Тарзан, годованець великих мавп - Берроуз Эдгар Райс (книга жизни txt) 📗
— Ніколи сюди не повертатись! — простогнав д’Арно і впав долілиць на похідне ліжко.
Годиною пізніше він підвівся й прислухався. Хтось був за дверима і намагався увійти.
Д’Арно схопив заряджену гвинтівку і прицілився.
Сутеніло, і в хатині було дуже темно, але він роздивився, що засувка зрушилася зі свого місця.
Він відчув, як у нього на голові заворушилося волосся.
Двері обережно відчинилися, і крізь вузьку щілину стало видно постать, яка стояла просто за дверима.
Д’Арно навів цівку на щілину і натиснув на спусковий гачок.
24. ЗАГУБЛЕНИЙ СКАРБ
Коли експедиція після марних зусиль урятувати д’Арно повернулася, капітан Дюфран вирішив відпливати якомога швидше, і всі, за винятком Джейн, погодилися з ним.
— Ні! — рішуче заявила вона. — Я не поїду, і вам не годилося б цього робити, бо в джунглях є двоє людей, які прийдуть сюди одного дня — вони знають, що ми на них чекаємо! Один з них ваш офіцер, капітане Дюфран, а інший — лісовик, який урятував життя усім членам експедиції мого батька! Він залишив мене на краєчку галявини двома днями раніше, кваплячись на допомогу, як він думав, моєму батькові та панові Клейтонові, а потім залишився, щоб урятувати лейтенанта д’Арно, можете бути певні в цьому! Якби його допомога лейтенантові д’Арно виявилась запізнілою, то він би давно вже повернувся, і його відсутність — достатній доказ того, що він затримався, бо лейтенанта д’Арно поранено; або ж йому, можливо, довелося переслідувати його викрадачів далі, за селищем, яке атакували ваші матроси!
— Але мундир бідолашного д’Арно та всі його речі було знайдено у цьому селищі! — переконував її капітан. — І тубільці дуже хвилювалися, коли їх розпитували про долю білого!
— Так, капітане, але вони не знали, що він мертвий! А стосовно того, що вони привласнили собі його одяг та речі, то й інші народи, значно цивілізованіші, аніж ці нещасні негри, забирають у своїх полонених усі більш-менш цінні речі, незалежно від того, збираються вони їх убити чи ні! Навіть солдати мого улюбленого Півдня оббирали не лише живих, а й мертвих! Я згідна, що це важливе свідчення, та це ще не доказ!
— А може, ваш лісовик також потрапив у полон до дикунів і вони вбили його, — сказав капітан Дюфран.
Дівчина засміялась.
— Ви не знаєте його! — відповіла вона й відчула, як все її єство затремтіло від гордого усвідомлення того, що ця людина належить їй.
— Я погоджуюсь, що варто почекати вашого супермена! — сказав, сміючись, капітан. — Мені б теж дуже хотілося з ним побачитись.
— У такому випадку почекайте його, мій дорогий капітане, — наполягала дівчина. — Я, у всякому разі, залишаюсь!
Француз був би вкрай здивований, коли б усвідомив справжній сенс слів дівчини.
Так, розмовляючи, вони йшли від берега до хатини, аби приєднатися до нечисленного товариства, яке розташувалося на похідних стільцях у затінку великого дерева.
Тут були професор Портер, пан Філандер, Клейтон, лейтенант Шарпантьє та два інші з їхнього офіцерського братства, а позаду ходила Есмеральда, яка подеколи докидала слівця до загальної розмови на правах давньої родинної служниці, якій усе вибачають.
Офіцери підвелися й віддали честь, коли їхній командир наблизився, а Клейтон поступився місцем Джейн.
— Ми щойно обговорювали долю бідолашного Поля, — сказав капітан Дюфран. — Міс Портер цілком слушно твердить, що ми не можемо бути переконані в його смерті, і це правда. З іншого боку вона стверджує, що відсутність вашого всемогутнього лісового приятеля означає, що д’Арно й далі потребує його допомоги, бо він поранений або перебуває в полоні у якомусь далекому селищі.
— Було висловлено думку, — додав лейтенант Шарпантьє, - що ця дика людина походить із племені чорношкірих, яке напало на наш загін, і що вона поспішала їм на допомогу.
Джейн швидко зиркнула на Клейтона.
