Зуби дракона - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (версия книг .txt) 📗
— Червоне челі!.. Червоне челі!..
Далі й далі… Кілька кроків лишається до тих трьох, які стоять і про щось невимушено розмовляють. Ось батько обернувся в її бік і замовк, вражений… Ось Чарлі Бертон урвав сміх і здивовано позирнув на неї… А ось і коханий підвів очі, посміхнувся і взяв гірлянду квітів з рук Енні. Любий, він навіть не догадується, що це означає!
Серце у Майї ледве-ледве не вискакувало з грудей. Але вона нічим не зрадила свого хвилювання, не прискорила ходи і, підійшовши до Андрія, наділа йому на голову квітучу гірлянду.
— Я тебе кохаю, любий! Будь мені за чоловіка!
Андрій сіпнувся, зблід. Він жмакав свій вінок у руках, не знаючи, куди його подіти, а Майя стояла проти нього, благала поглядом, безмовно ворушила губами, бажаючи підказати потрібні слова. І він зрозумів:
— Я тебе кохаю, люба! Будь мені за дружину!
На плечі Майї м’яко лагли пахучі квітки. Її губи зустрілися з губами коханого. І в цю мить дівчина зрозуміла: ні, це був не фальшивий шлюб, а те, що насправді з’єднає двох людей навіки! Ніколи не залишить вона коханого, нікому його не віддасть, захищатиме, як захищає тигриця своїх дітей! їх поєднав світлий і радісний “шлюб гандгарвів”.
Тільки де, де ж та нечутна іншим музика щастя? Хай не існує жодних богів, але ж мусить хоч у пам’яті прозвучати якась ніжна й хвилююча мелодія?
Майя напружувала свій слух… Але тихо-тихо було навколо.
Та ось десь, далекий, — може навіть нечутний іншим, — почувся постріл, а слідом за тим — болісний крик.
Може, примарилось. Може, причулось. Тільки Майя здригнулась і ще міцніше притиснулась до коханого.
Розділ XXIII
ЧАС РОЗПЛАТИ
Як громом вражений, стояв Чарлі Бертон біля входу в “пуджа барі”. В нього перед очима пливли барвисті кола, руки несамохіть стискалися в кулаки, а серце то завмирало, то несамовито билося об грудну клітку.
Він міг сподіватися на все, тільки не на це. Ну, зацікавилась Майя Лаптєвим, ну, закохалась в нього. Росіянин був, та й поїхав, а Чарлі лишиться. Рано чи пізно Майя стала б йому за дружину.
І ось тепер пішло нанівець. Руйнувалося те, заради чого Чарлі важив своїм життям: Сатіапал бездумно роздав кристали, а разом з ними й таємницю препарату; його дочка вийшла заміж за іншого. Що ж лишилося самому Бертонові? Жалюгідна роль попихача Сатіапала?.. Недогризки чужої слави?.. Це був повний крах надій і сподівань, і коли б не Хінчінбрук, Бертон убив би в цю мить Андрія Лаптєва і поставив би крапку в кінці власної біографії.
Однак сама думка про те, що руда бестія буде жити й дихати, зловтішатися й пакостити, здавалася Бертонові нестерпною. Ні, першим має загинути Майкл Хінчінбрук, а цього вже недовго чекати!
Чарлі подивився на годинник. Було чверть на восьму. Рівно о дев’ятій треба зустріти Майкла за межами маєтку і провести сюди — чи через ворота, чи заздалегідь приготованою лазівкою. Свято буде в розпалі, ніхто нічого не помітить.
Вже вляглося збудження людей, викликане несподіваною подією. І в рані Марії вже висохли сльози на очах, і Сатіапал вже менше хмурився. А Лаптєв і Майя то по-дурному реготали з кожної дрібниці, то замовкали, дивлячись одне на одного.
Ніхто не звертав на Бертона уваги. Може б, іншим разом і Чарлі з цікавістю позирав би на танцюристів у химерних масках, прислухався б до екзотичних мелодій старовинних пісень, сміявся б з кумедного кривляння царя мавп Ханумана — персонажа древньоіндійської епічної поеми “Рамаяна”. А тепер він тільки кипів люттю проти усього й усіх та позирав на годинник, проклинаючи його повільний хід.
Та ось погасло світло на алеї. Починалася вистава улюбленого в Бенгалії театру тіней. В ньому грають справжні актори, але глядач бачить на білому екрані лише їхні силуети.
Слушна хвилина!.. Чарлі одсунувся вбік, у тінь, потім далі, за кущі, а вже звідти манівцями подався до палацу. Він ішов легким, обережним кроком, часто озирався і не помічав, що услід за ним з такою ж обережністю посувається ще хтось.
