«Чорна зоря» - Вахек Еміл (читать книги полные .TXT) 📗
Що це було до речі, стало ясно, коли Клубічко, Соумар і Тихий приїхали до Турнова. Патруль, який охороняв будинок колишнього директора, доповів, що хвилин десять тому віддалік зупинився новий голубий «тудор», але перш ніж есенбаки вжили заходів, авто помчалось у напрямі Грубої Скали.
— Це означає,— мовив Клубічко, сідаючи в машину, — ті двоє, побачивши, що будинок охороняють, поїхали далі. Це врятувало пана Мюллера. їдьте на Грубу Скалу, — звелів шоферові і тут помітив, як тремтить Тихий. — Що з вами, юначе?
— Будь ласка, не беріть мене на Грубу Скалу, — благально мовив Тихий.
— А чим це погана прогулянка? — спитав Клубічко. — Втім, щоб задовольнити ваше прохання, я мушу почути причину.
Тихий затремтів ще дужче.
— Боюся, там я довідаюся про таке, що мене дуже схвилює,— прошепотів.
— У вашому віці і з вашим досвідом людину не схвилює якась проста дрібниця.
— На Грубій Скалі заховано пана Салача, — прошепотів Тихий.
— Звідки ви знаєте? — напався на нього Клубічко. — А коли знали, то чому не сказали мені раніше?
— Я не знаю напевно, тільки здогадуюся… Вєра мені натякнула, що те страховисько десь сховало Салача. Найімовірніше, в готелі на Грубій Скалі.
— Де працює ваша мати?..
Тихий потвердив. Клубічко трохи подумав.
— Ну, до Грубої Скали звідси недалеко. За кілька хвилин знатимемо все. Ви, звісно, поїдете з нами. А щоб дорогою не втнули якоїсь дурниці, не сердьтеся на мене, коли… — Він моргнув Костові, і Тихий навіть незчувсь, як у нього на зап'ястях клацнули наручники.
24
Вартовий перед готелем сказав, що другий вартовий усередині.
— Думаю, — мовив Клубічко, — нічого лихого тут не сталося, бо я послав людей вчасно завдяки тому, що ваша куховарка, Соумарчику, зустріла вашу офіціантку.
— Та дівиця теж, певне, буде там, — припустив Соумар.
Клубічко засміявся:
— Я впевнений, що ми знайдемо її в зовсім іншому місці, коли знайдемо взагалі. Вона не така дурна, щоб лізти в пастку. А це пастка, до того ж чудова. Двох тутешніх есенбаків поставимо на вулиці, і з готелю ніхто не зможе втекти. Тихого замкнемо в підвал, отже, всередині нас буде четверо.
— В підвал, — повторив Тихий мертвим голосом. — Ліпше я вам іще скажу те, що знаю.
— Ви, голубе, наче роман з продовженням, — засміявся Клубічко, — Я вже й не знаю, вкотре ви признаєтесь.
— Я, я хотів уберегти матір, — прошепотів Тихий, — і особисто ні в чому не винен. Коли вони з Вєрою порозумілися, мати сказала їй, що Салач сховав ту річ у пані Салачової.
— Це ми вже знаємо, — нетерпляче урвав його Клубічко. — Мені здається, ви хочете затримати нас, щоб Вєра змогла втекти.
— Але сказала їй, — провадив Тихий ледь чутно, — що пан Салач так боявся за своє життя, що домовився з дружиною…
— Ви замовкаєте у найцікавішому місці, тепер ми біля самої суті. То про що ж він домовився?
— Як пошле акварель, Ліда ту річ комусь оддасть.
— Знов не все, — нетерпляче мовив Клубічко. — Кому вона мала віддати? Хоч, власне, я знаю й це: вам!
Тихий похнюпився:
— Так, мені. Проте я за це не відповідаю, бо так домовилася з Вєрою моя мати.
— Я хочу знати подробиці! — скипів Клубічко.
— Подробиця була одна. В тому листі, що його Вєра залишила в її кабінеті…
— Нарешті,— задоволено сказав Клубічко. — Ну-ну?
— В тому листі говорилося, що коли Салачова не привезе тієї речі до завтра після полудня на мою квартиру в Пісарках, Салач помре. Так само накладе він головою, якщо вона комусь розповість про лист. До листа було додано й акварель.
— Але ж ви поклали її в альтанці!
—І там теж. Було дві акварелі. Вєра сказала, що так треба.
— Тепер, гадаю, ви вже сказали майже все, що знаєте, — мовив Клубічко. — Але підвалу не уникнете. Зрештою, вас чекають гірші випробування. Як тільки уявите їх, то в підвалі вам буде, як на курорті.
