Карафуто - Донченко Олесь (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗

Володя спинився, вражений могутньою і дикою красою природи. Сонне сідало за сопку, верховіття велетенських смерек повдягали вогняні, палахкотливі шапки. Величну тишу цього глухого тайгового закутка порушував тільки шум водопаду. З ущелини вже виповзав чорний морок, по вінця, як чашу, наповнюючи долину. Згасали верхівки смерек. Десь далеко пролунав чи то стогін, чи то крик невідомого звіра і завмер.

Це була незаймана глушина, тайгові нетрі. Ні доріг, ні стежок. Тайга й тайга, сопки, кручі, гірські струмки, тайгові озера з пряною водою, міцно настояною на духмяних болотяних травах.

Нічна пітьма швидко огортала кручі високих сопок… Володя думав про ті скарби, які ховають у своїх надрах ці тайгові гори. Думав про батька…

«Ех, тату, коли б ти сюди прийшов!» Тут, біля водопаду, юнак і заснув. Одноманітний шум заколисував, і коли Володя прокинувся, було нерано. Сонце підбилося вже височенько.

Вранці місцевість була ще кращою, ніж увечері. Водопад вигравав на сонні райдугою. Могутні скелясті сопки стовпилися над долиною.

Проте довго милуватися цією красою Володі заважав голод. Треба було роздобути чогось їстівного.

Юнак пішов далі, намагаючися весь час триматися вірного напрямку — на північ. Він був певний, що не помилився. Сонце правило йому за найвірніший дороговказ.

ХАЛУПА В ТАЙЗІ

Дедалі ліс рідшав. Замість велетнів-дерев, пішов невисокий молодий березняк. Нога вгрузала в піщаний намул. Молоді сосни та ялини збігали на стрімке узгір'я сопки.

Незабаром Володя знайшов кущики брусниці і попоїв ягід. Але голоду цим не вгамував.

Юнак зупинився і з тугою озирнувся. Тайга! Тайга! І ніде, на сотні кілометрів навколо, ніде жодного людського житла! Де ж кордон? Чи далеко ще до п'ятдесятої паралелі? Скільки ж іще йти вперед і вперед, голодному, напівбосому, в лахмітті?..

Страшно. Мовчить тайга. Глушина.

«Головне, щоб не впасти в розпач, — подумав Володя. — Батько чекає… Він тримається до останку. І він думає про мене, надіється».

І Володя знову пішов уперед, тамуючи відчай і зневіру, намагаючись не прислухатися до підлого, голодного черв'ячка, що ворушився під серцем.

Десь опівдні юнак присів спочити під березою. І щось таке йому вздрілося… не розібрати: наче лежать якісь заступи, одежа… Лежать зовсім недалеко, за кілька кроків.

Протер Володя очі. Омана зору, напевно. Від знесилля й голоду. І ще протер очі. Ні, це не омана…

Поривчасто скочив, кинувся вперед. Лежать біля піщаного горбочка два новенькі блискучі заступи, цебро, синій піджак з тканини, яку носять китайці, а на ньому… пачка цигарок.

Узяв цигарки, обережно покрутив у руках. Повна пачка, не почата. Злякано озирнувся. Думка про небезпеку пронизала мозок. «Так, так «Гордон-Бат» [14] Японські цигарки!»

Кожної хвилини можна було чекати, що з'явиться власник цього майна. Зустріч з ним у тайзі не віщувала для Володі нічого доброго. Юнак хутко покинув цигарки й подався вбік. Сосни й молодий березняк розступилися, і перед Володею відкрилася невелика галявина, по якій протікав у піщаному намулі струмок. Двоє японців, зігнувшись, копали заступами пісок, зсипаючи його в ящик. Ще двоє сиділи навпочіпки над струмком, бовтаючи руками у воді.

Володя інстинктивно присів за ялинкою, потім, задкуючи, подався в той бік, де можна було сховатися в густій зарості молодого березняка, ялинок та кущів бузини.

Японці не помітили його. Вони були дуже захоплені своєю роботою. Володя відразу догадався, що японці копали й промивали золотоносний пісок. Очевидно, це була артіль старателів, які, можлива річ, мили золото потай від свого уряду. Краще бути подалі від таких старателів. Вони не люблять свідків, а тайга вміє мовчати.

Володя вирішив обминути шукачів золота. Він пішов убік, забираючися в глушину.