— Це видається цілком вірогідним, — зауважив професор Поргер.
— Я не згоден з вами! — заперечив пан Філандер. — У нього було чимало можливостей завдати нам кривди або наслати на нас своє плем’я. Натомість, він упродовж усього нашого тривалого перебування тут неухильно відігравав роль нашого захисника й покровителя!
— Так-то воно так, — урвав його Клейтон, — проте ви не повинні забувати тієї обставини, що, окрім нього, тут на сотні кілометрів довкола живуть самі лише людожери! Він був озброєний достеменно так, як вони, і це змушує думати, що він підтримує з ними стосунки, а те, що він один білий серед тисяч чорних, доводить, що ці стосунки не можуть бути тільки дружніми!
— Певна річ, малоймовірно, щоб він не мав із ними стосунків, — зауважив капітан, — може, він навіть належить до цього племені!
— Або, — додав один з офіцерів, — можливо, що він прожив достатньо довго серед мешканців джунглів — звірів чи людей, — аби пізнати таємниці лісу і навчитися користуватись африканською зброєю!
— Ви міркуєте про нього відповідно до власних уявлень, панове, — сказала Джейн. — Звичайна біла людина, наприклад, будь-хто з вас, — перепрошую, я не надто вдало висловилась, — точніше, біла людина, розвинута вище середнього рівня фізично й духовно, запевняю вас, і року не змогла б прожити сама, без одежі, в тропічних джунглях! А ця людина не лише перевершує середнього білого силою і спритністю, а й настільки дужча за наших тренованих атлетів та силачів, наскільки вони перевершують новонароджених немовлят; його відвага й лють у бою рівняють його з диким звіром!
— Без сумніву у нього є відданий захисник, міс Портер! — зауважив, сміючись, капітан Дюфран. — Я переконаний, що кожен з нас залюбки згодиться вмерти сотню разів найлютішою смертю, аби лише удостоїтися схвалення хоча б наполовину такого відданого і такого прекрасного захисника.
— Ви не дивувалися б моєму захистові, - сказала дівчина, — якби бачили його так, як я, коли він бився за мене з величезним волохатим звіром! Якби ви бачили, як він кинувся на чудовисько, як бик кидається на ведмедя гризлі, без жодних ознак страху чи вагання, ви б теж повірили в його надлюдське походження! Якби ви бачили могутні м’язи, напнуті під брунатною шкірою, якби ви бачили, як він відводив від себе страшні ікла, ви б також вважали його непереможним! І врешті, якби ви знали, з якою лицарською шляхетністю він поводився зі мною, незнайомою дівчиною, то ви б відчули таку саму безмежну довіру до нього, як і я!
— Ви виграли вашу справу, чарівна захиснице! — вигукнув капітан. — Суд визнає підсудного невинним, і крейсер залишається ще на кілька днів, щоб він мав можливість повернутися й подякувати долі!
— На Бога, серденько! — закричала Есмеральда. — Чи не хочете ви сказати мені, що збираєтесь залишитись тут. у цій людожерницькій країні, тоді як у нас є можливість утекти на цьому самому крейсері? Не кажіть мені цього, любонько!
— Есмеральдо! Як не сором! — вигукнула Джейн. — Оце ваша подяка людині, яка двічі врятувала вам життя?
— Так воно і є, міс Джейн, саме так, як ви кажете; але цей лісовий добродій рятував нас зовсім не для того, щоб ми тут залишались! Він рятував нас для того, щоб ми могли поїхати звідси! Я думаю, що він дуже розгнівається, коли дізнається, що ми такі неґречні, що лишилися тут після того, як він дав нам можливість виїхати звідси. Я сподівалася, що мені вже не доведеться більше спати у цьому геологічному паркові й дослухатися усіх цих страхітливих звуків, які долинають з джунглів, коли стає темно!
— Я вам анітрохи не дорікаю, Есмеральдо, — сказав Клейтон. — Ви цілком маєте рацію, коли кажете “страхітливі” звуки! Я ніяк не міг підібрати для них належного означення, але це найвірогідніше: саме страхітливі звуки!
— Вам з Есмеральдою ліпше перейти на крейсер, — з легкою усмішкою зауважила Джейн. — Що б ви сказали, коли б в а м довелося прожити ціле життя в цих джунглях, як жив лісовик?