Клубічко покликав хазяїна готелю, той охоче показав надійний підвал — туди заштовхнули Тихого; Клубічко спитав, чи в готелі є пані Мюллерова. Так. А Салач?
— Теж, — відказав хазяїн. — Прийшов до нас у понеділок і мав такий нужденний вигляд, що ми відразу поклали його в ліжко. Хотіли покликати лікаря, але Салач заперечив. Мовляв, це звичайний приступ, його давня хвороба нирок, зарадити може лише коріння, яке він носить із собою. Попросив мою дружину заварити, випив, і йому наче полегшало. Цілий день спав, а коли прокинувся, був страшенно кволий. Ми з жінкою подумали: хай тут іще день-два поживе. А тоді сталася та пригода з паном, котрий балакав по-німецьки.
Смертельно втомлений Клубічко трохи не підскочив:
— З яким паном?
Хазяїн готелю стенув плечима:
— Я не знаю про нього нічого, тільки те, що балакав він по-німецьки й приїхав у машині якоїсь закордонної марки. Питав про Салача, і хоч я й тямлю трохи по-німецьки, насилу його зрозумів, бо дуже незвична у нього вимова. Тоді я гукнув пані Мюллерову, вона німецьку знає краще за мене.
—І вона йому сказала, що Салач тут! — докірливо вигукнув Клубічко. — Нещасний, хіба ви не чули, що Салач зник, а його квартиру перевернули догори дном?! Чи ви не могли здогадатися, що німець — один із тих, хто переслідує Салача, і прийшов по нього?!
— Про те, що до пана Салача хтось удирався, я не знав, — виправдувався хазяїн. — А пані Мюллерова й словом не прохопилася чужинцеві про те, що Салач у нас.
— Не сказала?! — здивувався Клубічко.
— Побалакала з ним кілька хвилин, підійшла до мене й шепнула, що про Салача ані словечка. Мабуть, попередила й інших, бо чужинець щось перекусив та й поїхав. Пані Мюллерова потім мені призналася: цікавість невідомого до Салача видалася їй підозрілою, тож вона йому відповіла: наскільки їй відомо, пан Салач поїхав до Праги, мабуть, до колишньої своєї дружини,
За кілька хвилин Клубічко побачив пані Мюллерову, яку привели до нього. Це була звичайна жінка, років на шість-сім молодша від пана Мюллера. Забачивши Клубічка, почала плакати.
— Ну, пані Мюллерова, я ще всього, що у вас на сумлінні, не знаю, але, врятувавши людині життя, ви дуже полегшили свою долю. Салача можна везти?
Мюллерова потвердила:
— Тепер уже можна.
Клубічко трохи подумав:
— Не гнівайтесь на мене, але я звелю доправити вас і пана Тихого до Турнова. Владнавши справу, заради якої сюди приїхав, я вас одвідаю й поставлю кілька запитань.
Клубічко наказав одвезти Мюллерову й Тихого до відділення КНБ в Турнові, пильнуючи, щоб вони не розмовляли між собою. Соумара попросив їхати до Вальдштина, куди подалися Шашкова та чужинець.
Стемніло. Їхали, ввімкнувши фари. Від Грубої Скали до Вальдштина вела не дуже широка, гарна лісова дорога. Не проїхали й кілометра, як шофер зупинив машину.
— Он там у гущавині,— схвильовано вигукнув, — хтось лежить!
Усі вискочили з машини. В заростях лежала людина. Підійшовши ближче, розгледіли костюм і перлисто-сірий плащ.
— Всі не підходьте, — наказав Кост. — Шукайте сліди. Але в траві не було видно жодного сліду. Клубічко нахилився над жінкою. Їй вистрелили в праву скроню і в бік.
— Покличте Соумара, — сказав Клубічко Костові. Схвильований Соумар нахилився над тілом, зняв капелюх і мовив:
— Це вона.
— Може, ще жива? — спитав Клубічко.
— Можна її перевернути? — спитав Соумар. Клубічко кивнув. Професор перевернув безвладне тіло і притис вухо до її серця. Відтак підняв її руку й опустив. Рука безвладно впала на землю.
— Мені жаль, — прошепотів він;— якщо я в цьому хоч трохи завинив…
— Якщо ви в цьому хоч трохи завинили… — так само пошепки відказав Клубічко. — Якщо в цьому хтось завинив, то тільки природа, що наділила її красою, яка призвела до цього сумного кінця. Але чи це справді кінець?
— Вона вмерла приблизно півгодини тому. Постріл у скроню був смертельний, — відповів Соумар.
Клубічко скерував на мертву промінь свого ліхтарика. Вродливе обличчя, облямоване золотавим волоссям, було спотворене жахом, очі вирячені. Клубічко квапливо погасив ліхтарик.
