І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (книги онлайн полные версии TXT) 📗
Посилаючись на особисті справи, генерал просив надати йому двотижневу відпустку для поїздки в Берлін.
Генріх звичайно приходив у штаб за кілька хвилин до десятої години ранку, щоб до появи Еверса встигнути трохи порозмовляти з Лютцом. На цей час ад'ютант генерала вже знав усі штабні новини і охоче розповідав про них Генріху, до якого відчував все більшу приязнь. Але цього ранку Лютц був небалакучий.
— Гер гауптман, здається, в меланхолійному настрої? — запитав його Генріх після кількох невдалих спроб зав'язати розмову.
— А на ваш настрій хіба не впливають ніякі події? — проговорив Лютц і простягнув Гольдрінгу останнє зведення з Сталінградського фронту.
Прочитавши перші рядки, Генріх тихенько свиснув. Він мусив низько схилитись над повідомленням, щоб приховати від співрозмовника вираз свого обличчя.
— А ви хіба не чули вранішнього зведення?
— Я сплю як убитий, і тому радіо вранці ніколи не слухаю.
— Тепер доведеться слухати і вранці, і ввечері…
Обоє замовкли. Кожен думав про своє і по-своєму переживав щойно одержану звістку.
— Як ви гадаєте, Карл, що все це означає? — першим порушив мовчанку Генріх.
— Я не великий стратег, але деякі висновки напрошуються самі собою. Невтішні висновки. І ніяка пропаганда мене не переконає, що все йде на добре. Ви пам'ятаєте, як минулого року наші газети пояснювали відступ під Москвою? Вони твердили тоді, що нашим військам треба було перейти на зимові квартири. І дехто цьому повірив. А мене злостить ця політика приховування правди. Ну, чим тепер пояснить наша пропаганда оточення армії Паулюса? Тим, що ми вирішили ввійти в кільце радянських військ, щоб заховатися за їх спинами від приволзьких вітрів?.. Ех, Генріх!..
Лютц не встиг закінчити — хтось із силою смикнув за ручку дверей, і на порозі з'явився Міллер.
— Генерал у себе? — запитав він, не привітавшись, ще з порога.
— Ось-ось має прийти.
Майор заходив по кімнаті, нервово потираючи руки і раз у раз поглядаючи на двері. Вигляд у нього був такий стурбований, що ні Лютц, ні Генріх не наважилися запитати Міллера, що саме сталося.
Відразу по приході Еверса Міллер замкнувся з ним у його кабінеті, але не минуло й хвилини, як генерал покликав обох офіцерів.
— Гер майор повідомив мені щойно дуже неприємну новину: сьогодні вночі, на півдорозі від Шамбері до Сан-Ремі, макі спустили під укіс ешелон, який віз зброю для нашої дивізії. Обер-лейтенанта Фельднера тяжко поранено, охорона частково перебита, а частково розбіглася.
— А зброя, зброя? — майже одночасно вихопилося у Генріха і Лютца.
— Макі встигли забрати лише частину її. Приблизно третину. На щастя, наспіли допоміжні поїзди з новою охороною…
Поява офіцера, що відав шифруванням, завадила генералові закінчити фразу.
— Ну, що там у вас? — запитав він нетерпляче, беручи до рук розшифрований рапорт. Прочитавши його, з досадою відкинув папірець. — О, цей мені Фауль!
— Щось сталося, гер генерал? — Міллер без дозволу Еверса не насмілився взяти відкинутий рапорт.
— Макі сьогодні вночі зробили, наскок на наш сімнадцятий штуцпункт, що охороняє вхід до тунелю. Є вбиті і поранені…
— Забагато для одного дня! — простогнав Міллер.
— Ви гадаєте, що це випадковий збіг? — у голосі генерала проривалися нотки якоїсь гіркої зловтіхи. — Але співставте події, як я вже казав! Хіба не ясно, що кожну перемогу радянських військ на Східному фронті ми негайно ж відчуваємо на власній шкурі тут, у глибокому тилу? Я глибоко впевнений, що напад на поїзд і штуцпункт макі вчинили саме тому, що дізналися з наших зведень про оточення під Сталінградом
— Схоже на правду… — погодився Міллер.
— Гер Міллер, ви лишіться, будь ласка, у мене — ми з вами поговоримо про деякі заходи. Гер гауптман, викличте негайно начальника штабу! А вам, обер-лейтенант Гольдрінг, теж термінове завдання: поїхати до Понтея, де розташовано наш сімнадцятий штуцпункт, детально обізнатися з усіма подробицями наскоку макі, проінспектувати лейтенанта Фауля і сьогодні ж, рівно о дев'ятнадцятій, доповісти мені.
