Любов і піраньї - Кидрук Максим Иванович (книга читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗

Ще-е не вме-е-ерла У-україни ні слава, ні во-о-оля

Ще-е нам браття молодії усміхнеться до-о-оля…

Якоїсь миті, не припиняючи волати, я спробував трохи відмежуватися від того, що відбувається, і уявити нас зі сторони. Четверо потомлених приблуд сидять на фазенді посеред глухого болота на південному заході Бразилії в компанії комарні, заїдливих мошок та двох чудних бразильців. На сотні кілометрів навкруг — жодної іншої людини. На вулиці покволом походжає крокодил Петя, час від часу ловлячи пащею нічних метеликів. На порозі фазенди, притулившись спиною до протимоскітної сітки, звівши задумливі очі в небо, посипане, неначе цукром, піщинками зір, сидить Шарик. Обоє уважно вслухаються в те, що виспівує четвірка білошкірих прибульців. А горлають вони не що-небудь, а національний гімн далекої та холодної країни Україна. Присягаюсь, такого в Пантаналі ще не бачили!

«Ну це, бляха, якийсь повний пєрдєц…» — подумав я.

Мандрівникам на замітку — перед подорожжю обов’язково вивчіть кілька народних пісень. В наплічнику їх не таскати.

Розділ дев’ятий

Дамба «Ітаіпy» і подвійний візит у Парагвай

Я зміркував, що міг би й не їхати з ними…

Було ще доволі рано, за четверть десята. Не збавляючи ходу, ми проминули Куйябу і викотили за місто. Через кілька хвилин Айлтон спинив «Фольксваген» на стоянці ліворуч від двоповерхової чистенької будівлі аеропорту.

— Ну от і все, — тихо промовив натураліст. — Час прощатися…

Я мовчки кивнув, блукаючи очима по заставленому автомобілями майданчику стоянки.

«Можна було й не пертися в аеропорт», — знову подумав я. Душу ятрило гнітюче відчуття. Фактично, я чудово знав усі наступні події наперед.

Мої товариші, сміючись та обмінюючись жартами, висипали на розіпрілий асфальт і взялися розтягати речі з багажника.

Бразилець провів наш гурт до приміщення терміналу, зупинившись перед самим входом. Розпочалась стандартна процедура прощання: кожен по черзі обіймався з Айлтоном, розсипався у подяках та запевненнях вічної дружби. Бразилець бажав нам щасливої дороги і наполегливо прохав приїхати в Пантанал ще раз, обов’язково в сухий сезон, обіцяючи знайти і показати ягуара.

Зрештою останні слова вичерпались, процедуру було дотримано, після чого лишалося хіба розвернутися й піти. Проте ніхто не рухався з місця.

— Ви вже вирішили, в яке місто полетите? — перервавши мовчанку, спитав провідник.

Алекс, Дімон та Лаврентій перестали посміхатись і подивилися на мене. Раптово я усвідомив, що вони вже давно прийняли рішення про те, куди поїдуть.

— Куди? — коротко спитав я українською.

— Натал, можливо, Ресіфе — мовив Саня. — Там спробуємо орендувати машину і спуститися на південь до Сан-Сальвадору та Ріо. Ти з нами?

— They’re going to the Eastern coast [52], — сухо відказав я Айлтону, несвідомо втуливши наголос на слові «they».

— Поїхали, — встряв у розмову Дімон, — хоч нормально відпочинемо, а то ці довбані джунглі мені вже осточортіли…

Між нами знову провисла ніякова мовчанка. Момент був не вельми приємним. Усі розуміли, що я не маю ніякого бажання летіти в Натал, однак ніхто не наважувався першим заговорити про поділ компанії.

— Давайте спочатку дізнаємось, скільки коштуватимуть квитки, — я поки що ухилявся від прямої відповіді.

Мої товариші поскидали сумки на підлогу і відрядили Лаврентія до стійок авіакомпанії «Gol» — бюджетних бразильських авіаліній. Хвилин за п’ять посланець повернувся, доповівши про результати вивідків:

— Прямих рейсів на узбережжя нема. Всі польоти йдуть через Сан-Паулу або через Бразиліа, столицю. Найдешевші квитки до Наталу.

— Скільки?

— Триста шістдесят п’ять баксів з людини. Виліт сьогодні о першій годині дня. Якраз встигаємо.

