Смок і Малий - Лондон Джек (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗

Потім підняв яйце, і вони побачили, що там, де він ударив, шкаралупа розсипалась на порох.

— Звичайно, — сказав Малий, — воно мусило замерзнути, адже його везли з Сорокової Милі.

— Давай сюди сокиру! — сказав Скажений.

Смок приніс сокиру, Скажений, у котрого була рука дроворуба, метким ударом розрубав яйце якраз навпіл. Всередині воно мало дуже сумнівний вигляд.

Смок здригнувся, передчуваючи щось лихе. Малий був хоробріший. Він, підніс обидві половинки до носа.

— Пахне добре, — сказав він.

— Але вигляд має поганий, — зауважив Скажений. — І як може пахнути заморожене яйце? Пожди хвилинку.

Він поклав обидві половинки на сковорідку і поставив її на гарячу плитку. Всі троє мовчки чекали, втягуючи в себе повітря. По хаті пішов страшенний сморід. Скажений не вважав за потрібне говорити. Малий теж мовчав.

— Викинь його! — крикнув Смок, задихаючись.

— То й що? — сказав Скажений. — Все одно доведеться перевірити всю решту.

— Але не тут, — сказав Смок, кашляючи та ледве перемагаючи нудоту. — Досить рубати та дивитись. Викинь його, Малий! Викинь геть! Тьху!

Відчиняли скриньку за скринькою, брали навмання яйце за яйцем, розрубували їх навпіл і переконувались, що всі яйця до одного безнадійно і непоправно протухли.

— Можеш не їсти їх, Малий, — глузував Скажений. — І коли ви обидва не заперечуєте, то я хотів би піти вже звідси. Я домовлявся про свіжі яйця. Дайте мені санки, будь лиска, та я вивезу їх, поки й вони не зіпсувалися.

Смок допоміг вантажити санки, а Малий сів біля столу і взявся до карт.

— Скажіть, скільки часу ви тримали цей товар? — знущався Скажений.

Смок не відповів і, блимнувши на товариша, що замислився над картами, повикидав ящики в сніг.

— Слухай, Малий, скільки, ти кажеш, заплатив за ці три тисячі?

— По вісім доларів штука. Іди геть, не чіпай мене! Я вмію рахувати не гірше тебе. Ми загубили сімнадцять тисяч на цій спекуляції. Я вирахував це, коли засмерділо ще перше яйце.

Смок поміркував кілька хвилин, а тоді знов порушив мовчанку.

— Слухай, Малий. Сорок тисяч доларів — це двісті фунтів золотого піску. Скажений позичив у нас запряжку, щоб відвезти яйця. Сюди він прийшов без санок. Ті дві торбинки золотого піску важили фунтів двадцять кожна. Умова ж була платити готівкою. Він приніс якраз стільки піску, щоб вистачило заплатити за партію добрих яєць. Він навіть не збирався платити за ці три тисячі. Він знав, що вони тухлі. А як він міг знати? Що ти на це скажеш?

Малий зібрав карти, почав тасувати, але спинився.

— Тут і дитина може відповісти. Ми загубили сімнадцять тисяч. Скажений виграв сімнадцять тисяч. Ці яйця належали не Готеро, а йому! Що тебе ще цікавить?

— Скажи, на милість, чому ти, перш ніж платити, не поцікавився, що то за яйця?

— На це теж легко відповісти. Цей пройда Скажений розрахував усе до секунди. Я не мав часу перевірити яйця, бо поспішав, щоб вчасно їх здати. А тепер, Смоку дозволь тебе спитати. Який це дурень порадив тобі гендлювати яйцями?..

Малий вже шістнадцятий раз розкладав карти, а Смок заходився біля вечері, коли у двері постукав полковник Бові. Він передав Смокові листа і пішов далі, до своєї хижі.

— Бачив ти його пику? — люто спитав Малий. — Він мало не луснув, щоб не зареготати. Ми тепер в Доусоні не зможемо й носа показати.

Лист був від Скаженого, і Смок прочитав його вголос:

— Ну, що ти на це скажеш? — запитав Смок. — Звичайно, ми приймемо запросини?

