкумекав, що він від нас хоче.

— Га? — перепитую.

Замість відповіді незнайомець вихопив з-під жилетки пістолет і… простягнув його мені. Справжній, чорт забирай, пістолет!

Провалитися мені на місці, якщо тієї миті ми втрьох, я, португалець та новозеландець, заледве не наваляли синхронно в штани. Стараючись не робити різких рухів і взагалі не повертати голову, я зиркнув у бік виходу на головну вулицю. Поліцейських не було. Взагалі нікого не було. Якщо не рахувати нас трьох та торговця зброєю провулок був порожнім!