«Файний такий лоукост у Бразилії», — подумки відзначив я. Хоча, з іншого боку, країна сама по собі чималенька, вважай, як уся Європа, авіакомпаній небагато, от вони й луплять ціни, від яких стає млосно і починають смикатися вуха.

Далі я не вагався.

— Я не лечу з вами. Це надто дорого. Крім того, мені нема чого робити на курортах Атлантики.

Лаврентій байдуже стенув плечима. Саня дивився кудись убік і мовчав.

— І куди ти тепер попростуєш? — з легким відтінком презирства, поцікавився Дімон. — Знову на болота?

— Піднімусь до Чапади, а потім спускатимусь на південь в напрямку Кампо-Ґранде, Боніто і далі аж до водоспадів Фоз-ду-Іґуасу на кордоні з Аргентиною. Наприкінці, можливо, поваляюсь трохи на пляжах Санта-Катарини, але днів три-чотири, не більше.

Більшість з цих слів нічого не говорили Алексу і товаришам, за винятком хіба славнозвісних водоспадів Фоз-ду-Іґуасу. Це єдине, за чим вони могли б пожалкувати.

— Я лечу з ними, — ледь чутно промовив Алі, наблизившись до мене.

— Я зрозумів, — махнув я головою. — Ну, мені пора.

Прощання зайняло значно менше часу, ніж розставання з провідником. Ми лиш потиснули один одному руки, після чого мої товариші поспішно почвалали до офісу «Gol» купувати квитки. Я закинув рюкзак на плечі і, не оглядаючись, вийшов з аеропорту. Айлтон якраз заскочив у фургон і почав розвертатися, вирулюючи до виїзду зі стоянки. Я гукнув його, він не почув. Тоді, привертаючи увагу, замахав рукою над головою.

— Щось трапилося? — бразилець виткнувся з вікна машини.

— Я залишаюсь. Не хочу летіти в Натал.

— Добре, — всміхнувся натураліст; він усе чудово вловив.

— Підкинеш назад до міста? Я пересиджу день у Куйябі. Хочу відійти трохи від Пантаналу, перед тим, як пертися в Чападу.

— Звісно, — Айлтон жестом запросив мене всередину. — Застрибуй! Якщо хочеш, я дам тобі адресу непоганого хостелу в Чапада-дос-Гуймараньєс.

— Буду вдячний.

Я закинув наплічник на вільне сидіння в салоні, а сам заскочив на крісло поряд із водієм. Бразилець відпустив стоянкове гальмо і плавно натиснув педаль газу. Ми помчали, весело шурхочучи шинами по вогкій дорозі, назад у Куйябу.

Наступний тиждень моїх поневірянь Бразилією можна описати одним єдиним словом — дощ.

Як і планував, я дістався до Чапада-дос-Гуймараньєс [53]. Заповідник знаходиться на відстані шістдесяти кілометрів на північний схід від Куйяби, але на цілих вісімсот метрів вище від Пантаналу. Він славиться глибоченним каньйонами, швидкими річками, дивною місциною під назвою Portao do Inferno [54], котра колись слугувала в’язницею, а також височенним 86-метровим водоспадом Veu de Noiva [55]. На жаль, нічого з перерахованого вище я так і не побачив.

Після мого прибуття все поселення та околиці Чапада-дос-Гуймараньєс накрив такий густий туман, що я не міг бачити далі власних пальців на витягнутій руці. Попри це, я таки спромігся надибати якогось місцевого аборигена, який провів мене до Veu de Noiva, однак усе, що я назирив, це двометровий струмінь води, котрий з гуркотом виривався з масної молочно-білої мли, що стискала простір до кількох метрів навкруг мене. Більше нічого не прозиралось.

Я сподівався перечекати негоду.

Відсутність туристів та мандрівників, цілком закономірна для «low season», призвела до того, що більшість населення Чапади просто кудись зникло. Через це містечко нагадувало мені місто привидів з голлівудського фільму жахів: напівпорожнє, лячне й тихе, щільно засотане густим непроникним туманом. Хостел, який порекомендував Айлтон, дійсно виявився хорошим, однак окрім мене в ньому взагалі не було постояльців. Аби не сидіти на рецепції всю ніч, власник нічліжки просто замикав мене на ніч і йшов собі спокійно додому. Я подовгу не міг заснути, женучи геть із голови моторошні думки про те, що лежу сам один посеред чималої темної будівлі, оточений двома десятками порожніх кімнат.