— Я скажу ось що, — відказав Малий. — Скажений нічого не втратив би, якби й програв. Він же актор, грець йому в хвіст! Крім того, мої підрахунки невірні. Скажений виграв не сімнадцять тисяч, а більше. Ми з тобою оддали йому всі добрі яйця Клондайку, тобто: дев'ятсот шістдесят два, та ще й два, щоб було з горою, і він не посоромився забрати навіть ті троє, що ми розбили на пробу. І останнє: ми з тобою мужні й досвідчені шукачі золота, але щодо фінансових махінацій і різних там способів розбагатіти, тут ми такі бевзі, яких ще світ не бачив. Мабуть, ми з тобою здатні жити лише серед безлюдних скель та лісів. І якщо ти хоч раз мені нагадаєш про ці яйця, то нашій дружбі кінець. Розумієш?

ВИСЕЛОК ТРУ-ЛЯ-ЛЯ

Смок та Малий зустрілися на розі поблизу салуна «Оленячий Ріг». Обличчя Смока аж сяяло від задоволення, і йшов він швидко. Малий, навпаки, ледве чалапав, бо був у злому гуморі.

— Куди ти? — весело гукнув Смок.

— Хай мене лихо поб'є, коли я знаю, — безнадійно відповів той. — Хоч утопись — така скрізь нудота. Дві години згаяв на покер, зіграв на горілку в крібедж із Скіфом Мітчелом, а тепер от блукаю вулицями: може, пощастить побачити, як гризуться собаки.

— У мене є дещо цікавіше, — відповів Смок. — За цим я й шукаю тебе. Ходім!

— Прямо звідціль?

— Атож.

— Куди?

— Через річку. До старого Дуайта Сандерсона.

— Ніколи й не чув про такого, — понуро сказав Малий. — І ніколи не чув, що хтось там живе за річкою. Чого це йому прибандзюрилось? Чи, може, з глузду з'їхав?

— Він має дещо на продаж, — засміявся Смок.

— Собак? Золоту копальню? Тютюн?

Смок лиш хитав головою на кожне питання.

— Ходім, то й побачиш. Я хочу купити у нього товар, а ти, якщо хочеш, можеш увійти з половини.

— Може, це знову яйця! — вигукнув Малий з удаваним переляком.

— Ходімо, — підганяв його Смок. — Будеш ворожити по дорозі.

Зійшовши з високого берега, вони спустились на вкритий кригою Юкон. За три чверті милі, якраз навпроти, стрімкою кручею височів другий берег, До цієї кручі поміж розбитих та розкиданих уламків криги вела ледве помітна стежина. Малий тюпав позаду Смока І розважався, відгадуючи, що там Дуант Сандерсон має на продаж.

— Олені?.. Мідна копальня або цегельня?.. Ведмежі шкури чи хутра взагалі?.. Лотерейні квитки?.. Картопляне поле?..

— Майже вгадав, — підбадьорював Смок. — Але бери вище.

— Два картопляні поля?.. Фабрика сиру?.. Торфорозробка?..

— Добре, Малий. Прямо-таки пальцем у небо!

— Каменоломня?..

— Так само близько до істини, як і картопляне поле.

— Не заважай. Дай хоч подумати. У мене лишився ще один здогад. — Вони помовчали хвилин десять. — А знаєш, Смоку, я не буду більше голову сушити. Коли ти хочеш купити щось на зразок картопляного поля або каменоломні, то я відмовляюсь. Я не ввійду з половини, поки не побачу, що воно таке.

— От і гаразд. Скоро побачиш. А зараз глянь он туди. Бачиш отой дим? Там і живе Дуайт Сандерсон. Вся ця земля його, і він, як я чув, продає її під забудову.

— А що в нього ще є?

— Це все, — засміявся Смок. — Окрім ревматизму. Старий дуже страждає від нього.

— Стій! — Малий схопив товариша за плечі і примусив його спинитись. — Невже ти хочеш купити землю в такій западині?

— На десятий раз ти вгадав. Ходімо.

— Зажди хвилинку! — благав Малий. — Поглянь, які тут кручі та яри. Де ж ти тут будуватимеш?

— Потім побачимо.

— Виходить, ти не збираєшся будувати?