Зуби дракона - Дашкиев Николай Александрович (лучшие книги без регистрации .TXT) 📗

— Сто чортів! — пошепки вилаявся Бертон. Треба було збиратися геть звідси — ще хтось почує дзвінок та прибіжить сюди.

І справді: пролопотіли чиїсь босі ноги, а слідом за тим з вітальні почувся голос служниці:

— Що?.. Кого? Російського сагіба?.. Зараз!

Бертон насторожився: щось трапилось. Що саме?

До телефону прибіг Лаптєв. З його відповідей не можна було догадатися, про що йде мова, але свої “так”, “так” і “гаразд” він щоразу вимовляв серйозніше і тривожніше. Скінчивши розмову, росіянин вийшов на веранду і зупинився, потираючи рукою лоба.

— Що сталось, мій любий? — до нього підійшла й ніжно пригорнулась Майя.

— Нещастя, Майю… В Навабганджі спалахнула епізоотія невідомої хвороби. Здихають тварини. Нам треба негайно їхати; збирайся, люба.

— Але ж то тварини, Андрію… Не люди… І ти не зоотехнік і не ветеринар.

— Ой Майю, ти собі не уявляєш, що сталося! Здихає худоба, яка… яку годували “їжею богів!”

Зойкнула і замовкла Майя. Запала тиша.

”Хінчінбрук! Знову Хінчінбрук!” — ледве не вигукнув Бертон. Він зловтішався зараз, що задуми Сатіапала зазнали краху, — чи можна ще чогось бажати! — а водночас відчув ще гострішу ненависть до свого колишнього шефа.

— Не говори батькові нічого, його поява в Навабганджі зараз небажана.

— Добре, любий. Ти скажеш йому сам, що треба. Я піду збирати речі. Ми сюди більш не повернемось?

— Ні.

Поцілунок. Млосний стогін, — такий, аж Бертонові звело корчами обличчя, — і кроки: чоловічі в напрямку до “пуджа барі”, а жіночі — до палацу. Чарлі проводжав очима стрункий силует і сам мало не стогнав з розпачу і злості.

Ось вона проходить кімнатами, — одне по одному спалахують вікна, то Майя вмикає світло. Зараз засяють суцільноскляні двері залу з балконом, потім сусідні з ними, ліворуч… Ще кілька кімнат, і Майя зайде до своєї стальні, жужмом шпурлятиме в чемодани все, що трапиться під руку, бо їй нічого зараз не треба, нічого не жаль. Х-ха, її грітиме кохання!

Тільки що це? Чому засяяло не ліве, а праве вікно за скляними дверима?.. І далі — праворуч і праворуч, до башти, до кабінету… Куди вона йде? Чого?

І раптом Бертон схопився з землі, мов опечений. Та хіба ж не ясно: дружина хоче принести посаг чоловікові — украдені в батька секрети!.. Дуже втішно!.. Йди, люба, йди!.. Ти знайдеш у сейфі зовсім не те, чого сподіваєшся!

Та враз пригадалось: а Хінчінбрук?! Майю можна ненавидіти і бажати їй смерті, але що ота ненависть проти несамовитої жадоби помститися миршавому рудому пацюкові, який вчинив стільки зла?!

Тепер уже з тривогою Чарлі стежив за скачкуватими спалахами світла у вікнах палацу. Ще три кімнати… Ні, вже дві…

І Чарлі не витримав. Він вискочив з кущів і подався навздогін Майї. Швидше, швидше! Зараз справу вирішують секунди!

До кабінету Сатіапала він забіг в ту мить, коли дівчина взялася рукою за засувку тайника. Почувши тупіт, вона швидко обернулась і холодно запитала:

— Вам чого?

— Я хотів це саме запитати у вас… — важко дихаючи, Бертон загородив шлях до сейфа і схрестив руки на грудях. — Містер Лаптєв не одержить паперів професора Сатіапала, ні!

— О, — глузливо засміялась Майя, — чи не занадто багато ви берете на себе? І звідки ви дізналися про ці папери взагалі?

— Дізнався. І захищаю їх тому, що не бажаю ділитися з іншими. Сатіапал обіцяв їх мені.

— Мерзотник!.. Геть з дороги!

— Майю! Я кохаю вас і не бажаю вашої загибелі. Ідіть звідси, ідіть негайно, бо я вживу сили і покличу сюди професора. Ви не посмієте навіть торкнутися сейфа!

Вона мовчки, глузливо дивилась на нього, а він відчував, як паленіє у нього обличчя, і сором, справжній, давно не відчуваний сором пригнічує його, робить у власних очах маленьким і жалюгідним, зайвим і вартим презирства. А Майя в своїй холодній величі виростає в щось таке світле, таке привабливе, чого не доводилося зустрічати в житті.