В кущах біля ґанку Бертон зупинився. Зустріч з Хінчінбруком — не побачення з коханою. Слід приготуватися до всього, може навіть до найгіршого.
Чарлі перевірив пістолет та запасну обойму, витяг з-за пазухи туго обмотаний згорток — рукопис професора Сатіапала — і після короткого роздуму поклав його на землю, загорнувши листям. Тепер можна було вступати у двобій з Хінчінбруком.
Бертон прислухався: наче десь дзвонить дзвінок… Так так! У вітальні верещить телефон. Певне, телефоніст вже одчаявся викликати абонента, бо сигналить по-всякому — і коротко, і довго, і безперервно протягом хвилин.
— Сто чортів! — пошепки вилаявся Бертон. Треба було збиратися геть звідси — ще хтось почує дзвінок та прибіжить сюди.
І справді: пролопотіли чиїсь босі ноги, а слідом за тим з вітальні почувся голос служниці:
— Що?.. Кого? Російського сагіба?.. Зараз!
Бертон насторожився: щось трапилось. Що саме?
До телефону прибіг Лаптєв. З його відповідей не можна було догадатися, про що йде мова, але свої “так”, “так” і “гаразд” він щоразу вимовляв серйозніше і тривожніше. Скінчивши розмову, росіянин вийшов на веранду і зупинився, потираючи рукою лоба.
— Що сталось, мій любий? — до нього підійшла й ніжно пригорнулась Майя.
— Нещастя, Майю… В Навабганджі спалахнула епізоотія невідомої хвороби. Здихають тварини. Нам треба негайно їхати; збирайся, люба.
— Але ж то тварини, Андрію… Не люди… І ти не зоотехнік і не ветеринар.
— Ой Майю, ти собі не уявляєш, що сталося! Здихає худоба, яка… яку годували “їжею богів!”
Зойкнула і замовкла Майя. Запала тиша.
”Хінчінбрук! Знову Хінчінбрук!” — ледве не вигукнув Бертон. Він зловтішався зараз, що задуми Сатіапала зазнали краху, — чи можна ще чогось бажати! — а водночас відчув ще гострішу ненависть до свого колишнього шефа.
— Не говори батькові нічого, його поява в Навабганджі зараз небажана.
— Добре, любий. Ти скажеш йому сам, що треба. Я піду збирати речі. Ми сюди більш не повернемось?
— Ні.
Поцілунок. Млосний стогін, — такий, аж Бертонові звело корчами обличчя, — і кроки: чоловічі в напрямку до “пуджа барі”, а жіночі — до палацу. Чарлі проводжав очима стрункий силует і сам мало не стогнав з розпачу і злості.
Ось вона проходить кімнатами, — одне по одному спалахують вікна, то Майя вмикає світло. Зараз засяють суцільноскляні двері залу з балконом, потім сусідні з ними, ліворуч… Ще кілька кімнат, і Майя зайде до своєї стальні, жужмом шпурлятиме в чемодани все, що трапиться під руку, бо їй нічого зараз не треба, нічого не жаль. Х-ха, її грітиме кохання!
Тільки що це? Чому засяяло не ліве, а праве вікно за скляними дверима?.. І далі — праворуч і праворуч, до башти, до кабінету… Куди вона йде? Чого?
І раптом Бертон схопився з землі, мов опечений. Та хіба ж не ясно: дружина хоче принести посаг чоловікові — украдені в батька секрети!.. Дуже втішно!.. Йди, люба, йди!.. Ти знайдеш у сейфі зовсім не те, чого сподіваєшся!
Та враз пригадалось: а Хінчінбрук?! Майю можна ненавидіти і бажати їй смерті, але що ота ненависть проти несамовитої жадоби помститися миршавому рудому пацюкові, який вчинив стільки зла?!
Тепер уже з тривогою Чарлі стежив за скачкуватими спалахами світла у вікнах палацу. Ще три кімнати… Ні, вже дві…
І Чарлі не витримав. Він вискочив з кущів і подався навздогін Майї. Швидше, швидше! Зараз справу вирішують секунди!
До кабінету Сатіапала він забіг в ту мить, коли дівчина взялася рукою за засувку тайника. Почувши тупіт, вона швидко обернулась і холодно запитала:
— Вам чого?
— Я хотів це саме запитати у вас… — важко дихаючи, Бертон загородив шлях до сейфа і схрестив руки на грудях. — Містер Лаптєв не одержить паперів професора Сатіапала, ні!
— О, — глузливо засміялась Майя, — чи не занадто багато ви берете на себе? І звідки ви дізналися про ці папери взагалі?
— Дізнався. І захищаю їх тому, що не бажаю ділитися з іншими. Сатіапал обіцяв їх мені.