— Буде виконано, гер генерал!
Генріх поспішно вийшов з кабінету генерала, але в кімнаті Лютца трохи затримався.
— Карл, — звернувся він до приятеля, — допоможи мені з транспортом. Мій денщик після поїздки в Бонвіль поставив машину на профілактику, щось там розібрав… Чи не можна скористатися штабною?
— Настрій генерала тобі відомий, — він кожної хвилини може надумати кудись поїхати. Візьми мотоцикл.
— Це навіть краще! Курт лишиться вдома і до вечора зможе закінчити ремонт.
— Не знаю, чи краще! Удвох все-таки безпечніше. Макі, мабуть, справді підняли голови.
Але Генріх був уже за дверима і не чув цієї перестороги. Він поспішав до мотоцикла, радіючи, що трапилась нагода виїхати з містечка самому, — нарешті він побуде наодинці з своїми думками, зможе спокійно обміркувати все, що сталося сьогодні. Стільки хороших новин за один ранок!
Та й день видався чудовий! Мотоцикл швидко мчав асфальтовим шосе, а хоч би тобі стовпчик куряви знявся позаду! Після недавнього дощу асфальт виблискував, мов вимитий, і повітря, запашне і прозоре, вільно вливалося в груди, як і та радість, що сповнювала серце Генріха вщерть. От так би їхати і їхати без зупинок, без перепочинку, але не на південь, а на схід, де зараз вирішується доля війни, де мільйони сердець стискаються в ці хвилини у радісному передчутті перемоги разом з його серцем. Яке це безмежне щастя всюди, де б ти не був, відчувати свій нерозривний зв'язок з Батьківщиною, знати, що на неї звернено погляди всього людства. «Кожну перемогу радянських військ ми негайно ж відчуваємо на власній шкурі тут, у глибокому тилу…» Так, здається, сказав генерал? О, ще не так відчуєте! А макі все-таки зуміли пустити поїзд під укіс. Правда, їм пощастило взяти лише частину зброї. Шкода, що не всю.
Цікаво, з якою метою зроблено цей наскок на штуцпункт? Генерал згадав про якийсь тунель. А кожен тунель мусить кудись вести… Звичайні тунелі не охороняються так пильно, як цей. Отже… Так, якісь виняткові, особливі причини є для того, щоб саме тут організувати штуцпункт! І, можливо, той підземний завод, до якого прикуті останній час усі його думки…
Ні, не треба поспішати з висновками. Так можна піти по фальшивому сліду. А це значить втратити час. Поки що незаперечно ясно лише одне — завод, про який говорив йому Лютц, безумовно, не те, що він, Генріх, шукає. Ще один фальшивий слід, по якому він мало не пішов! Його, як і Лютца, як і багатьох інших, спантеличили криті машини, що завжди зупинялися біля невеличких будівель поблизу шляху на плато. Але Генріх помітив, що ці машини ніколи не спинялися тут надовго і ніколи не поверталися назад, а завжди їхали далі в єдиному, незмінному напрямку — кудись на південь. Співставлений ряду інших фактів теж приводило до думки, що підземний завод розташований не тут, а десь в іншому місці. Взяти хоча б таке: всі в штабі твердять, ніби нові міномети і міни до них, які випробовували на плато, приставлені з підземного заводу. Чому ж тоді їх вивантажували з вагонів, що прибули з півночі? Дуже складно довідатись про все це, а часу гаяти не можна. Адже розлютований поразкою під Сталінградом ворог може вдатися до всього, щоб тільки помститися бодай на беззахисному мирному населенні.
За годину Гольдрінг уже був на штуцпункті, розташованому за два кілометри від невеличкого селища Понтей. Від селища до штуцпункту було прокладено дорогу, вимощену великими цементовими плитами. Але дорогою цією користувалися, мабуть, мало, бо на стиках плит проросла тепер вже прив'яла трава. Травою заросли і обидва кювети обабіч дороги. Біля самого штуцпункту дорога проходила через міст, перекинутий над глибоким проваллям.
Довгастий кам'яний будинок з маленькими вікнами правив за казарму для солдатів команди. Тут-таки жив і командир пункту, лейтенант Фауль, вже немолода людина з одутлим обличчям і млявими рухами.