Вона не сказала більше нічого, круто повернулась і пішла. Чарлі втер піт, замкнув кабінет і засунув собі ключ до кишені, йшов анфіладою кімнат, вимикаючи за собою світло, і сам себе запитував: навіщо він це робить? Здавалось, усе втратило ціну за оцих кілька хвилин.

Та ось з боку Майїних покоїв почулися голоси.

— Ні, ні, Андрію, я сьогодні поїхати не можу. Я приїду завтра, обов’язково приїду!.. Зрозумій: є дуже важлива причина. Я розповім тобі пізніше. І знай: як вірна дружина в розлуці з чоловіком, я заплету собі волосся в одну косу, і розплести її зможеш тільки ти один… Ну, не примушуй же мене, любий.

І знову гостра ненависть пронизала серце Бертонові. Треба кінчати. Чверть на десяту, Хінчінбрук вже лютує.

На подвір’ї метушились люди, готуючи автомашину до поїздки. Ніхто не помітив, як Бертон тихенько вислизнув з воріт маєтку, ніхто не помітив, як через кілька хвилин по тому на розі напівзруйнованого муру вирисувався спочатку один силует, а потім другий. А коли старенький фордик, гучно одстрілюючись, поїхав з двору і услід йому замахали багато рук, два шпигуни вже заходили до кабінету Сатіапала.

— Тут?.. — Хінчінбрук, тримаючи напоготові пістолет, свердлив гострим поглядом примарну напівтемряву. — Заслони вікно! Засвічуй ліхтарик!.. Показуй, де?

Чарлі Бертон покірно виконував команди. Він не зраджував себе ані поглядом, ані жестом. Хай Хінчінбрук бачить перед собою колишнього підлеглого, який, може, й побурчить, але зробить все, що йому накажуть.

— Бери відмичку, відчиняй!

— Майкл, у нас обмаль часу. Може б…

— Бери!

Бертон знизав плечима і поліз під стіл. Він знав, що на нього зараз націлено пістолет, але не боявся цього: доки сейф не одкрито, Хінчінбрук не вистрілить. А одмичкою можна орудувати скільки завгодно — хоч і до ранку.

Тихо брязкала сталь об сталь. Чарлі старанно міняв одмички, пробував різноманітні ключі і пошепки лаявся.

Нарешті, виліз з-під столу:

— Нічорта! Треба висаджувати в повітря.

— Хлоп’я!.. Відійди геть! Ні, далі, он туди. І дай мені, будь ласка, твій пістолет!

Чарлі віддав зброю. Він, звісно, міг би вистрілити зараз, але це не була б помста.

Тепер настала його черга хвилюватися.

— Ну швидше ж, швидше, Майкл! — підганяв він Хінчінбрука. — Нас можуть застукати!

Бертон і справді цього боявся: зірветься ж усе, обмірковане до найменшої подробиці!

Та ось Хінчінбрук напружився, його рухи стали м’якими, вкрадливими. Він, як хірург, намацував слабке місце замка.

Ще трохи вниз… вгору… вбік… Знайомо дзенькнули пружини. Повільно почали відчинятися дверцята сейфа.

І саме в ту мить, коли з сталевої камери пружною темною стрічкою просто в обличчя Майкла Хінчінбрука вилетіла смертоносна ефа, Чарлі Бертон точним, заздалегідь розрахованим рухом схопив обидва пістолети, в два стрибки скочив до дверей, відімкнув їх і замкнув уже по той бік.

Важко дихаючи, він припав вухом до щілини. Хінчінбрук гупав щосили, — може, в нестямі колошматив гадюку, — а потім простогнав:

— Прокляття!

І в тому вигукові було стільки ненависті й болю, така невгамовна жадоба жити, що Чарлі не втримався і навмисне голосно зареготав.

Він тепер уже не боявся нічого й нікого.

Помститися Майї?.. Лаптєву?.. Знищити увесь маєток?

Він упивався своєю всемогутністю, можливістю безкарно заподіяти шкоду кому завгодно.

Ні, вбивати не треба. Слід поглумитися, і насамперед з Майї. Треба побачити, яке в неї стане обличчя, коли виявиться, що сейф — пустий.

Бертон подався на розшуки Майї. Вона сиділа поруч батька на лаві в кінці однієї з алей і щось говорила.

— А чому ж, — добродушно відповів Сатіапал. — Не тільки можна, а й потрібно… А, Чарлі! йдіть-но сюди. Знаю: ви образились на мене за те, що я не повідомив вас про широкий експеримент з “зубами дракона”. Так ось, знайте: я передаю для опублікування частину своїх матеріалів у радянській пресі. Не заперечуєте?

— Аж ніяк! — відповів Бертон з веселою безтурботністю.

Майя подивилась на нього з зневажливим подивом, але він витримав її погляд, та ще й моргнув зухвало.