Йшов довго. Поїв сирого коріння й брусниці. Але від цієї вбогої страви голод зробився ще дошкульнішим. Як же зрадів юнак, коли побачив на узгір'ї сопки невеличку халупу, фанзу, заховану в тайговій хащі. Вона, мабуть, служила притулком відлюдкові-мисливцеві, який на довгі місяці заглиблюється в тайгу, полюючи на білок та соболів.

Володя подався до халупи. Але дедалі його кроки ставали все тихішими, обережнішими. Невідомо, що могло спіткати юнака в цій низенькій, похилій будівлі з земляним дахом.

Двічі обійшов Володя халупу навколо. Двері її були зачинені. Можна було так кружляти до ранку, нічого не дізнавшися. Тоді юнак тихо, крадькома підійшов до єдиного віконця, затягнутого прозорим пузирем.

Зазирнув усередину. Це була досить простора халупа з нарами попід дерев'яними стінами, розрахована, мабуть, на цілу мисливську артіль. Посередині стояв стіл, на ньому миска, а біля неї покладені один на один кілька тонких круглих коржів, певне спечених на сковорідці.

Горло Володі перехопила голодна судорога. В халупі не було нікого. Юнак рішуче відчинив двері і увійшов. Він бачив тільки коржі. Його ніздрі роздулись, йому здалося, що він чує навіть їхній запах — такий смачний і хвилюючий.

Володя, ковтаючи слину, схопив верхній корж. Він був рум'яний, із скоринкою, яка місцями знялась пухирями, з підгорілим шкарубким сподом.

Тремтячими пальцями хлопець переломив коржа і почав їсти. Він з'їв його весь, до останньої крихти. І тут почув сторонній тихий звук. Наче хтось був у халупі. І в ту ж мить побачив маленькі чорні очі, які пильно стежили за ним з-під полу.

Хвилину панувала мовчанка.

— Хто ти? — нарешті спитав Володя.

Невідомий мовчки виліз з-під полу, чухаючись і не зводячи з Володі пильних, допитливих очей, повних цікавості й страху.

Володя відчув, як мороз побіг у нього по спині: перед ним був горбатий кореєць, той самий (вмить зринув гарячий спогад!), який продавав зелені м'ячі на пристані великого міста перед відходом «Сибіряка».

Кореєць, мабуть, помітив, як збентежився юнак, і лякливо втягнув між плечі голову.

— Кушяй, кушяй! — вимовив швидко й сів у кутку. Але їсти далі Володя не міг. Пригадалося враз усе, що знав юнак про зелені м'ячі. Наче знову бачив біля себе професора Аюгаву і чув його голос: «Уяви собі, юначе, зелений м'ячик…»

Не стримавшись, промовив:

— Я бачив вас… на пристані… Як ви потрапили на Карафуто?

Кореєць швидко забігав очима, замотав головою:

Моя ніколи не був Карафуто. Моя нічого не знай.

Як «не знай»? А зараз же… Карафуто…

Почуваючи, як тривожно, млосно похололо в грудях, Володя ще раз гукнув:

— Де ми, питаю? На Карафуто? Чуєш?

Кореєць знову замотав головою:

— Карафуто — там! — він махнув рукою на південь. — Тут Совєтскі Союз!

МІЖ ВОРОГІВ

Ці слова вразили Володю, як раптовий грім. Юнак підійшов до корейця і, не в силі стримати страшного хвилювання, схопив його за плечі.

— Ти брешеш! — прохрипів. — Ми зараз на Карафуто. Навіщо ти брешеш?

Кореєць злякано встав і з силою вдарив себе в груди:

— Моя правду сказав! Моя правду! Совєтскі Союз! Карафуто — там! Тридцять кілометра!

Володя знеможено сів на піл. Кореєць, напевно, казав правду. Навіщо б він брехав? Але як це сталося, що він, Володя, перейшов кордон, навіть сам того не помітивши?

І вже юнак знайшов розгадку. Це, безумовно, трапилось у ту ніч, коли ревучий потік підхопив його, збитого з ніг пінистими бурунами, і помчав укупі з вирваним з корінням деревом. Його, Володю, переніс через кордон шалений потік під час страшної нічної зливи. Так, це, певно, було так, і кореєць каже правду!

Вражений звісткою, Володя поволі оговтався. Радість, якій немає меж, знялася в грудях. Юнак задихався. Невже цьому правда? Він перейшов кордон! Він знову на своїй батьківщині!